Саме так під час розмови описали свої відчуття Лідія та Володимир, які два місяці тому виїхали з тимчасово окупованої лівобережної Херсонщини. Як їм вдалося витримати чотири роки під російською окупацією, що довелося пережити та що вони відчувають тепер, опинившись на підконтрольній Україні території, подружжя розповіло авторці у відвертій розмові.
Хотіли дочекатися звільнення села, але довелося виїжджати
Сьогодні дедалі важче дізнатися, що насправді відбувається на захопленій росіянами території. Тим, кому вдається виїхати, вдається вивезти лише власні спогади, окремі історії та свідчення. Саме з таких людських розповідей і складається реальна картина життя в окупації.
Подружжя Лідія та Володимир зі Скадовського району (прізвища та назву населеного пункту не вказуємо з міркувань безпеки) прожили разом усе життя: виростили трьох синів і доньку, дочекалися онуків. Наступного року святкуватимуть золоте весілля. Усе життя працювали, облаштовували побут, будували плани на спокійну старість. Натомість їм довелося пережити окупацію, обстріли, життя в підвалі та вимушений виїзд із рідного дому.
Покинути село їх змусили обставини, які російські окупанти зробили нестерпними й небезпечними для життя. Як і мешканці багатьох населених пунктів лівобережної Херсонщини, вони опинилися в умовах гуманітарної кризи: постійні обстріли, руйнування, проблеми з постачанням продуктів, ліків і питної води.
— Ми нікуди не збиралися їхати, усе сподівалися: ось-ось звільнять, — пригадує пані Лідія. — З першого дня війни із сусідами обладнали в підвалі нашого двоповерхового будинку місце, щоб там можна було перебути, коли небезпечно. Але ми там майже й не ховалися. Коли після того, як уже гепнуло, кажу чоловікові: “Пішли в підвал”, — він відповідає: “Не бійся, вже просвистіло”... Так і жили між страхом і надією.
За словами жінки, вони довго трималися: не отримували пенсії, не брали гуманітарної допомоги, а російські паспорти оформили лише перед виїздом — інакше їх просто не випустили б. Все думали: тут їхній дім, життя — якось перечекають. Зайвий раз за межі двору не виходили, окупантів не провокували, дбали про город, щоб було що їсти.
Та життя в окупованому селі ставало дедалі важчим. Російські військові перекрили основні в'їзди, а польові й лісові дороги та берег річки щільно замінували. Були випадки підриву цивільних автомобілів і тракторів, гинули люди. Єдиним шляхом сполучення тривалий час залишалася лісова дорога, якою мешканці села намагалися завозити продукти та найнеобхідніше, якщо їх пропускали через блокпости.
Село пограбували. Коли росіяни бачили, що в будинках ніхто не живе, все що було там забирали й тягнули в ліс, щоб будувати бліндажі. Неподалік села в лісах вони облаштували позиції, з яких б’ють по правобережжю.
Магазини закриті, навіть хліба ніде купити. Як і в сусідніх прибережних селах, електропостачання епізодичне, повністю зник мобільний зв'язок. Медична допомога також стала недоступною. Ліки немає де придбати. Автомобілі швидкої ще торік перестали їздити до цих населених пунктів, а через відсутність зв'язку викликати медиків чи проконсультуватися з лікарем було неможливо.
Російські військові часто перевіряли телефони місцевих жителів. При цьому говорили: “Ми вас здєсь охраняєм, а ви нас здайотє”.
Запитую: як же все таки наважилися на виїзд? Лідія відповідає, пригадуючи деякі подробиці:
— Люди із села майже всі виїхали, а в нашому шістнадцятиквартирному будинку залишилися тільки ми. Дах і другий поверх були зруйновані ще раніше. Поряд стояв такий же двоповерховий будинок, де розміщувалися російські військові-дронщики. Якось підійшов один із них і запитав: “А ви не хотітє виєхать ілі пєрєйті в какой-то дом подальше? Ваш же дом розобьют…”. А ми йому: “Чого це ми маємо йти зі своєї квартири? Ні, ми нікуди не підемо”. Він ще раз повторив. Бачить, що ми такі наївні, не розуміємо очевидного, і каже: “Ну смотрітє самі — я вас прєдупрєділ”. Наступного дня дрон залетів нам у балкон, повибивало всі вікна. А до нас і тоді ще не дійшло, наскільки тут небезпечно. Так-сяк позакривали вікна, переночували в іншому будинку. І лише коли через день почали знову інтенсивно обстрілювати той будинок, де перебували російські військові, а діставалося й нашому — ми зібрали дві сумки та все покинули. Дісталися до сусіднього села, а звідти вже шукали перевізника, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію.
Свобода за українською перепусткою: шлях з окупації на підконтрольну територію
У Херсон, де живе донька, Лідія та Володимир виїхали після чотирьох років життя в окупації. Від їхнього села до Херсона через Антонівський міст — лише кілька десятків кілометрів. Проте цю відстань вони долали п'ять діб: через Крим, росію та Білорусь, проїхавши майже три тисячі кілометрів. Але, говорять, навіть ця складна дорога вартує того, щоб опинитися на підконтрольній Україні території, побачити дітей і внуків.
