Близько 300 тисяч українців змогли виїхати з окупованих територій через Василівку, поки цей маршрут залишався доступним. Для них це були дні очікування, перевірок та принижень, а потім — небезпечний шлях через сіру зону до Запоріжжя. Зібрані спогади показують цю “дорогу життя” очима тих, хто нею проїхав.
“Дорога життя”
Чотири роки тому, у серпні 2022-го, ми виїжджали з окупованої Херсонщини через Василівку Запорізької області — тією самою дорогою, яку назвали “дорогою життя”. П’ять діб провели в черзі, очікуючи дозволу на виїзд. Спека, ворожі блокпости, перевірки документів і телефонів, обшуки, ночівлі в автомобілях, а потім — сіра зона під обстрілами по розбитій ґрунтовій дорозі до Запоріжжя, на узбіччі якої міни. Про все це я написала у своїх спогадах.
Не очікувала, що ця розповідь викличе таку реакцію: її переглянули понад 114 тисяч людей, публікацію поширили більше 400 разів. Лише на Facebook-сторінці ГорностаївкаСН.іnfo з’явилося більше 200 коментарів — люди розповідали власні історії виїзду з окупації. За кожним коментарем — окрема доля, своя дорога і своя надія дістатися вільної України.
Скриншот допису ГорностаївкаСН.іnfo
Хтось їхав день, а хтось стояв у черзі дев'ять діб. Одним вдалося виїхати з першої спроби, інших повертали з останнього блокпоста. Але майже в кожній історії повторювалося одне: сльози, коли попереду з’являвся український прапор, вдячність нашим військовим і надія, що додому повернуться дуже скоро.
Усі історії неможливо переказати. Але залишити їх лише в коментарях теж не хочеться. Бо це не просто спогади. Це свідчення людей, які своєю “дорогою життя” рятували дітей, батьків, себе, залишали домівки, сподіваючись на повернення.
Вони не дають стерти правду про те, що довелося пережити українцям під час російської агресії, і водночас — про людяність тих, хто підтримував і допомагав вибратися з окупації.
За цими історіями можна писати книгу.
Тут зібрала лише ті, що особливо запам’яталися. Вони різні, але разом дають змогу побачити цю дорогу очима тих, хто нею проїхав. Пам’ять її не стерла. Тож хочеться, щоб і ми не дали цим історіям зникнути.
Василівка — пункт пропуску на шляху до свободи
Контрольно-пропускний пункт “Василівка” понад шість місяців залишався єдиним із можливим шляхом виїзду з окупованої території на підконтрольну Україні.
У 2022 році ця дорога до Запоріжжя стала справжньою “дорогою життя” — випробуванням для тисяч людей із Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей.
За даними Запорізької обласної військової адміністрації, за час роботи так званого “гуманітарного коридору” через Василівку на підконтрольну Україні територію виїхали близько 300 тисяч українців. Називати цей маршрут гуманітарним коридором можна лише умовно, адже за час окупації Херсонщини та частини Запорізької області російські окупанти не дозволили відкрити жодного офіційного маршруту для виїзду цивільного населення з тимчасово окупованих територій. А у грудні 2022 року військові РФ повністю заблокували навіть можливість виїзду через Василівку.
За цією статистикою — сотні тисяч людських історій. Це історії тих, хто не хотів залишатися під російською окупацією і прагнув вибратися на підконтрольну Україні територію. Їх об’єднувало одне спільне бажання — виїхати з окупації та дістатися вільної України.
Тож далі — голоси тих, хто їхав цією дорогою.
Ганна Лукьянчук:
— Тільки глянувши на світлину, впізнала цю жахливу дорогу. Ми проїжджали це пекло в одній десятці з вами, Любове Михайлівно.
На кордоні із Запоріжжям разом плакали, обіймаючи наших прикордонників.
Найбільший стрес пережив наш водій. Ще перед виїздом Ігор відчув, що з машиною щось негаразд, але не хотів нас лякати. Ми стояли першими в колоні. Він попросив переставити нас у кінець, але не дозволили.
