Війна змусила мільйони українців покинути свої домівки. Багато вимушених переселенців з Херсонщини знайшли прихисток у Миколаєві — їх у громаді майже 70 % із загальної кількості понад 50 тисяч ВПО. І для них Ради з питань ВПО — це майданчик, де можна не лише озвучити проблеми, а й реально впливати на рішення влади.
Рада з питань ВПО при виконавчому комітеті Миколаївської міської ради відпрацювала дворічну каденцію — сформовано новий склад. Її головою вдруге обрано Світлану Сітнік — з нею наша розмова про напрацьований досвід, найгостріші проблеми вимушених переселенців та способи допомоги.
— Пані Світлано, Ви працюєте в Раді з питань ВПО з моменту її створення і вдруге очолили цей орган. За цей час Ви безумовно побачили її сильні та слабкі сторони. Чи вдалося використати потенціал Ради для підтримки вимушених переселенців?
— Рада створена, щоб бути голосом вимушених переселенців і допомагати їм долати труднощі після втрати дому, роботи, звичного життя. У Миколаївській громаді нині 50 тисяч людей зі статусом ВПО, майже 70 % із них — з Херсонщини. Я сама переселенка з тимчасово окупованого лівобережжя Херсонської області, живу в Миколаєві майже три роки й добре розумію, з чим стикаються люди.
Рада має порушувати питання житла, працевлаштування, соціального захисту. Якщо говорити відверто — щось вдалося, щось ні. Базові потреби вимушених переселенців і досі залишаються болючими.
Нам вдалося налагодити співпрацю з Департаментом праці та соціального захисту населення міської ради. Його представники входили до складу Ради і працюють у новій каденції. Вони оперативно реагують на звернення та допомагають у межах повноважень.
Серед напрацювань: створено центр для роботи Ради, розроблено стратегічний план, сформовано робочі групи, видано довідник для ВПО. До засідань долучаються представники різних підрозділів міськради, інформують про програми підтримки. Відбулася продуктивна зустріч із профільним заступником міського голови, що допомогло зрушити окремі питання. Лише торік до Ради звернулися понад сто переселенців.
Втім, це не означає, що проблеми вирішені. У малих громадах її керівник особисто бере участь у засіданнях Ради ВПО, тому багато питань вирішуються швидше. У Миколаєві, де проживає значна кількість переселенців, така взаємодія складніша.
Є питання, які потребують уваги безпосередньо міського голови — зокрема спрямування вільного житлового фонду комунальної власності для потреб ВПО, медичне обслуговування. Тому для оперативного розв’язання проблемних питань важлива участь голови Ради ВПО у нарадах міського голови. Таке запрошення вже отримала.
— В одному інтерв’ю важко охопити всі проблеми, з якими стикаються внутрішньо переміщені особи. Але якщо назвати дві-три найболючіші — які це?
— На мій погляд — це житло, стабільна робота з гідною оплатою, доступ до медицини та питання державних виплат. Я на власному досвіді відчула, що означає втратити практично все.
Ці проблеми взаємопов’язані. Люди хочуть жити сьогодні. Війна для когось триває майже чотири роки, а для когось — уже одинадцять. Вони прагнуть інтегруватися в нові громади, але зробити це без базових умов, передусім без житла, надзвичайно складно.
Тому питання пріоритетів чітке: люди хочуть відчувати турботу і розуміти, де та як вони можуть будувати своє майбутнє.
У Миколаївській громаді нині визначено лише два місця компактного проживання ВПО. Для такої кількості переселенців цього критично мало. У двох комунальних гуртожитках проживають 137 осіб, у фонді тимчасового житла — 10 квартир для 10 родин (приблизно 30 людей). Тож житлове питання залишається найболючішим і досі немає системного вирішення.
— Ви неодноразово наголошували, що все починається з житла та роботи. Була свідком, коли до вас звернулася сім’я, евакуйована з Херсонщини, вони не знали, де хоча б переночувати. Чи має Миколаїв чітку дорожню карту розміщення евакуйованих і наскільки житлова проблема ВПО сьогодні перебуває в полі зору міської влади?
— Так, це без перебільшення, найболючіша проблема для внутрішньо переміщених осіб.Приміром, багато моїх земляків із Херсонщинизмушені орендувати житло, витрачаючи на це останні кошти. Коли люди телефонують, вони часто запитують не про законодавство, а про дуже прості речі: куди їм іти,де переночувати. Вони розгублені й потребують не лише консультацій, а конкретної допомоги.
Ми говоримо про необхідність дієвої дорожньої карти евакуації з прифронтових територій. Волонтери привозять людей, наприклад, із Херсона до Миколаєва, але що далі? Це питання й досі залишається відкритим і надзвичайно гострим.
На мою думку, у громаді доцільно мати окрему програму житла для ВПО, інтегровану в загальноміську програму. Вона має передбачати аналіз житлового фонду, можливість викупу квартир або проведення ремонтів для поповнення фонду житла, створення місць проживання спільно з державою та міжнародними партнерами.
Важливу роль у цьому процесі могла б відіграти комісія з вирішення житлових питань ВПО з тимчасово окупованих територій, створення якої передбачене постановою Кабінету Міністрів України №1176 від 22 вересня 2025 року. Цей же документ зобов’язує органи місцевого самоврядування формувати житловий фонд за рахунок перепрофілювання та реконструкції невикористовуваних об’єктів.