— Знаєте, як боляче покинути свій дім і майно, їдучи “в нікуди”? — продовжує свою розповідь жінка. — Але для мене й це не було найголовнішим. Там залишалася дорога мені могила нашого сина — і ця думка ніяк не відпускала. Коли ми проходили контроль на кордоні з Україною, я просила залишити мені російський паспорт, бо, може, колись поїхала б туди провідати могилу. Прикордонник відповів: “Обов'язково відвідаєте — після перемоги”. А ще мені запам'яталося, що при вході до кімнати контрольно-пропускного пункту на підлозі лежали російські паспорти тих, хто вже заїхав в Україну. Усі, хто заходив, мусили по них пройтися. Люди спочатку сприймали це насторожено, але потім сміливо топтали ці ненависні документи.
— Коли я побачив наших прикордонників, мене здавили сльози, але відчув якесь полегшення, — додав Володимир. Він не багатослівний, тож більше розповідає дружина.
У Херсоні на них теж чекала непроста реальність: постійні обстріли, тривоги, загиблі та поранені. Та попри все саме тут вони вперше за довгий час змогли вільно видихнути.
Адже навіть під загрозою обстрілів можна вийти на вулицю, пройтися парком, вигуляти собаку і не боятися, що тебе зупинять озброєні військові, перевірятимуть телефон чи допитуватимуть лише тому, що ти українець.
— Нам тут набагато спокійніше, — говорить Лідія. — Хоча й тут небезпечно, постійні обстріли. Дуже хвилюємося за своїх хлопців: син і зять вже не перший рік захищають країну. Нині вони на Сумщині, а раніше були і на Донецькому, і на Харківському напрямках. Та й онук, якому 25 років, здобув освіту лікаря-стоматолога і нещодавно теж пішов служити за фахом — у медичний підрозділ ЗСУ. Тож є за кого переживати.
Наскільки важко залишати рідний дім відомо лише тим, хто сам пережив вимушений виїзд. Адже зачиняєш не просто двері будинку чи квартири. За спиною залишаються роки життя, праці, родинні свята, дорогі серцю місця і люди.
Пані Лідія згадує, що село у них гарне було, розташоване на лівому березі Дніпровського лиману. Плавні, природа, риба. Ще до окупації понад тисячу людей там жило. Тепер трохи більше сотні лишилося. Багато виїхали після того, як село затопило внаслідок підриву російськими окупантами Каховської ГЕС, а потім, коли посилилися обстріли.
— Що там сьогодні відбувається, не знаємо. Говорила з донькою сусідки, яка там залишилася — донька живе в Миколаєві. Каже: не можу до мами додзвонитися. Переживаю за них, як вони там. СМС пишу, а вони не доходять. Але й писати нічого не можна, бо небезпечно. Запитаєш: “Нормально?” Відповідають: “Нормально” — і вся розмова... А мені свердлить мозок думка: невже я більше не побачу свій дім, не зможу навіть сходити на кладовище до сина? — ділиться наболілим жінка.
Із цими словами важко сперечатися. За ними — не лише туга за рідною домівкою. За ними страх більше ніколи не побачити місця, де минуло життя, де виросли діти, де поховані найдорожчі люди. Це той біль, який здатні по-справжньому зрозуміти лише ті, хто сам був змушений залишити все, що було дорогим для нього.
Чому не виїжджають люди з окупації?
Розмова з подружжям вкотре змусила замислитися над питанням, яке часто звучить сьогодні: чому люди залишаються в окупації або не поспішають евакуюватися з небезпечних територій?
Очевидно, їх стримує не лише страх дороги чи невідомість. Багато хто розуміє: виїзд означає втрату дому, звичного життя, роботи, а інколи й надії повернутися назад.
Люди ставлять собі цілком практичні запитання: де жити, за що винаймати житло, як облаштовувати побут на новому місці? Вони усвідомлюють, що цього разу їдуть не на кілька місяців, а, можливо, назавжди залишають рідну домівку.
Після евакуації багатьох чекають дороговартісна оренда житла, недостатні для життя виплати, тимчасові прихистки та невизначеність щодо майбутнього.
Про відсутність системних рішень для забезпечення переселенців житлом неодноразово говорять і самі ВПО, і представники влади. Попри окремі позитивні приклади, масштаб проблеми залишається значно більшим за наявні можливості допомоги. Щось епізодично робиться, але для такої кількості вимушених переселенців зокрема і з окупованих територій — це мізер.
У результаті людина часто опиняється перед складним вибором: залишатися в небезпеці або їхати в невідомість. І нерідко обирає те, що вже знає, навіть якщо це життя під постійною загрозою.
Не менш важливою є й проблема довіри. Чимало людей сумніваються, що після евакуації зможуть отримати достатню підтримку та почати нове життя.
Тому, коли ми говоримо про мешканців тимчасово окупованих чи прифронтових територій, варто не засуджувати їх за рішення залишатися. Натомість слід запитати себе: чи створені сьогодні умови, за яких людина може без страху виїхати і бути впевненою, що не залишиться сам на сам зі своїми проблемами?
Адже евакуація — це не лише можливість виїхати із небезпечної зони. Це ще й відповідь на запитання: що буде з людиною далі?
...Сьогодні Лідія та Володимир на підконтрольній поруч із донькою у відносній безпеці, якщо так можна сказати про Херсон. Однак, щоранку вони прокидаються з думками про свій дім на березі Дніпровського лиману, про спорожніле село, про сусідів, які залишилися там, і про могилу сина, до якої поки що не можуть прийти. І вірять, що настане час і слова прикордонника: “Обов'язково відвідаєте — після перемоги” — здійсняться.
Їхня історія — одна з тисяч історій мешканців окупованої Херсонщини. І кожна з них нагадує: виїзд з окупації — це не лише порятунок від небезпеки. Це ще й болісне прощання з частиною власного життя, яку неможливо скласти у валізу й забрати із собою.
