Ця історія — не про гучні заголовки й не про пафос. Вона — про тихих, скромних людей із Горностаївки на лівобережній Херсонщині, які ніколи не називали себе героями, але стали ними для багатьох. Війна розкидала їх по всій Україні: змусила залишити домівки, роботу, звичне життя. Та вона не змогла забрати головного — людяності, взаємної підтримки й готовності допомагати, навіть коли страшно й важко.
Цей матеріал — велика спільна розповідь і щире “дякую” землякам-волонтерам. Тим, хто підтримував людей під час окупації, хто рятував, ризикував, а згодом — продовжив волонтерити вже в тилу чи поруч із фронтом. Про тих, кого знаю особисто: з ким працювали разом у найтемніші місяці 2022-го, і про тих, хто й нині, де б не був, робить усе можливе, аби наблизити нашу Перемогу.
Волонтерство під окупацією: коли допомога була питанням виживання
Спершу нагадаю, як у перші п’ять місяців окупації 2022 року в Горностаївці діяв волонтерський центр. Добровольці, які ніколи не мали справи з волонтерством, стали тимчасовою підтримкою для найбільш вразливих — багатодітних родин, пенсіонерів, людей з інвалідністю.
Ми навіть не уявляли, з якими ризиками та викликами незабаром доведеться зіткнутися. Життя в окупації змінювалося щодня: зникали продукти, ліки, хліб. Пенсії й соцвиплати не надходили. Але громада згуртувалася. Волонтери збирали продукти й медикаменти у людей, домовлялися з підприємцями, передавали найнеобхідніше тим, хто опинився в критичній ситуації.
Дріжджі для хліба та перші ліки доставляли з правого берега Дніпра човнами — під обстрілами та ризиком для життя. Деякі волонтери здійснили справжні героїчні вчинки, хоча це могло закінчитись трагічно. Назвати б імена цих сміливців... Та не маю права наражати на небезпеку їхні родини.
Перевозили медикаменти через десятки блокпостів. Як ми тішилися, коли отримали ліки від херсонських волонтерів (“Котики-патріотики”, Ірина Саліхова), потім переправили човнами з правого берега Дніпра.
А згодом налагодили логістику через Запоріжжя — забирали доставлені туди ліки Новою Поштою зі Львова та Івано-Франківська. Часто доводилося самостійно їхати в Херсон чи далі, щоб забрати гуманітарні вантажі. Дорога була небезпечною — десятки блокпостів, обшуки, ризик конфіскації вантажу.
Проблематично було доставити все це на майже 200 км у глибину контрольованої ворогом території. Треба було “пережити” зо два десятки російських блокпостів, тиждень стояти в автомобільній черзі. А ще пройти нескінченні перевірки, переборювати страх і ненависть аби не провокувати військових з автоматами.
Паралельно ми допомагали іншим громадам Херсонщини — приміром Чорнобаївці Не знаю, як ми ті посилки провозили, адже Чорнобаївка тоді вже була відома мабуть всьому світу. Та ризик був того вартий — ми прекрасно розуміли, що повинні це зробити, щоб допомогти людям.
Волонтерська робота в умовах окупації була виснажливою, адже централізованої гуманітарної підтримки не було. Окупаційна адміністрація намагалася змусити нас співпрацювати й роздавати їхні вантажі, погрожувала, але ми категорично відмовилися.
Попри ризики, нам вдалося вибудувати вже мережу підтримки. Ми отримували допомогу з підконтрольної території України від благодійних організацій “Фундація добрих ініціатив” (Івано-Франківськ); Медико-логістичний центр “Від серця до серця”; “Бізнес мережа сільських жінок”; Благодійний Фонд “I.Corre” (Роман Моток, м. Жоква), “Центр розвитку місцевого самоврядування в Чернівецький області”; Бюро гендерної стратегії та бюджетування; “STADU TORNS TO POLAND”; Фундація добрих ініціатив; з Херсону ГО “Місто сили” та Херсонська обласна організація Червоного Хреста України...
З часом окупаційні сили почали тиснути на активістів — обшуки, стеження, загроза затримань. Ми були змушені виїхати. Боліло полишати налагоджену систему допомоги й команду, але це був єдиний спосіб зберегти життя.