— Ви згадували про медичне обслуговування. Чи є у вимушених переселенців нарікання щодо цього у Миколаєві?
— Внутрішньо переміщені особи мають право отримувати безоплатну медичну допомогу за місцем фактичного проживання — за направленням сімейного лікаря та в будь-якому закладі, який має договір із НСЗУ і надає відповідну послугу. Відмова через попереднє місце проживання чи відсутність окремих документів — неприпустима. Для ВПО також діють державні програми забезпечення ліками та медичними послугами, зокрема програма «Доступні ліки».
Водночас є і проблеми. Насамперед — нестача зрозумілої інформації. Люди не завжди знають, як отримати направлення або де саме послугу можна отримати безоплатно за кошти НСЗУ. Тому ми працюємо над збором і поширенням такої інформації для переселенців.
Заслуговує на увагу робота “Лікарів без кордонів”, які на базі Центру допомоги херсонцям у Миколаєві надають консультації та забезпечують медикаментами.
Маємо позитивні приклади соціальної підтримки. Благодійна організація “Миколаївський центр соціальної реабілітації “Відновлення”: тут надають послуги довготривалого догляду, а для маломобільних осіб — притулок, у тому числі й ВПО На жаль, наразі там немає вільних місць, а питання надання закладу статусу критичної інфраструктури досі не вирішене.
Миколаївський міський територіальний центр соціального обслуговування надає комплекс соціальних послуг для окремих категорій населення, в тому числі й переселенцям. Зокрема працює соціальне авто, перукарня, пральня, швейна майстерня, спортивна зала, соціальний гардероб.
— Якою може бути роль Ради з питань ВПО в поліпшенні життя та інтеграції вимушених переселенців у громаду?
— Ми розуміємо, що роль Ради не має обмежуватися лише консультаціями. Важливо, щоб місцеві програми й комісії реально діяли, а представники Ради брали участь у цих процесах, доносили проблеми ВПО та передавали свої пропозиції органам влади.
Сьогодні багато говорять про інтеграцію, але вона неможлива без базового підґрунтя — житла та стабільної роботи. І про це ми маємо говорити.
Щодо роботи — то за бажанням у Миколаївській громаді її знайти можна: вакансій достатньо. У Раді ВПО є представники Центру зайнятості, які тримають питання працевлаштування внутрішньо переміщених осіб у полі зору, періодично організовують ярмарки вакансій. Крім цього, доступні безоплатні курси професійного навчання та можливості для розвитку власного бізнесу через проєкти.
Проте не всі роботодавці готові брати людей зі статусом ВПО на роботу, часто вважаючи, що ці люди перебуватимуть у громаді недовго. Іноді рівень заробітної плати також не відповідає очікуванням переселенців, і люди відмовляються від низькооплачуваної роботи. І це ускладнює інтеграцію.
Найбільша ж проблема,вкотре повторюю, — житло, особливо для тих, хто не може самостійно оплачувати оренду. Саме тому це питання звучить на кожному засіданні Ради.
Нещодавно я брала участь у Всеукраїнському форумі Рад ВПО в Києві, де презентували Декларацію намірів “Стійка та якісна відбудова”. Вона передбачає залучення Рад ВПО до ухвалення рішень щодо повоєнного відновлення.
Серед можливих рішень — створення посади координатора Ради ВПО в органах місцевого самоврядування, підтримка роботи Рад через ЦНАП або органи соцзахисту, а також залучення грантового фінансування. Деякі громади вже використовують ці інструменти, і нам варто врахувати цей досвід.
— Ви на форумі Рад ВПО в Києві зустрічалися із заступницею керівника Офісу Президента України Іриною Верещук, мали нагоду з нею спілкуватися — про що Ви говорили?
— Про те, що треба звернути більшу увагу на вимушених переселенців, зокрема з тимчасово окупованих територій. Хоча права ВПО вже закріплені в українському законодавстві, зокрема законами, але цього недостатньо, аби полегшити їх життя.
Складність у тому, що змінилося законодавство щодо виплат переселенцям, і все менше людей отримують допомогу від держави. Житлові ваучери через “Дію” на 2 млн грн поки що доступні лише учасникам бойових дій та особам з інвалідністю, тоді як потреба в житлі серед інших категорій ВПО дуже висока.
Говорять про передачу державних будівель — порожніх гуртожитків, готелів, інших приміщень — для облаштування соціального житла. За інформацією уряду, перші заселення у підготовлені приміщення очікуються вже у першому кварталі 2026 року. Водночас існують юридичні та процедурні бар’єри: законодавчі обмеження щодо безоплатної передачі майна, складність інвентаризації та переведення нежитлового фонду в житловий.
І звісно, проблемним залишається й фінансування, адже потреби значно перевищують наявні бюджетні можливості. У державному бюджеті на 2026 рік передбачено понад 72 мільярди гривень на підтримку ВПО. Проте для повного відшкодування втрат майна на тимчасово окупованих територіях необхідні значно більші ресурси. Україна розраховує на міжнародну підтримку і механізми репарацій, та це питання потребує часу.
— І насамкінець: про що мрієте?
— Про що сьогодні можна мріяти? Звісно, про мир та Перемогу. Мрію, що настане день, коли закінчиться війна, коли кожен матиме свій дім у вільній Україні — чи то повернеться додому, чи приживеться в новій громаді. Що життя налагодиться і все буде добре.
