Понад вузенькою стежкою, що зміїлася за селом, росли білі й червоні мальви. Дивно, минулого року тут росла лише висока лобода. Оксана, проходячи повз, торкнула рукою шорстке листя і на долоні залишився пил: дощу давно не було.
Вона щодня ходила в поле за село. У надвечір’я. Коли спека спадала, вітер стихав, і повітря, напоєне ароматом розімлілих під сонцем степових трав, застигало фіалковим серпанком. Важко у дев’ятнадцять усидіти вдома…
Сонце ще височіло над горизонтом, але блідий місяць уже проступав на небосхилі, наче негатив на фотоплівці.
Оксана, вдихаючи медвяне повітря, йшла і йшла протоптаною стежкою, аж поки хати крайньої сільської вулиці здалеку почали здаватися іграшковими. Біля першого патичка, до якого була прив’язана жовта стрічка, дівчина звернула в поле. Потім вона пройшла повз ще один такий патичок, повз наступний, іще кілька… Оксана сама їх повстромляла в грунт, щоб не зійти з безпечного шляху, адже земля тут нашпигована смертю: після того, як їхнє степове село звільнили, виявилося, що окупанти густо засіяли поле мінами. Дядько Петро, котрий навесні зважився обробити власний земельний наділ, підірвався… Добре, живий лишився, хоча й без трактора та правої ноги.
Оксана ризикувала, прокладаючи собі стежку в поле, матері нічого про це не говорила. Бо та нізащо б не відпустила її з дому, коли б знала, що доньці загрожує небезпека. А Оксана не могла всидіти в хаті. Їхня колись така затишна й ошатна оселя стала їй чужа: стіни, мов віспою, побиті осколками; вікна з причілку затулені дошками, бо шибки від вибухів повилітали; вишня без верхівки (снарядом скосило), зацвіли тільки дві гілочки, інші – почорніли. А ту вишню батько саджав, мама її так любила і плекала!..
П’ять років тому тата забрала важка хвороба. Оксана не пригадає, чи відтоді мати хоч раз усміхалася? А торік влітку, коли вже тривала повномасштабка, у перервах між обстрілами жінка нарвала відро спілих крупних вишень. Ховаючись у підвалі від ворожої арти, що накривала село, вони удвох шпильками видаляли з ягід кісточки. “Варення наваримо”, — спокійно сказала мати. І раптом додала: “Добре, що батько не дожив до цього жаху”. Вишневий сік стікав по її руках, наче кров…
Кожного вечора мама разом з іншими жінками збиралися у дворі тітки Галини й робили заготовки — чистили картоплю, смажили м'ясо, місили тісто. А перед світанком починали готувати різні страви, пекти пиріжки з картоплею, капустою, сиром, варенням. Уранці на своєму бусику приїжджав дядько Дмитро, забирав запаковані, ще гарячі наїдки, і відвозив їх військовим, що тримали оборону на правобережжі Херсонщини.
Мама приходила додому вранці, від неї пахло ваніллю. Вона відпочивала до обіду, а донька тим часом поралася по господарству. Бувало, за день лише кількома словами перемовлялися. Воліли мовчати, бо про що говорити? Щасливе минуле вже згадували-перезгадували! А сьогодення таке гірке… У тітки Галини єдиний син під Бахмутом загинув. У тітки Ольги — вся родина: росіяни під Миколаєвом розстріляли автіку, в якій з окупації намагалися виїхати її донька, зять та двоє онуків.
Тож, аби хоч трохи відволіктися від сумних думок, що ятрили серце, Оксана йшла за село.