Дякую всім, хто тоді був поряд у волонтерській групі, хто допомагав морально і матеріально.
Дороги розвели, а справа об’єднала
Виїхати з тимчасово окупованої Горностаївщини довелося багатьом. Люди шукали нове житло, роботу, підтримку… але разом із тим — можливість бути корисними. Бажання наблизити Перемогу й той день, коли можна буде повернутися додому, привело багатьох до волонтерства. І кожна така історія — особлива, щира й надихаюча.
Ми не раз згадували волонтерів, яких об’єднує рідна Горностаївщина. Попри те, що сьогодні вони живуть у різних містах, усіх поєднує спільна справа.
Зокрема, це Віталій Свіріпський, Христина Мітіна та Інна Панасенко з донькою — люди, які продовжують допомагати військовим і закликають робити це разом.
Віталій має волонтерський досвід ще з часів АТО/ООС. Під час повномасштабного вторгнення, коли ще був в окупованій Горностаївці, з іншими волонтерами човнами перевозили з правого берега Дніпра дріжджі та ліки, допомагали організовувати доставку ліків з підконтрольної території. Після виїзду до Одеси продовжив волонтерство: спершу допомагав новобранцям амуніцією, шукав фонди, організовував збори. Згодом діяльність розширилася — тепер з групою односельців зосередилися на підтримці земляків, які служать на різних ділянках фронту, зокрема на Херсонському напрямку.
Волонтери співпрацюють із благодійними фондами, мають партнерів-благодійників у Німеччині, регулярно звітують та збирають кошти на найнеобхідніше для наших захисників. Наразі тривають збори на медикаменти, Starlink, а також ремонт бойового авто. Усі актуальні збори розміщено на телеграм-каналі “Волонтери Горностаївської громади”.
До допомоги активно долучаються вихованці релокованих ліцеїв Горностаївської громади, земляки та небайдужі люди з усіх куточків України та закордоння. Щоб пришвидшити збори потрібної суми, волонтерки Христина та Інна організовують благодійні розіграші та створюють додаткові можливості для допомоги.
За понад три роки роботи волонтери допомогли придбати й передати військовим чимало необхідного: автомобілі та допомога в їх ремонті, шини, Starlink, EcoFlow, газові балончики, засоби обігріву, шоломи та інше обладнання. І цей перелік постійно поповнюється — адже потреби фронту не зменшуються.
І хоча іноді збір коштів проходить “туго”, волонтери не опускають рук: знають — мети все одно досягнуть.
Той, хто допомагає завжди: у тилу, в окупації, на фронті
Фазел Манан із Горностаївки Каховського району — людина з історією, що вражає стійкістю та силою духу. Уродженець Пакистану, він став громадянином України, депутатом селищної ради, волонтером і бойовим парамедиком. Волонтерити почав ще 2014 року — після анексії Криму й початку війни на Донбасі, з односельцями допомагав українським військовим до самого початку повномасштабного вторгнення.
Перші два місяці після 24 лютого 2022 року Фазел залишався в окупованій Горностаївці. Разом з іншими волонтерами підтримував місцевих жителів і допомагав тим, кому загрожували репресії. Човнами переправляли людей із лівого берега на правий, а назад везли найнеобхідніше — ліки та дріжджі, які передавали волонтери з Кривого Рогу.
Згодом російські окупанти почали цікавитися Фазелем: дізналися про його волонтерську діяльність, поїздки з допомогою в АТО і участь у місцевому русі спротиву. Щоб урятуватися, він був змушений виїхати з окупації разом із родиною. У Львові, де вони деякий час жили, Фазел продовжив волонтерити у військовому шпиталі.
У березні 2023 року він здійснив свою мету — став до лав Збройних сил України як бойовий парамедик. І на службі продовжив підтримувати інших: збирав донати на автомобіль для медичної частини, забезпечував земляків ліками, перев’язувальними матеріалами й аптечками.
За час служби Фазел Манан отримав низку відзнак зокрема,відзнаку Президента України “За оборону України”, знак “Золотий хрест” від Головнокомандувача ЗСУ.
