Відповідь на це запитання знає Фазел Манан. Пакистанець за походженням і громадянин України, він десять років віддав волонтерству і понад два роки служив бойовим парамедиком у ЗСУ. Сьогодні, після важкої операції та лікування у шпиталі, він звільнений з військової служби за станом здоров’я. Без дому, з інвалідністю, але з незламним духом, Фазел продовжує надихати побратимів та земляків: “Головне — не зламатися і вірити, що все буде добре”.
Фазел Манан: від Пешавара до Херсонщини
Фазел Манан із Горностаївки Каховського району Херсонської області — людина, чия витримка, стійкість та життєва історія вражають. Його доля особлива вже тим, що він — уродженець Пакистану, який став громадянином України, волонтером, депутатом селищної ради, бойовим парамедиком.
…До тодішньої радянської України Фазел потрапив після війни в Афганістані (1979 – 1989 роки — військове вторгнення СРСР до Афганістану під приводом боротьби проти повстанських груп моджахедів, — ред.).
“Народився в Пакистані. У Пешаварському університеті здобув освіту з політичних наук. Після служби в Кабулі мені запропонували обрати одну з п’яти країн соцтабору. Я вибрав Союз і приїхав до Харкова, де закінчив медичний інститут. Там же зустрів майбутню дружину, студентку будівельного вишу, вона з Горностаївки — це лівобережжя Херсонщини. І ми приїхали туди”, — пригадує чоловік знакові моменти свого життя.
Горностаївка, 2018 рік. Фото з особистого архіву Ф. Манана
У Горностаївці Фазел відкрив власну справу — салон фото- та відеопослуг і невеликий магазинчик канцелярського приладдя.
Після анексії Криму та початку війни на Донбасі почав волонтерити, допомагати військовим у зоні АТО/ООС (Анексія Криму та початок війни на Донбасі — це два взаємопов'язані етапи російсько-української війни 2014 року, — ред.).
Зустріч Фазеля Манана (крайній ліворуч) з земляками в зоні АТО. Фото з особистого архіву Ф. Манана
“11 березня 2014-го ми вперше доправили гуманітарку нашим військовим на кордон з Кримом. Привезли хлопцям картоплю, помідори, домашнє печиво… Далі були сотні поїздок на Донбас, у Маріуполь, Волноваху та на Луганщину. Допомагали всім, хто стояв на передовій, незалежно від того, з якого міста чи області України вони були. І було приємно чути: “Це ж наші з Горностаївки приїхали!”, — ділиться Фазел.
Очільник Горностаївської селищної громади Дмитро Ляхно, пригадує, як на початку АТО разом з однодумцями, Фазел заснував Благодійний фонд “Шлях до Перемоги”. Волонтери підтримували постійний зв’язок з мобілізованими, на той час Горностаївського району, знали їхні потреби та допомагали родинам військових.
“Це був центр патріотичної та громадської активності. Фазел знав усіх, хто служив в АТО/ООС та підтримував їх. Як підприємець у сфері фото та відео зйомок надавав знижки військовослужбовцям, або його послуги для них були безкоштовними. Його волонтерська діяльність, людяність і принциповість привели його до місцевої ради, де він став депутатом, очолив фракцію партії “Слуга народу”, відстоював інтереси громади. Після повномасштабного вторгнення Росії, після того як зміг виїхати з родиною з окупації, пішов у ЗСУ, був на посаді бойового медика. Має поранення та відзнаки за виконання бойових завдань”, — розповідає керівник громади.
“Кожен повинен робити те, що вміє, і бути там, де найбільше потрібен”
24 лютого 2022 року кардинально змінило життя Фазела та його родини, як і мільйонів українських сімей. Перші два місяці після початку повномасштабного вторгнення чоловік перебував в окупованій Горностаївці, де разом з однодумцями волонтерив, допомагав місцевим виживати.
Коли в аптеках і магазинах зникли ліки та продукти, навіть хліб, волонтери знаходили способи забезпечувати людей необхідним.
