Поезія народжується з любові до рідної землі, але справжньої сили набуває тоді, коли проходить крізь біль і втрати. Саме таким є слово Наталії Бережної — поетеси з лівобережної Херсонщини, чия творчість стала духовною опорою для земляків.
Хто з мешканців Горностаївщини не знайомий із творчістю місцевої поетеси Наталії Бережної — уродженки прибережного села Каїри Каховського району? Її вірші ще до повномасштабного вторгнення росії і окупації лівобережної Херсонщини надихали земляків щирими рядками про красу рідного краю, мріями про спокійне й щасливе життя.
Вірші Наталії Бережної публікувалися на сторінках горностаївської газети “Сільські новини”, на інтернет-сайтах, знаходили відгук у серцях читачів. Поетеса мріяла видати власну збірку, шукала можливості та спонсорів, аби її слово дійшло до більш ширшого кола людей. Та ці плани перервала війна.
Проте вона не зламала пані Наталію. Поетеса продовжує писати, хоча тематика її творчості змінилася — адже змінилося життя її односельців, змінилася й колишня краса рідних просторів. Сьогодні її поезія — це відгук на біль, втрати й надії часу.
Наталія Бережна пише так, ніби розмовляє з кожним із нас особисто. У її рядках — знайомі вулиці, степовий вітер, запах землі після дощу, голоси тих, хто залишився вдома, і тих, хто був змушений покинути рідний край. Вона вміє простими словами сказати про складне: про страх і віру, про розлуку і чекання, про любов до дому, яка не знає кордонів і блокпостів.
Слова Наталії Бережної стають прихистком для багатьох земляків. Її поезія — це не просто рими й образи, це жива пам’ять про рідне село, про людей, які тримаються корінням за цю землю, про біль утрат і тиху надію, що не згасає навіть у найтемніші часи.
“Буває слово, що лікує… Саме так кажуть про вірші Наталії Бережної. Наша місцева поетеса пише не просто рими — вона пише історію нашого села, наші почуття та наші мрії. Прислухайтеся до ритму її поезії — у ньому ви впізнаєте себе. Наталія Бережна доводить: справжній талант розквітає там, де є любов до коріння”, — так написали земляки поетеси з Каїрського ліцею.
Ми вже не будемо такими, як раніше...
Іще одна Зима....ми вже не будемо такими, як раніше.
Ми стали цінувати кожну мить і просто тишу.
Раніше всім чогось хотілося, жили, мов напоказ.
А зараз відчуття таке, що той вогонь в душі потроху згас.
Ще вчора мріяли, боролися, ішли вперед, чогось хотіли,
Сьогодні — тиша і байдужість, всі мрії зупинилися, немає більше сили.
Все те, що вчора мало сенс — сьогодні виглядає, як обман.
Все заглушив безбарвний, сірий і густий туман.
Так хочеться зробити паузу і відпочити.
Дивитися на цей прекрасний світ і просто жити!
Радіти ясним зорями в темну і морозну ніч,
Побути з Всесвітом у тиші віч на віч.
Знайти для роздумів про вічне, хоч хвилину,
Подякувати Богу за життя і за родину.
Відчути, як волосся вітерець колише
Весь біль залишити в минулому і цінувати тишу..
Повірити у себе, в свою долю,
Дозволити собі наплакатися наодинці вволю.
Повірити, що все лихе мине, мов та Зима
І зрозуміти, що будуєш це життя лиш ти сама.
Навчитись вірити у щастя і радіти,
Бо за Зимою прийде знов Весна, розквітнуть квіти.
Розквітнуть знову дивовижні, ніжні квіти.
Душа зігріється потроху, потім прийде Літо...
Ми знов подивимось вперед з надією,
Назад — із вдячністю, без болю.
На Небо з вірою, по сторонах з любов'ю, дякуючи долю.
Згадаємо ті, найпрекрасніші у світі почуття:
Добро, любов, кохання, щирість, співчуття,
Бо в цьому тільки суть, бо в цьому сенс життя!!!
Невизначеність в часі
А за вікном дрібненький дощ,
Туман, немов у рясі.
Не Осінь, не Зима — невизначеність в часі...
Пливе туман густою пеленою,
Кутає плакучі верби.
Немає слів, немає відчуттів,
Мов сіре полотно — всі фарби стерті...
Стоять в зажурі клени голі і столітні осокори,
Співа ім вітер колискову про моря,
Арктичні гори...
Шукаю, підбираю речення, слова несміло.
За ці роки, куди нас доля тільки не носила.
І скільки б не пройшли стежок незвіданих,
Чужих доріг,
Молитва щира і Господь лиш нас зберіг!
Життя моє, летить життя моє,
Мов пісня журавлина.
Кружляє нас, несе кудись нещадно, безупинно.
А серденько болить і плаче,
І не хоче цих чужих країв.
У молитвах летить душа моя
До рідних берегів.
До берегів Таврійських, що у серці
Сонечком живуть.
Ті береги чекають, кличуть нас,
Додому ждуть.
Роки мої, роки летять, мов те
Осіннє листя.
Спліта їх доля, мов коралі у покручене намисто.
Земля моя, моя Земля!!
Моє святе, прекрасне Воскресіння!
Мій світ душі моєї — ти моє спасіння!
Лети, лети моя душа
Лети, лети моя душа,
Туди, де вітер поспіша!
Де мир, де сонця височінь,
Де зникло горе все, мов тінь.
Де ниви без кінця, без краю,
Де нас Маруся зустрічає.
Каїри рідні знов цвітуть,
Та дай нам, Боже не забуть.
Мільйони виплаканих сліз,
Розруху, біль і горе скрізь.
Щоб жити! Дай нам, Боже жити!!
Всіх обійняти, всіх любити.
Усім наплакатися вволю,
Від радості, а не від болю.
Дай Бог зустрітись край стола
Родинам нашого села.
І святкувати Перемогу,
Там, біля рідного порогу.
Не десь, а в рідному Краю,
У мирі, в тиші, мов в раю!
