З початком повномасштабного вторгнення отець Сашко, як його називали в Нижніх Сірогозах і в Мелітополі, вирішив залишитися з людьми, які не могли виїхати з окупації. Про життя в окупації, полон, депортацію та повернення до служби Божої він розповів у інтерв'ю для видання РІА-Мелітополь.
Про служіння до великої війни
Олександр Богомаз народився і виріс в Нижніх Сірогозах (Генічеський район, Херсонська область). Навчався у Мелітопольському педагогічному університеті, а потім — Київській Трьохсвятительській духовній семінарії.
Семінарист Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ Олександр Богомаз. 2013 рік. Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Богомаза
Після її закінчення, у травні 2016 року, Олександра рукопоклали на священика. Він повернувся в рідне селище де став настоятелем Парафії Святого Олександра патріарха Царгородського Української греко-католицької церкви.
Проповідь отця Олександра в Нижніх Сірогозах. 2017 рік. Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Богомаза
Також він ніс службу Божу в Мелітополі в церкві Різдва Пресвятої Богородиці.
Коли в 2022 році південь України окупували росіяни, Олександр продовжив проповідувати, хоча Мелітопольську парафію окупанти розгромили. Він правив службу Божу на окупованих територіях дев’ять місяців.
Олександр Богомаз поділився, що особливий тиск був на нього під час псевдореферендуму. Сім разів до нього приходили, щоб він прийняв російський паспорт!
Після чергової відмови Олександра затримали і тримали у полоні. На допитах питали чому не хоче перейти у московський патріархат та вимагали розкрити таємницю сповіді. А потім депортували його в Запоріжжя.
Про страх, віру та релігію в окупації Олександр Богомаз розповів журналістам РІА Південь у рамках проєкту ”ВиЖИТИ”. На питання що буде після деокупації та як примирити тих, хто залишився та виїхав з Мелітополя священник також знайшов відповідь.
9 місяців проповідування в окупації
Олександр Богомаз залишався проповідувати в окупованому Мелітополі до самої депортації. Мотивація, за словами священика, проста — там залишилось багато людей, яких він не міг покинути:
— Люди, особливо старше покоління, говорили: “Ну ви ж нас не залишите? Ми самі — наші діти виїхали”. І ми з командою людей з парафії, відвідували стареньких людей — лежачий, одиноких. Навіть якщо й з’являлася думка: “Боже скільки це ще триватиме і скільки часу я ще тут маю бути?”, ці люди не давали мені розплистись, дати слабину.
За перші тижні повномасштабного вторгнення церква спорожніла — мешканці почали виїжджати. Проте за місяць туди прийшли нові люди, які хапалися за надію та яким було важливо відвідувати саме українську церкву. З вірянами, прийшли і волонтери.
Кухня для бездомних та одиноких людей при храмі Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ. Мелітополь. 2022 рік. Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Богомаза
Греко-католицька церква стала центром допомоги для всіх, хто звертався. Парафіяни разом з волонетрами облаштували кухню для бездомних та одиноких людей.
Перший місяць повномасштабного — час такого піднесення самосвідомості мелітопольців та бажання служити ближньому. Це був час мітингів. Час демонстрації того, що ми є українці, ми не хочемо “руського миру” в Мелітополі.
Подолати страх
Згодом Олександр почав виїжджати у навколишні села: служив та привозив їжу багатодітних сім’ям, яким не було що їсти. Так чоловік зіхтовшувся з першими блокпостами.
— Страх був присутній постійно. Але я думаю, що цей страх він штовхав мене до того, що я більше молився — тільки божа благодать давала мені цей страх подолати. І так само почуття відповідальності.
Це історія не тільки про страх, а й про сміливість. Окупанти зупинили Олександра на блокпості у селі Новомиколаївці, куди чоловік, завжди у підряснику, їздив служити. Тоді за священника заступився незнайомий чоловік, якого росіяни вже пропустили. Він зупинив машину, вискочив перед Олександром та сказав: ”Ось я, стріляйте в мене, вбивайте мене — його не чіпайте!”
Окупанти були вражені та пропустили обох чоловіків.