“Ми човнами переправляли з лівого на правий берег Каховського водосховища тих, кому погрожували росіяни арештом. А назад не поверталися порожні, везли найнеобхідніше на той час — дріжджі та ліки, які передавали знайомі волонтери з Кривого Рогу. Переправлятися було небезпечно, росіяни обстрілювали все, що рухалося по воді. Але у нас була своя переправа, і тоді Каховське водосховище в наших місцях ще було “живим”, — пригадує Фазел.
Згодом окупанти почали цікавитися Фазелем: дізналися, що він волонтерив, їздив з гуманітарною допомогою в АТО, входив до групи спротиву. Було очевидно, що будь-якої миті росіяни можуть прийти за ним та його родиною. Тож залишатися в Горностаївці стало занадто ризиковано, і Фазел з рідними вирішив шукати можливості для виїзду з окупації, так як офіційних евакуаційних коридорів з тимчасово загарбаної Херсонщини не було.
Фазел з рідними вирушив віддаленими шляхами через Мелітополь, Херсон, Берислав до Кривого Рогу, пройшовши понад п’ятдесят блокпостів.
“Це було дуже важко. Ми нічого не взяли з собою. Все залишилося вдома. Мали в Горностаївці два будинки — один з них уже зруйнований, а в іншому живуть чужі. Забрали у нас все — і майно, і обладнання мого фотобізнесу. Був гарний сад — його теж немає. Але я вірю, що колись ми повернемось,” — каже він.
Згодом Фазел Манан з родиною опинилися у Львові, проживали деякий час у церкві. Чоловік волонтерив у військовому шпиталі. В серпні 2022 року його дружина Олена з доньками виїхали за кордон, а він залишився в Україні: допомагав у шпиталі і паралельно вчився на медичних курсах. А ставши інструктором з тактичної медицини, навчав бійців, як рятувати себе і побратимів на полі бою.
Навчання з тактичної медицини. Листопад 2022 року. Фото з особистого архіву Ф. Манана
Втім, Фазел мав бажання бути ближче до передової та допомагати безпосередньо пораненим. Тож він неодноразово звертався до військкомату, щоб його мобілізували і відправили на фронт.
“Я вже 37 років живу в Україні й вважаю її своєю другою Батьківщиною. Не міг сидіти у Львові чи іншому тиловому місці, коли маю навички парамедика і можу рятувати наших бійців. Думаю, кожен повинен робити те, що вміє, і бути там, де найбільше потрібен”, — говорить Фазел.
“Кожна евакуація — це боротьба за життя”
У березні 2023 року Фазел Манан зрештою добився поставленої мети і став до лав Збройних сил України, як бойовий парамедик. Слова “такмед” і “турнікет” стали для нього не теорією, а щоденною практикою. Він ніс службу на Курахівському, Краматорському та Покровському напрямках. Сотні захисників і захисниць, яких він евакуював з передової, завдячують йому своїм життям.
Санітар автомобільної санітарної роти одного з передових військових шпиталів Фазел Манан. Травень 2023 року. Фото з особистого архіву Ф. Манана
Про будні парамедиків, свою місію та відчуття на війні Фазел розповідав в інтерв’ю авторці цих рядків Любові Руді, редакторці Горностаївської газети “Сільські новини” ще у вересні 2023 року. З того часу чимало подій відбулося. Але Фазел каже, що тих перших відчуттів ніколи не забути. Найважче було не фізично, а ментально:
Відпустка після поранення. Фазел Манан з дружиною Оленою та доньками. 2023 рік. Фото з особистого архіву Ф. Манана
“Те, чому навчався в медінституті і на курсах з тактичної медицини — це одне. А коли перед тобою на полі бою поранений хлопець — зовсім інше. Найскладніше — відповідальність і страх зробити щось не так. Особливо боязко, щоб через мою помилку загинула людина, яка могла б вижити. Іноді навіть панікував і подумки молився лише про одне — щоб поранений вижив. Кожна евакуація — це щось страшне, бо ми бачимо велику ціну, яку платимо за право бути українцями. Іноді все висіло на волосині. Бувало, що один крок — і нас із хлопцями вже не стало б. Але Бог допомагає, я вірю. Все буде добре!” — ділиться Фазел.
