Вони не звикли говорити про себе публічно і ведуть дуже тихе життя. Але їхня історія — показова, як і долі тисяч українських родин, які через війну втратили дім і майно та змушені починати все з нуля. Попри все, вони долають труднощі й своїм життям доводять: родина — це не стіни, а люди, які тримаються разом. Щоб урятувати дітей від війни, багатодітна сім’я виїхала з окупованого села Кринки на лівобережжі Херсонщини — місця одного з найскладніших плацдармів, що вже увійшов в історію цієї війни. Сьогодні родина живе у Миколаєві й мріє про одне — власний дах над головою.
“Для мене діти — це дар Божий”
Роки бігли швидко у клопотах. Народжувались дітки, росла родина і господарство...
Сім’я Галини та Анатолія (імена змінено на прохання родини) має 14 рідних дітей. Для пані Галини багатодітність не подвиг і не тягар — це Благословення від Бога.
“Я ніколи не рахувала, наскільки це важко. Для мене багато дітей — це Боже благословення. Одне одного вибавить, одне одному допоможе”, — ділиться пані Галина своїм материнським щастям.
У родині дев’ятеро неповнолітніх дітей, найменшенькому — шість років. Школярі навчаються дистанційно у своїй Корсунській релокованій школі, де вчилися й раніше. У кожного — власні інтереси та здібності, які батьки намагаються підтримувати, попри побутові труднощі, відключення світла й нестабільність воєнного часу.
Пані Галина спокійно говорить про будні великої родини, і в її голосі — витримка й внутрішній спокій:
“Сьогодні головна проблема — щоб усе працювало для навчання. Світло відключають, а дітям треба вчитися. Потрібні зарядні пристрої, гаджети, інтернет”, — каже багатодітна мати.
Слухаю цю відважну жінку і відчуваю її силу духу. Для неї багато дітей — це справжній дар Божий: радощі й щоденні клопоти, велика відповідальність і багато любові. Війна забрала в родини дім, господарство і звичне життя, але не змогла зламати головного — любові, віри та гідності.
Начальниця Олешківської міської військової адміністрації Тетяна Гасаненко, яка порадила розповісти про цю родину, зазначає, що саме такі сім’ї заслуговують на увагу, адже їхні історії — це історія сучасної України.
Вона зустрічалася з родиною особисто й ділиться враженнями:
“Коли приїхала їх відвідати, то подумала: Боже, 14 дітей — як їм дати раду? А вони вийшли всі охайні, виховані, спокійні, такі чемні”.
Життя в окупації і рішення виїхати
До повномасштабного вторгнення родина жила в селі Кринки, де мали просторий будинок, придбаний за державною субвенцією, ростили дітей, займалися теплицями, вирощували овочі й жили з власної праці.
Таким було тепличне господарство родини до затоплення — основне джерело доходу та праці всієї сім’ї
“У нас було гарне господарство, за рахунок якого жила наша родина. Але прийшов ворог і все порушив: немає спокою, немає уже й рідних стін”, — говорить багатодітна мати.
Все змінилося 24 лютого 2022 року, коли почалася війна. Деякий час родина залишалася у своєму селі — продовжували обробляти городи, намагалися триматися. Але жити ставало дедалі важче. Ті, хто залишився, були змушені жити за законами, встановленими окупаційною владою: людей примушували брати російські паспорти.
За свідченнями Галини та Анатолія, родина принципово відмовилася від будь яких російських документів чи сертифікатів. Батько говорить: не хочеаби діти колись дорікали, що взяли ті сертифікати.
Вони не хотіли залишати свій дім. Та 6 липня 2023 року родині довелося переїхати до сусіднього села через підтоплення після підриву росіянами Каховської ГЕС. Коли вода спала, повернулися до свого подвір’я — але будинок і все тепличне господарство були зруйновані.
“Все господарство, теплиці — затоплені. Ми вирішили все прибрати, вивозили сміття, хотіли продовжити господарювати. Сподівалися, що все владнається і знову буде, як раніше в Україні. Але з кожним днем життя у своєму селі ставало все тяжчим і небезпечнішим.
Теплиці після затоплення: зруйновані конструкції та втрачений урожай
Частина родини переїхала в сусіднє село, а чоловік і старші діти залишилися в Кринках. Та і їм згодом довелося звідти переїхати— ситуація з кожним днем погіршувалася. І ми зважилися на виїзд з окупованої території”, — з болем розповідає пані Галина.
Довга дорога з окупації
Виїзд — це теж окрема історія, бо легким він не буває. Як розповідає жінка, родина звернулася до знайомих волонтерів і через них змогли вивезти з Кринок одразу три сім’ї на підконтрольну Україні територію. Допомогу надали волонтери з «Рубікуса», які погодилися допомогти й багатодітній родині виїхати.