Довелося їхати за російським супроводом на великій швидкості цією страшною дорогою. Коли ми дісталися пункту реєстрації та ночівлі, водій ховав очі, повні сліз.
Завдяки моїй колезі й подрузі Любові, яка перед виїздом написала мені номери своїх дітей у Запоріжжі, за два дні машину відремонтували. Ще через два дні ми вже були на Закарпатті.
Дорога була настільки складною, що страшно було думати, як повертатимемося додому через ці неймовірні гірські віражі… через два місяці. Тоді навіть у найдурнішому сні не могло наснитися, що це зло триватиме роками.
Ми Божим чудом доїхали до Запоріжжя на несправній машині.
Світлана Журавльова:
— Ми виїжджали з Нової Каховки у мікроавтобусі: восьмеро людей і чотири тварини в переносках. За три дні й дві ночі, які провели разом, перезнайомилися і здружилися. Стали майже родиною — усіх об’єднувало одне бажання: вибратися з окупації.
Усі були впевнені, що залишають домівки тимчасово.
З нами їхала старенька бабуся однієї з родин. Особливо запам’яталися її слова: “Ніде не може бути краще, ніж удома”. А потім додала: бути в неволі — ще гірше.
Прощалися вже на вільній землі, обіймаючись…
В очікуванні черги на виїзд з ТОТ
Віра Соболь:
— Ми виїжджали у вересні. В автобусі були маленькі діти та літні люди — 82 і 95 років. Наймолодшій дитині було лише два тижні.
Але для окупантів це не мало жодного значення.
На огляді нас тримали з дев’ятої ранку до сьомої вечора. Обшукували. Потім через те, що ми неправильно зрозуміли їхній наказ — винесли сумки, але лише відкрили їх, а не висипали все на землю, — нас змусили ще дві години стояти під палючим сонцем.
Не для всіх дорога до підконтрольної Україні території тривала один день. Дехто проводив у черзі по кілька діб. Але й у цій атмосфері невизначеності навіть незнайомі люди допомагали одне одному — відкривали свої домівки для тих, хто чекав на виїзд.
Володимир Поливяний:
— 12 липня 2022 року ми виїжджали з Херсона через Василівку. Нарахували близько 30 російських блокпостів.
У перший день не пройшли: пропускали лише до 14-ої. Ночувати довелося у Дніпрорудному. Наступного дня росіяни взагалі нікого не випускали, лише кількох хворих.
Другу ніч провели у Скельках. Українська родина дала нам помитися, повечеряти й переночувати — майже як вдома. Ми заплатили символічно, бо розуміли, що люди витрачали воду, газ та електроенергію. Дружина ще й забула у них телефон, тож довелося повертатися.
Добре, що водії в колоні не порушували черги. На третій день ми вже дуже нервували, бо до п’ятої вечора нікого не випускали. А потім оголосили: пропускають 20 машин. Ми були серед них.
Але вже майже не вірили, що того дня виїдемо. Заспокоїлися лише на українській території, коли нашу колону супроводжували працівники СБУ і пролунала команда: “По машинах!”
Ця дорога — символ нового життя. Я виїхав з окупації і ні про що не шкодую. Зараз живу в Україні, в Одесі.
Та навіть кілька днів очікування не давали гарантії, що людина опиниться на вільній території. Рішення окупантів могло змінити все в останню мить.
Тетяна Старожук:
— Мій чоловік із кумою та донькою їхали цією дорогою п’ять діб. Пережили спеку й приниження від окупантів. Але на останньому блокпосту їх не пропустили — не сподобалися документи на машину.
За один крок до волі їх повернули назад. У мене серце розривалося: мене вивезли раніше, а вони залишалися там… Виїхали вже пізніше. Мирного неба всім.
Олена Івченко:
— Ми були в останній десятці 23 серпня. Їхали білим мінівеном — восьмеро дорослих. Пройшли перевірку, у нас забрали паспорти, але потім сказали водієві, що машину не пропустять, бо вона була за довіреністю. Нас відправили до комендатури у Василівці.