…Ось воно, її улюблене місце. У густій траві невеличка галявина, встелена дикою м’ятою. Польові квіти довкола. А які кольори!.. Тугими колосками виструнчився пирій, рожеві суцвіття викинули гірчак і конюшина, синьо зацвіли топірці та волошки, фіалково — чебрець, жовтіють дивосил, буркун і звіробій, біліють ромашки й деревій, а між ними — оксамитово-червоні маки. Запахи від усього цього квіту стоять такі, що аж у голові паморочиться! Приємно так паморочиться – спогадами, дитинством… Бо малою часто з татом у степ їздила, куди він на літо вивозив пасіку — поближче до медоносів. Тато нарізав смужечками медові соти і давав скуштувати їх доньці. Мед нагадував розплавлене золото, трохи опікав язик своєю солодкою терпкістю, а над Оксаною обурено дзижчали бджоли. Та вона їх не боялася, бо знала: головне – не відмахуватися, поводитися спокійно, тоді не вжалять. Тато навчив…
Дівчина обережно лягла навзнак, заклавши руки за голову. На мить заплющила очі. Глибоко вдихнула. Її молоді, нічим не стиснуті груди, звабливо затремтіли під тоненькою бавовняною блузкою. А бурштинове намисто прохолодною хвилькою перемістилося з грудей на шию. Намисто їй подарував Андрій — її хлопець.
Із трав’яної гущавини Оксана перевела погляд у небо, по якому пливли купчасті хмари. Це одне з її улюблених занять — роздивлятися, як хмари, що жене легенький надвечірній вітерець, химерно сплітаються і влаштовують справжню виставу. Он хмара нагадує вітрильник з двома округлими парусами. Він пливе у височіні, розтягується і перетворюється на казкового дракона з усміхненою пащею. Потім дракон розпадається на дві частини, трансформуючись в однокрилого лебедя та пишну троянду без стебла.
Наступна хмара нагадує профіль людського обличчя. Чоловічого, вольового. Схоже на Андрієве, точно! Де він зараз?..
Вони почали зустрічатися понад два роки тому, за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Якось Андрій на скутері приїхав із сусіднього села в гості до свого друга, сестра якого – Марина, була кращою подругою Оксани. Так вони й познайомилися. “Хочеш, я покажу тобі бузковий гай?” — не зводячи з дівчини ясно-сірих очей, запитав Андрій. “Так”, — не вагаючись відповіла Оксана, зачарована його магічним поглядом. “Тоді поїхали!” — сидячі на скутері, вказав на місце позад себе.
Стрічку, якою злегка перехопила волосся, зірвав вітер. Стрічка покружляла в повітрі і граційно опустилася на кущ верболозу край дороги. А волосся хльоскало по обличчю, тож Оксана припала до широких Андрієвих плечей. Вдихала запах молодого дужого тіла, ледь вловимих парфумів з нотками цитрусу.
“Бузковий гай” був за кілька кілометрів, у колишньому селі, від якого залишилися лише горбочки фундаментів. Село просто зникло: молодь виїхала, а старі люди пішли в засвіти. Біля кількох подвір’їв ріс бузок — білий, фіалковий, власне, бузковий. З роками кущі зрослися і розрослися, захопивши чималу територію. Між ними хтось навіть лавку змайстрував. Так і утворився гай…
Вони тоді мовчки сиділи, тримаючись за руки, і хмеліли від запаморочливих бузкових ароматів та кохання, що розквітало у їхній серцях.
Восени Оксана провела хлопця в армію. На пероні міста, де новобранці чекали потяга, вона плакала: “Раптом тебе відправлять на Донбас?”. Та він її заспокоював: “Строковиків туди не відправляють, не плач, моя люба”.
А в лютому почалося… І він таки потрапив на схід — у маріупольське пекло. А невдовзі — у полон. У фейковій ДНР його та полонених побратимів судили, вирок — 22 роки… Відтоді з Андрієм не було ніякого зв’язку. Де він, що з ним, чи живий? Дівчина через волонтерів намагалася встановити місцеперебування коханого — марно, ніхто не хотів ризикувати, бо цікавитися “маріупольськими полоненими” було небезпечно для життям.
Мати казала: “Доню, моя сестра — твоя рідна тітка, у Польщі, у Вроцлаві, їдь до неї”. Але Оксана нізащо не залишить матір, яка навідріз відмовляється покидати їхню понівечену оселю й село, де мешканців удвічі менше, ніж було до війни — хто виїхав, хто загинув під обстрілами. Мама сама довго не витримає. Постійно на заспокійливих. Зітхає за стінкою в своїй кімнаті і тихенько схлипує, думає, донька не чує. А ще — раптом Андрій повернеться?.. Вона вірила, що він живий, що думає про неї. Від’їжджаючи, хлопець подарував їй бурштинове намисто: “У нас не було заручин. Але нехай це намисто нагадує тобі про мене. Коли повернуся з армії — куплю тобі перстень зі смарагдом, під твої зелені очі, і золоту обручку. Ми одружимося, і у нас народяться троє гарних дітей — два хлопчики й дівчинка”, — посміхався, ніжно цілуючи на прощання.