Зібрали нехитрі заощадження, взяли найнеобхідніші речі й разом із дітьми вирушили в дорогу на машині.
“Виїздили через Росію. Їхали через Мелітополь, бо в той час через Крим було вже проблемно виїхати. Але доїхали до Таганрога — і в нас зламалася машина. Ми залишили її у наших знайомих вірян, а самі поїхали далі: волонтери вивозили нас автобусами, потім поїздом. У дорозі дуже переживали за дітей — вони малі, їм не все поясниш. Але вони слухалися й трималися”, — пригадує ті важкі дні пані Галина.
Так родина дісталася Фінляндії. Там прожили певний час, однак згодом вирішили повернутися.
“Дуже тягло назад, в Україну. Хоч там нам допомагали, але не було внутрішнього спокою. Ми знали, що в Україні буде важко, бо триває війна. Розуміли, що не один раз ще буде тяжко. Але ми хотіли жити саме тут”, — говорить жінка.
Нині родина живе у Миколаєві. І хоча й тут неспокійно — через обстріли, постійні повітряні тривоги, перебої зі світлом — вони раді, що повернулися на Батьківщину. Кажуть, хотілося бути ближче до Півдня, до рідної Херсонщини, де можна знову взятися за улюблену справу — працювати на землі й заробляти собі на хліб.
Статус ВПО: коли дім у кількох валізах
Тепер родина має статус внутрішньо переміщених осіб — ВПО. Але що означає ця суха абревіатура для сім’ї, в якій стільки дітей? Вона означає, що в них немає дому, що все майно вмістилося у кілька валіз, з якими доводиться мандрувати в пошуках даху над головою. Бо рідне село, будинок, господарство — усе знищене війною.
А як виживати, коли в тебе нічого не залишилося, крім дітей?
Нині родина живе тимчасово в будиночку, який допомогли знайти знайомі. Галина та Анатолій вдячні за підтримку, яку відчули у своїй спільноті, серед людей, що пережили подібні випробування.
Державні виплати отримують, до служб міської ради зверталися лише для оформленням документів старшим дітям. Гуманітарну допомогу отримували від Херсонського ХАБу, громадської організації «Десяте квітня» та інших благодійних організацій.
Незважаючи на те, що починати довелося з нуля і життя стало зовсім не таким, як раніше, тут вони відчувають безпеку й розуміють: здатні подбати про майбутнє своїх дітей.
“Ми живі. Бог зберіг нас — і це головне”, — говорить співрозмовниця.
Хоча переїзди з рідного дому були важкими, родина відчуває в собі силу і віру, щоб почати все заново.
Добре, коли є дах над головою: позиція та сподівання
Попри все, проблеми нікуди не зникають. На запитання, чого вони нині найбільше потребують, пані Галина відповідає просто: аби був свій дах над головою.
Родина мріє про власний дім у селі та відновлення господарства. Якби вдалося знайти підходящий будинок із присадибною ділянкою, який можна було б придбати — і знову взятися за справу, якою займалися на Херсонщині: вирощувати городину й жити з власної праці.
“Нині в будинку у нас практично нічого нашого немає. І якщо спроможемося купити житло, то воно буде порожнє”, — говорить пані Галина. Вона й не сподівається, що хтось подарує родині дім: “А хто нині щось дає даром?” — ставить риторичне запитання багатодітна мати.
Хоча, якщо дивитися правді в очі, — чому б і ні? Державою передбачено забезпечення соціальним житлом дитячих будинків сімейного типу, зокрема й тих, які виїхали з тимчасово окупованих територій. Тож родина, яка виховує чотирнадцять рідних дітей, очевидно також заслуговує на таку підтримку.
Очільниця Олешківської міської військової адміністрації Тетяна Гасаненко відмічає: ця сім’я звикла покладатися на власну працю. Вони користуються пільгами й допомогами, передбаченими законодавством.У Миколаєві живуть скромно — не вимагають особливого ставлення чи привілеїв, не користуються своїм статусом як аргументом. Пані Тетяна переконана: ця сім’я заслуговує на власний дім — за стійкість, відданість і турботу та виховання дітей.
А багатодітна мати мріє про прості речі: щоб у кожної дитини була освіта, робота і власна домівка. «Нехай не стануть академіками — головне, щоб були з хлібом», — говорить вона.
Такі прості істини й турботи стають особливо зрозумілими тоді, коли втратив рідний дім, пройшов дорогами поневірянь і все ж не перестав сподіватися на краще.
...Історія багатодітної родини ВПО з Кринок — це приклад волі та міцності людського духу. Попри всі випробування, вони зуміли зберегти віру в майбутнє. А це ще раз нагадує: навіть у найтяжчі часи важливо не втрачати надію.
Світлини надані родиною (ДО і ПІСЛЯ)