Тоді ми ще не розуміли, наскільки це було небезпечно. Машину так і не пропустили, тож люди почали шукати в інших машинах вільні місця, щоб спробувати виїхати наступного дня.
Ночували у Скельках — кілька сімей в одному дворі. Там я по голосу впізнала чоловіка, який напередодні диктував дані своєї сім’ї. У них було двоє маленьких дітей. Виїжджали з Енергодара. Чоловік працював на атомній станції, їхали на старенькій дідовій машині — і їх теж не пропустили. До цих пір думаю: чи змогли вони виїхати?
24 серпня близько сьомої ранку почали формувати першу колону. Ми в неї потрапили. Знову проходили ті самі перевірки. Дуже хвилювалися: чому цього разу нас так рано пропускають? Боялися провокації у День Незалежності.
Черга автомобілів на трасі Василівка – Запоріжжя в очікуванні дозволу на виїзд з ТОТ
Дякувати Богу, вискочили. Коли під’їхали до нашого блокпоста, емоцій майже не залишилося. Була обідня пора, страшна спека. На блокпосту стояли наші зовсім молоденькі військові. Ми віддали їм кілька пляшок води — ще трохи замороженої.
Так, минуло чотири роки... А ми й досі дуже чекаємо, коли зможемо повернутися.
Але навіть після багатоденного очікування й проходження блокпостів дорога до Запоріжжя не закінчувалася. Попереду була сіра зона — розбита дорога, міни, обстріли й кілька десятків кілометрів, які для багатьох стали найдовшими в житті.
Катерина Лісовець:
— Вгадала цю дорогу на фото. Дорога пекла. Пам’ятаю все, ніби це було вчора. Сім днів пекла у серпні 2022 року.
За ці сім днів окупанти двічі пропускали нашу колону, а потім повертали в чергу. Нічого не пояснювали. На третій раз, на «Тарілці», окупанти, які супроводжували нас на БТРах, влаштували бійку зі стріляниною з тими, хто тримав блокпост. Нас знову не хотіли пропускати. Загороджували дорогу “їжаками” на мосту, кидалися на машини з автоматами. Почалася стрілянина. Усі тікали, як могли.
Паралельно рухалася інша колона. Водії відкривали двері своїх машин і забирали до себе людей — так ми прорвалися. Деякі автомобілі встигли проїхати через “їжаки”. Пам’ятаю, як біля нашої машини билися окупанти і лунали постріли. Ніколи не забуду крики моєї доньки.
А потім була сіра зона — болото замість дороги, прильоти…
Ділянка “дороги життя” Василіка – Запоріжжя біля Кам’янського, яка стала “сірою зоною”
Дуже вдячна родині, яка тоді прихистила нас на тиждень і щодня зустрічала.
Ніколи не забуду український прапор та наших військових, які зустріли нас на вільній території. Ми плакали від радості.
Пам’ятаю, як нашу колону зустрічали в Запоріжжі, як допомагали волонтери. І як ми прощалися з людьми, з якими познайомилися за ці сім днів очікування, разом переживаючи те пекло.
А в Запоріжжі я вперше почула повітряну тривогу і прильоти. Ото вже були відчуття страху…
Наталя Фертак:
— Дуже все знайоме. У нашій колоні теж були горностаївці, дубівці. Простояли сім діб.
Виїхали 24 серпня, у День Незалежності, о 8:30. Дуже хвилювалися. Сіру зону долали зі страхом. Але в колоні люди допомагали одне одному. Зі сльозами на очах побачили наш прапор на блокпосту.
Виїжджали на три місяці, які розтягнулися вже на чотири роки. Але мріємо повернутися. Чекаємо Перемоги. Віримо. Дякуємо нашим ЗСУ!
Втім, шлях до вільної України для кожного був своїм. Хтось долав багатоденні черги через Василівку, а хтось — інші маршрути, через зруйновані мости, блокпости й сіру зону. Та всіх об’єднувало одне — бажання вибратися з окупації.