Та якщо його обличчя — на небі… Невже сталося найстрашніше?! Ні-ні, ось же він, поруч, прийшов!.. Вона навіть дихання його відчуває — схилився і ледь торкнувся губами її щоки… “Андрію!”
Оксана відкрила очі і рвучко підхопилася. З її обличчя спурхнув лимонно-жовтий метелик. Серце калатало, наче після стрімкого бігу. Задрімала, наснилося…
Сіла, роззирнулася, прислухалася. Затишно сюрчали цикади. Повіяло прохолодою. Хмаринки, прямуючи на захід, фарбувалися в рожеве від сонця, що котилося до горизонту.
Раптом неподалік з трави випурхнула посмітюха — польовий жайворонок, і тривожно затріпотіла крильцями. Птаха видавала гортанний звук, схожий на флейту, і в ньому вчувалася така тривога, що межувала з болем.
Оксана, як корінна степовичка, одразу здогадалася: десь неподалік у траві пташине гніздо. А на яєчка в ньому, певно, зазіхає жовтобрюх — полоз, яких в степу чимало. Для людини він безпечний, а ось для пташиних гнізд…
Треба рятувати гніздечко! Оксана рішуче висмикнула із землі крайній патичок і, тримаючи його в руці, ступила вперед. Вона обережно пробиралася в траві, уважно дивлячись собі під ноги. Посмітюха не відлітала, тріпотіла у неї над головою, наче трималася на невидимих небесних ниточках.
Так і є, ось він, полоз. Схоже, молодий, бо ще невеликий, десь метр чи трохи більше завдовжки. Скрутився кільцями навколо гніздечка і завис над ним у передчутті поживи. Дівчина щосили вдарила його по пласкій голові патичком, який одразу виставила вперед. Полоз роздратовано засичав, відповз від гнізда і почав обвиватися довкола довгого патичка. Тоді дівчина обома руками ухопилася за патичок і кинула його якнайдалі. Разом із патичком жовтобрюх відлетів на кілька метрів, прямо на маки, з яких облетіли пелюстки.
Оксана обережно відступила від гніздечка, де лежали п’ять рябеньких яєчок, а посмітюха, ніби розірвавши невидимі ниточки, каменем упала в траву, до своїх майбутніх пташенят.
“Скоро вже мають вилупитися”, — подумала дівчина. Уява швидко змалювала їй затишний будиночок, Андрія і трьох діточок біля нього. Треба завтра прийти подивитися, чи все тут добре, вирішила. Але насамперед слід знайти патичок і позначити територію за гніздечком, щоб потім не шукати.
Ось і маки, що обсипалися від удару. Їхні серцевини без пелюсток нагадували зелені очі в обрамлені густих чорних вій. Полоза немає, мабуть, поповз у свою нірку.
Сонце вже торкнулося горизонту, скоро стемніє. Треба йти додому, бо мама хвилюватиметься. Підняла патичок. А куди ж його встромити? Добре було б розширити безпечну територію. Он поодалік такі гарні ромашки — ціла галявинка! “Там і поставлю свою мітку. А завтра вінок з них сплету”, —посміхнулася і ступила назустріч квітам…
Після гучного вибуху вгору піднявся стовп землі. Серед грудок, що чорним дощем падали на землю, в останніх променях призахідного сонця золотими сльозами зблиснули бурштинові намистинки.
Жінки, котрі саме ліпили вареники з картоплею та тихенько наспівували “Цвіте терен”, обірвали ту пісню на пів слові, застигли, тільки очима переглядалися тривожно.
Якусь мить було тихо-тихо. А потім цикади знову голосно засюрчали наперебій, ніби хотіли перекричати, заглушити той страшний відгомін війни. Сонце зайшло…