Про Манана з повагою відгукуються всі, хто його знає — військові, командири, земляки. Горностаївський волонтер Віталій Свіріпський, який починав з ним ще з 2014 року, згадує:
“Ще з того часу, як анексували Крим і захопили частину Донбасу, Фазел добровільно витрачав час і сили на допомогу військовим. А після російського вторгнення пішов у військо медиком. Побратими та мешканці Горностаївщини цінують його і як фахівця, і як порядну людину. Перебуваючи на службі в ЗСУ, Фазел продовжував волонтерити: збирав донати на автомобіль для медичної частини, допомагав військовим-землякам ліками, перев’язувальними матеріалами, аптечками. Знаю випадки, коли ці матеріали практично врятували життя”.
Автомобіль для санроти — до організації збору коштів на автомобіль долучався Фазель Манан. Фото з особистого архіву Ф. Манана
За час служби Фазел Манан отримав кілька військових нагород: відзнаку Президента України “За оборону України”, знак “Золотий хрест” від Головнокомандувача ЗСУ та нагороду командира 8-ої окремої автомобільної санітарної роти Угруповання сил і засобів Медичних сил “Слов’янськ”, де він служить.
Відзнака Президента вручена Фазелю Манану. Фото з особистого архіву Ф. Манана
Серед почесних нагрудних знаків головнокомандувача ЗСУ особливе місце займає “Золотий хрест”. Ним нагороджують осіб рядового і сержантського складу за успішне виконання бойових завдань. Такої нагороди удостоївся і Фазел Манан. Фото з особистого архіву Ф. Манана
До речі, першу відзнаку Президента України він отримав у 2016 році, як волонтер. Та Фазел вважає, що найбільша нагорода — побачити людину, врятовану з поля бою, вже здоровою після реабілітації.
Не зламатися, переосмислити життя і адаптуватися
У березні 2024 року бойовий парамедик Фазел Манан отримав поранення, але відмовився від тривалої госпіталізації. У травні — червні 2025-го чоловік переніс складну операцію на голові — наслідок старих травм.
Ми говорили з Фазелем по телефону під час його лікування у Львівському військовому шпиталі. Цього разу мова йшла не лише про його здоров’я, а й про проблеми тих, хто після важких поранень втрачає віру в подальше життя, а також про його власні плани.
“Повернення зі шпиталю у військову частину. Приємні зустрічі в дорозі”. Серпень 2025 року. Фото з особистого архіву Ф. Манана
“На фронті ти не відчуваєш втоми, не думаєш про хвороби. Просто робиш свою справу. А в лікарні з’являється відчуття провини, здається, що щось недоробив…”, — сказав Фазел.
Він не скаржився, говорив, що усе в нього добре і він “йде на поправку”, операція і лікування були безоплатними, грошове забезпечення отримував.
“Дехто з хлопців нарікає на проблеми з ліками чи зарплатою, але це поодинокі випадки. Скажу про себе — усе необхідне мені надали безкоштовно. Оперували лікарі, з якими я працював у Покровську та на Курахівському напрямку. Коли я запитав, чи треба щось купити, — сказали, що шпиталь забезпечить. Так і було”, — поділився земляк.
Зараз Фазел отримує 20 тисяч гривень, як військовий, який перебуває на лікуванні від хвороби, хоча це наслідки бойових поранень. Тим, хто поранений на передовій, зберігають ще й “бойові” доплати — від 30 до 100 тисяч.
Фазел говорить, це підтвердили і земляки-херсонці з Курського напрямку, які лікувалися разом з ним. Дехто з хлопців отримує 30 тисяч, а дехто — більшу суму. Також дають відпустку на місяць. Після необхідного лікування направляють на реабілітацію в інші шпиталі оздоровчого характеру. Приміром Фазел був у Мукачевому.
Хоча, як на здоровий ґлузд, це дивно: хлопці ризикують життям, а в тилу хтось отримує у п’ять разів більше...