Любов Лактіонова
— Енергодар, 22 квітня 2022 року. Пам’ятаю цю дорогу, як назустріч їхала ворожа техніка, а нас відганяли на заміноване узбіччя. Завжди нагадувала собі: маю дихати. Затримувала подих, ніби це могло чимось допомогти…
Велика дяка нашим військовим, які тоді пропустили нас на швидкості, без перевірки документів. Час ішов на хвилини. Невелика затримка — і ми вже були б під «Градами».
Валентина Мордовіна
— Ми виїжджали з окупованого Енергодара 16 березня 2022 року. З нами йшла колона з Маріуполя. Міст уже був розбитий, дорогою вибухало, узбіччя було в мінах.
Перед нами влучили в машину — вона загорілася, а всередині була сім’я. Навіть коли проїжджали повз, у нашій машині було гаряче. Сім’ю, мабуть, врятували, бо назустріч мчали військові “швидкі”. Це вже була наша територія.
Коли в окопах побачили каски наших солдатів, ми всі, навіть чоловіки, просто ревіли.
А коли доїхали до Запоріжжя, було таке відчуття, ніби в нас закачали нове повітря. Відчуття свободи, своєї території.
Цю «дорогу життя» пам’ятаю кожною клітиною: блокпости, автомати, спрямовані у відчинені вікна. Ти не міг навіть оком повести… Хотілося плюнути в обличчя. Але…
Та найбільше пам’ятаю те відчуття, коли побачили наших.
Тетяна Пономарьова
— Чотири роки… Ми покинули дім 9 серпня. Той страх, що ти їдеш в нікуди, не давав спокою. Але ще страшніше було там залишатися. На кожному блокпості — залишатися спокійним, беземоційним. Ночівлі в чужому домі, з чужими людьми. Сіра зона…
А потім ти не відразу розумієш, що бачиш наш прапор. І перше слово, яке виривається: “Ви наші?” А потім сльози…
Любов Грушко
— Як тяжко… Усі ці колони стояли біля нашого будинку у Василівці. Кожен виїзд я проживала разом із вами. Врешті-решт і нам самим довелося виїхати — 27 вересня 2022 року.
Валентина Стрельбіцька
— Кожне слово відгукнулося в серці! Не віриться, що вже майже чотири роки. Ми виїжджали 25 вересня.
Пам’ятаю всіх односельців, які їхали разом. Пам’ятаю, як хотілося цілувати землю, коли вже були на підконтрольній території. А ще, що перше, що ми купили, — наш жовто-блакитний прапор.
Що найбільше болить? Те, що наша Херсонщина їм не потрібна. А у нас вони забрали життя.
Це лише частина спогадів, якими читачі поділилися під моєю розповіддю. Але й вони показують, наскільки різними були дороги з окупації — і наскільки спільним було прагнення жити у вільній Україні.
Минуло чотири роки
Саме такою була тоді «дорога життя» з окупації. Сьогодні шлях для тих, хто наважується залишити тимчасово окуповані території, зовсім інший — через Росію та Білорусь. Він довший, складніший і сповнений нових випробувань.
Та рішення тих, хто ним вирушає, уже не спонтанне — воно перевірене роками. Це усвідомлений і вистражданий вибір людей, які зрозуміли, наскільки нестерпним є життя в російській окупації.
Тоді люди залишали домівки, думаючи, що їдуть на кілька тижнів чи місяців. Сьогодні — часто залишають усе з розумінням: повернутися можна буде лише тоді, коли ця земля знову стане вільною.
Змінилися дороги. Та не згасло бажання бути вільними, жити на своїй землі й повернутися додому. І за те, що ця надія досі жива, — низький уклін нашим захисникам.
“Перший український прапор який я побачив виїхавши з окупації”, — Ілля Ліс
Фото до статті надані: Любов Рудя, Ілля Ліс, Олена Бубнова Марія Кравченко