Війна залишила свій слід у здоров’ї: Фазел переніс складну операцію на голові — наслідок старих травм. Влітку 2025-го ВЛК та регіональна комісія ухвалили рішення про його звільнення зі служби за станом здоров’я, адже, крім перенесеної операції, є проблеми із серцем та шлунком.
Попри це він залишається надзвичайно життєлюбною й оптимістичною людиною. Його не лякають складні побутові обставини, не ламає інвалідність, отримана через війну. Фазел повторює незмінно: “Все буде добре!”
Сьогодні він веде власний YouTube-канал, де ділиться історіями українських воїнів, свідченнями сили духу й віри, які допомагають вистояти Україні.
Коли волонтерство рятує душу
Раїса Руснак приєдналася до волонтерської справи долучилася після вимушеного виїзду з тимчасово окупованої Горностаївщини. Виїхати довелося не просто так — після страшної трагедії, коли її сина Руслана, колишнього бійця АТО, закатували до смерті російські окупанти. Для матері це був удар, який важко осягнути. Але замість того, щоб зламатися, вона вирішила: мусить жити так, аби робити все можливе для Перемоги — заради сина і заради інших дітей.
Саме тому пані Раїса приєдналася до волонтерської організації “ОдесСітки”.
Колектив прийняв її тепло — тут добре розуміють біль тих, хто втратив найдорожче. Серед волонтерок є й інші матері, чиї сини загинули через війну. Разом вони підтримують одна одну і вкладають у кожну роботу не лише працю, а й частинку серця.
“ОдесСітки” вже четвертий рік невтомно плетуть маскувальні сітки, роблять “кікімори”, коврики, подушки, теплі речі — усе, що може допомогти нашим захисникам. За час повномасштабної війни їхніми руками створено понад 1300 маскувальних сіток, близько тисячі “кікімор” та безліч інших необхідних речей. Це величезна праця, яка щодня рятує життя.
Для пані Раїси волонтерство стало не просто справою — це її особистий фронт, спосіб не дозволити болю поглинути себе. Плести сітки для військових — значить робити те, що наближає нашу перемогу й допомагає тим, хто нині стоїть на передовій. Це її тихий, але сильний опір ворогу.
Історія родини Руснаків стала відомою завдяки фільму-розслідуванню “Тіні на лівому березі” (автор Данило Мокрик) — про системний російський терор проти мирних жителів на окупованому лівобережжі Херсонщини, зокрема й про катівню у Горностаївці. Там розповідається і про долю Руслана, і про трагедії десятків інших людей, які стали жертвами окупаційного режиму.
Сьогодні пані Раїса продовжує плести сітки, допомагати, триматися поруч з іншими волонтерами — бо вірить: кожна її стрічка, кожна сітка, кожна година праці — це її власний внесок у майбутнє, де її народ більше не зазнаватиме таких втрат.
Ліки зі Львівщини в окупацію: шлях волонтерства
Приємно писати про тих, кого добре знаєш. Роман Моток (псевдонім Скеля) — уродженець Горностаївки, випускник місцевої першої школи. Згодом доля привела його до Жовкви на Львівщині, але зв’язок із рідною громадою він ніколи не втрачав.
Волонтерить Роман також з 2014 року, а з початком повномасштабної війни його діяльність у складі ГО “Піклуюсь ICARE” стала ще активнішою. Завдяки Роману ми в Горностаївці двічі отримали десятки посилок із найнеобхіднішими ліками. Хоч “Нова пошта” й “Укрпошта” не працювали, він знаходив можливість передати все до Запоріжжя, а ми, долаючи 28 російських блокпостів, забирали допомогу звідти.
Роман і їхня команда зосереджені на підтримці військових: збір коштів, закупівля дронів, обладнання, матеріалів; ремонт автомобілів; виготовлення екіпірування; передача теплих речей, взуття, тактичної медицини, буржуйок, генераторів та окопних свічок. Вони співпрацюють із волонтерами з різних куточків України та з-за кордону, об’єднуються з іншими групами й закривають найскладніші запити.
Разом із друзями Роман неодноразово їздив на передову, витрачаючи тисячі літрів пального та сотні годин власного часу. Їхня підтримка — це відчутний моральний тил для бійців. І роботу не припиняють.