“Не хочу нікуди їхати, хочу бути в Україні”
Після ВЛК та розгляду документів у регіональній комісії прийшло рішення: Фазел підлягає звільненню зі служби за станом здоров’я — крім операції на голові, є проблеми із серцем та шлунком. Тож для чоловіка постало питання: що робити далі? Житла в нього немає — воно залишилося в окупації, а на пораду, що треб відпочити, Фазел відповів:
“Ви просто не знаєте! Це вже як наркотик. Там мої хлопці, побратими. Вони щодня телефонують, питають, коли я приїду. Командир пропонує навчати бійців тактичної медицини. Поїду туди, оформлю документи на групу з інвалідності, щоб отримувати пенсію, а далі побачимо...”
Однак, коли Фазел прибув до частини, його звільнили зі служби за станом здоров’я і залишитися у військовій частині він не може. Лікарі категорично забороняють чоловіку будь-які фізичні навантаження, тож працювати з бійцями наразі він не може. Нині Фазел планує вирішити питання з документами, а потім, можливо, поїхати до родини в Німеччину. Хоча зізнається, що йому не хочеться їхати за кордон.
“Дружина мені вже постійно говорить про повернення. Але житла в Україні немає, та й доньки в Німеччині закінчили школу й вступили до університету. Але час покаже”, — каже Фазел.
Доньки Фазеля Манана. Фото з особистого архіву Ф. Манана
Статус біженця його не приваблює. Він сумнівається: як пристосуватися до життя в Україні, якщо свого житла немає, а пенсії вистачить хіба що на оренду квартири.
“Дружина, як мати-героїня, отримує пенсію 3 300 гривень. У мене, може, буде 10 – 12 тисяч гривень — бо маю бойові виходи на передову, з них на Курахівському напрямку 187, а ще були Селідове, Вугледар, Покровськ. Але треба пристосовуватися, думати про житло. Та й віра в повернення додому не зникає — там залишилася душа. Думаю, все буде добре!”.
Оптимізм як ліки
Манан зберігає оптимізм, не втрачає віри, і вкотре повторює, що “все буде добре!” Чоловік переконаний, якщо налаштовуєш себе на позитив, набагато легше долати негаразди та випробування. Він каже, що серед ветеранів є чимало тих, хто після поранень і стресів втрачає віру, розчаровується, замикається в собі. Набачився таких, особливо в шпиталях. Їм потрібна підтримка та просте людське спілкування, щоб вони знову відчули свою потрібність.
Сам Фазел випромінює лише оптимізм. Його не пригнічує військова зарплата у 20 тисяч, не розчаровує відсутність власного житла. Навіть після того, як війна зробила його людиною з інвалідністю, він не втратив віри.
“Життя продовжується, просто інакше. І треба докласти зусиль, щоб пристосуватися, не опустити рук, не розчаруватися”, — каже він.
Він свідомо відштовхує негативні думки і має чітке бачення для тих, хто не був на війні:
“Кожен повинен почати з себе — змінюватися, а не нарікати на когось. Подякувати захисникам і захисницям, задонатити на ЗСУ. Я не просто свідок цих подій — я їх частина. Але кожен має свій фронт, і кожен має пам’ятати: наш маленький внесок наближає день, коли ми скажемо — ми перемогли”.
Нещодавно Фазел поділився у Facebook світлиною з концерту DZIDZIO та Ніколаса Карми, під час відвідин шпиталю Західного регіону, де парамедик проходив курс лікування після складної операції.
Фазел Манан і DZIDZIO Скриншот: Facebook-сторінка Фазел Манан
“Дорогі друзі! Сьогодні для нас виступили Ніколас Кармо та DZIDZIO. Після болю та важких днів цей концерт став справжнім ковтком життя. Під пісні, які торкаються серця — “Я буду любити тебе завжди”, “Мені повезло” — ми відчули, що не самі, що разом ми сильні й незламні. Такі моменти лікують не лише тіло, а й душу. Вони нагадують: після темряви завжди приходить світло. Я йду на поправку і вірю — попереду тільки найкраще. Все буде Україна!”
Цей матеріал створено в межах проєкту НСЖУ “Зміцнення стійкості прифронтових медіа як інструменту боротьби з дезінформацією”, який фінансується Посольством Литовської Республіки в Україні в рамках Програми Співробітництва з Метою Розвитку та Сприяння Демократії.