Полон
1 грудня 2022 року до греко-католицької церкви навідуються окупанти. Це був час глобального ув'язнення неугодних режиму: 5 днів до цього депортували отця Петра Креницького, який служив в районі Нового Мелітополя, а греко-католицьких священиків з Бердянська тримали в полоні вже 2 місяці.
— Вранці після служби ми снідали у нашій церковній їдальні. Я просто побачив, що бігає по двору «маски-шоу», вибивають двері. Через вікна не втікав, вийшов назустріч. Почув: “Руки вверх!” і мене повезли на допити.
Я греко-католицький священик — для них я червона ганчірка для бика. Для них це дуже неприємно, бо навіть автор гімну України, отець Михайло Вербицький — це греко-католицький священик.
На допитах у священника питали: звідки церква бере фінансування, чи підтримують зв’язок з українськими партизанами, передають дані присутності російської техніки в розвідку, чому не хочуть перейти у Московський патріархат. А також щодо діяльності благодійної організації Української греко-католицької церкви «Карітас» в Мелітополі та Ордену Лицарів Колумба — всесвітньої католицької спільноти чоловіків, яку в Росії вважається терористичною організацією.
— Від мене вимагали, щоб я відкривав таємницю сповіді. Зрозуміло, що я відмовився. Для священика таємниця сповіді є священна, і ніхто не може її розкрити. Це останнє, що вони вимагали від мене. І я думаю, що це теж була одна з причин депортації. Всі ті, хто відмовився, були або депортовані, або ув’язнені.
Депортація та чудо у “сірій” зоні
Після допитів Олександра погрузили в машину та сказазали, що депортують. Зачитали вирок біля російського прапору під Василівкою, а далі: “Разворачивайся и иди к своим”.
— Коли я дійшов до села Кам’янське після Василівки сталось чудо. Перший військовий, якого я зустрів, виявився нашим парафіянином з Мелітополя. Фронт на протяжності тисячі кілометрів, і ми з ним не домовлялись, що я там буду “прогулюватись”, і що він теж буде в тому місці.
Військовий через командирів допоміг Олександру добратись до блокпоста на Степногірську. Далі поліція безпечно довезла священика у Запоріжжя.
Спроби навчитись жити вільно
Коли Олександра привезли вже була ніч. Це був час блекаутів, і вулиці були неосвітлені. Священник зізнається: перше, що запам’ятав в Запоріжжі — це темрява. Друге — відсутність пропаганди:
— В Мелітополі, де можна було причепити якийсь пропагандистський слоган “Мы один народ” чи щось у тому роді, чіпляли. Тому мені навіть здалось, що українських прапорів, якоїсь мотиваційної патріотичної заохоти у Запоріжжі мало, а може навіть і бракує.
4 грудня 2022 року, наприкінці Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві, глава Української греко-католицької церкви Блаженніший Святослав поцілував руку звільненого з окупованої Сірогозщини священика Олександра Богомаза. Фото: Департамент інформації УГКЦ
Священик зізнається: у Запоріжжі треба було навчитись вільно думати. В Мелітополі за 9 місяців Олександр звик завжди контролювати себе та не довіряти широкому колу людей.
— Треба було вчитись довіряти людям і не боятись думати. Було таке, що бачив як у маршрутці хтось читає українські новини. Перша думка: “Яка людина безстрашна”. А потім я усвідомлюю, що перебуваю в Запоріжжі.
Є правда в тому, що ця територія окупації — це такий великий концтабір, де контролюються не тільки рухи людей, але так само і думки.
Зараз Олександр Богомаз працює помічником на парафії св. Архистратига Михаїла в Запоріжжі. Розповідає, що вона дуже схожа на першу побудовану каплицю у Мелітопольському районі.
— Мені це відгукується. Є такі нотки дому, але очевидно, що моє серце тужить за містом. Я хочу додому, я хочу в Мелітополь.
Церква багато служить для молоді і військових. Особливу увагу також приділяють вдовам та матерям загиблих. Для них запорізька команда парафіян робить різні зустрічі, поїздки.
Різниця між вірою та релігією в окупації
Російська окупаційна влада використовує релігію, як інструмент пропаганди. Наприклад, мелітопольський піп Максим Смирнов на недільній службі вирішив замінити проповіді на політінформацію. А у мелітопольському монастирі московські попи збирають гроші на вбивства українців.