Про рідну Горностаївку та окуповане лівобережжя Херсонщини Роман не забуває. Йому боляче через зруйнований будинок на лівобережжі Херсонщини, де було родинне гніздо,. Він, як і всі ми, чекає на звільнення.
«Незламні»: сітки, що з’єднали Закарпаття та Херсонщину
Маскувальні сітки, сплетені руками волонтерів із Херсонщини та Закарпаття, уже понад два роки рятують життя українських захисників. Однією з тих, хто стоїть за цією важливою справою, є Олена Пономарьова — уродженка Горностаївки, викладачка музичних шкіл Горностаївки та Великої Лепетихи. Її волонтерський шлях почався ще у 2014 році, коли разом із чоловіком, капеланом Анатолієм, допомагали військовим і дітям на Донеччині. Після вторгнення Росії була змушена виїхати з окупованої Херсонщини й опинилася на Закарпатті.
Сьогодні Олена та її колежанка працюють у Чопській музичній школі, а у вільний час організували групу волонтерів, які плетуть маскувальні сітки для ЗСУ. Берегинею цього невеликого, але дуже потужного осередку стала Ганна Лукянчук — учителька математики, добре знана на Горностаївщині. Саме вона готує основу для сіток, щоб після роботи волонтерки могли одразу приступати до плетіння. Їхня спільнота назвала себе символічно — “Незламні”.
“Робимо разом потрібну справу. Хлопці кажуть, що треба — ми виготовляємо й відправляємо. Віримо, що наші сітки, сплетені з любов’ю, стануть для них захистом”, — кажуть волонтерки.
За два роки вони сплели сотні маскувальних сіток — загальна площа вже наближається до трьох гектарів. Допомога надходить у понад 20 напрямків бойових дій. Окрім сіток, надсилали теплі речі, рукавиці, шкарпетки, зігрівайки. Усе це стало можливим завдяки донатам небайдужих людей і підтримці тих, хто долучився до спільної справи.
Волонтерська група постійно розширює коло контактів. Особливою підтримкою для Олени стала Марія Мудранинць, викладачка Ужгородської музичної школи, відома волонтерка, з якою вони стали справжніми подругами та партнерами в добрих справах.
“Ми сприймаємо це не просто як волонтерство — це служіння. Читаємо молитви за поранених, за захисників, за перемогу. Нас підтримує родина, друзі, однодумці”, — ділиться Олена.
Попри втому й менші обсяги благодійних внесків, “Незламні” продовжують свою роботу. Особливо цінною для них є підтримка горностаївців, зокрема колишніх учнів Ганни Іванівни, які не раз донатили на матеріали для сіток.
Де б не був — знаходив волонтерську родину
Сергій В. із Каїр Горностаївської громади — колишній атовець, який після поранення був звільнений зі служби. Під час окупації його переслідували російські військові, кинули “на підвал” і 42 дні утримували в катівні. Після звільнення Сергію вдалося вибратися з окупації й дістатися Львова.
Там він долучився до Львівської волонтерської кухні, що готує сухі страви для військових. Згодом у пошуках роботи переїхав до Чернівців і приєднався до волонтерської групи при “Українському Народному Домі”, де плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, кікімори та консерви.
За фахом Сергій — зварювальник. До війни він відомий як майстер-зварювальник металу та автор символічного щита ЗСУ, створеного з уламків російських снарядів і подарованого президентові України у 2017 році.
Попри пережите, Сергій говорить: “Я скрізь знаходив волонтерські родини. Тут тебе не лише підтримують — тут дають сили триматися й допомагати іншим”.
***
Це далеко не всі волонтери Горностаївщини. Не всі про себе розповідають. Не всіх можна називати публічно. Але саме такі історії показують, що волонтерський дух нашої громади живе всюди, куди б не розкидала людей війна.
І кожен з них — частина великої сили, яка тримає країну.
Ми пишаємося ними й повторюємо разом з ними: “Підтримуйте ЗСУ та вірте в Перемогу. Робіть на совість. Робіть більше, ніж можете. Час такий”.