Олександр розповідає, що єдина релігія, яка вільно почуває себе в Мелітополі зараз — це московський патріархат.
— Їм не комфортні всі ті, що будуть проповідувати правду. Як віруючий, як християнин, я не буду казати те, що злодій прийшов у чужу хату, відібрав її та привласнив — добре. Віруючі люди не скажуть, що це добре. Тому вони не терпіли правди.
Всі інші релігії для окупаційної влади є терористичними. Їх майно привласнюють та використовують у своїх цілях:
— Якийсь час наша церква стояла порожня, а зараз, за чутками, там російський “Червоний хрест”. Якась їхня квазі-соціальна організація. Людям, які лишились, я сказав, щоб вони там навіть поруч не проходили, щоб не наражали себе на небезпеку.
Є документ, згідно якого окупаційна влада Мелітополя проголосила всю власність греко-католицької церкви, на території, яка контрольована, своєю та націоналізувала. Це стосується не тільки Мелітополя. Ми мали власність і в інших селах та містах, які зараз в окупації.
Хоча Олександ переконаний, віра в окупації — стає тільки сильнішою:
— Ті люди, що там залишились на даний момент — вони є нашими. Це люди герої віри. Попри все не втрачають свої особистості та ідентичності не просто як українки, українця. А як людини – як вільної особи. Як божої дитини зрештою. І слава богу таких людей там досить є.
Мені навіть здається, що наші люди, які на тимчасово окупованій території, вони більш віруючі, ніж люди тут. Навіть не те, що в Бога більше вірять, а вони більше чекають на повернення України в Мелітополь, в Бердянськ, в Токмак, ніж можливо наші люди тут у це вірять. Там люди більше це чекають, більше вірять. Мені так виглядає.
Що буде після деокупації Мелітополя
Зараз вже є соціальний конфлікти між людьми, які залишились в окупації та виїхали. Олександр переконаний у цій ситуації його завдання об’єднувати людей навколо любові до Бога та любові до рідної землі, рідного народу.
— От подивіться Запоріжжя. Хіба в Запоріжжі немає людей, як чекають на “руський мір”? Отак чесно покладемо руку на серце. Очевидно, що є. Чи є в Запоріжжі люди, які ховаються від мобілізації і чекають не знати чого? Очевидно, що є. Чи є люди в Запоріжжі, які втратили своїх синів, доньок на фронті? Є. Чи є вдови? Є. Чи є сироти? Є. Чи є військові, які втратили кінцівки, віддали своє здоров’я? Є. Чи є жителі Запорізької області, які воюють? Є. Як тепер об’єднати людину, яка всю війну сиділа, не виходила з хати, з людиною, яка віддала своє здоров’я, втратила когось найближчого на фронті? Це дуже складно. Але сьогодні Запоріжжя в цьому плані тримається. Складно, але тримається.
Я думаю, що в Мелітополі, Бердянську, Маріуполі, Криму, Господь Бог дасть особливу мудрість священикам та політичній владі консолідувати суспільство.
Олександр Богомаз. 2021 рік. Фото: Фейсбук-сторінка Олександра Богомаза
Ще однією соціальною проблемою може стати небажання людей повертатись в Мелітополь після деокупації. Це питання обговорювалось з Папою Риським під час телемосту з тими, хто за кордоном та в еміграції. Йому задали питання: “Що ви скажете людям, які виїхали за кордон з України, і тепер бояться повертатись. Чи треба їм повертатись?”
— Святіший отець сказав, що молоді треба бути патріотами України сьогодні. Але не просто абстрактної України, нам треба буде відбудовувати Україну. Бо патріотизм починається з рідної хати, з рідної сім’ї. Я особисто спілкуюсь, мрію та заохочую, щоб ця молодь, яка виїхала — повернулась. Бо нам треба будувати нову Україну там в Мелітополі. Не таку, яка була до окупації — кращу.
Тільки любов долає страх. Тільки любов. Особисто в мені — любов до тих людей, які були там, та до тих, хто залишився зараз. Любов до цих людей давала сміливості долати страх, залишатись в окупації з людьми. Я думаю, що любов в серцях людей, які виїхали, дасть сили подолати страх та повернутись. І служити, і будувати. Це буде чудо — повернення.
