Сьогодні мені знову наснився будинок, таким, яким я покинула його рік тому і таким, яким він уже ніколи не буде.
Російсько-українська війна для мене, як і для більшості моїх земляків, розпочалася 20 лютого 2014 року, коли “вежливые человечки” зайшли до Криму. В одній із військових частин с. Перевальне служив наш старший син Денис. Новини лякали, але справжнє відчуття безпорадності, жаху та бажання втекти від того, що відбувається, ми випробували після дзвінка сина: “Мамо, нам дали півгодини зателефонувати і попрощатися з батьками. Командир сказав, що ті, що оточили частину, повідомили, якщо ми за годину не здамося, вони почнуть діяти. Мам, воювати нам нема чим. Командир сказав, що нас обіцяють вивезти автобусами до кордону та відпустити, але він і сам у це не дуже вірить. Швидше за все, нас розстріляють у найближчій лісосмузі. Ми з хлопцями намагатимемося бігти через гори…”. Все. Попереду була ніч та це був його останній дзвінок із частини. Потім зв'язку не стало...
Потяглися нескінченні години очікування. Ці березневі дні складалися із перегляду стрічки новин та молитов. А ще рятувала робота – бо її треба було робити.
Так склалося, що все моє життя пов'язане із журналістикою. В 20-ть я переступила поріг районної газети у пошуках роботи і залишилася там на наступні 28 років. За цей час із кореспондента я дослужилася до головного редактора і мене прийняли до Спілки журналістів України.
Світлана Павліченко
Незважаючи на те, що наша місцева влада вважала, що фінансування видання газети в районі – не пріоритетна стаття видатків бюджету, більш того, багато кому з місцевих князьків дуже хотілося її закрити, бо були співзасновниками приватної (яка писала тільки про них, під їх же чутким керівництвом), районка жила за рахунок передплати. Нас любили, нам писали про проблеми, до нас приходили, коли зневірилися домогтися справедливості. І ми завжди намагалися допомогти. Можливо, тому я досі дуже вірю, що добро перемагає зло, що фіналом будь-якої історії має бути торжество права.
2021 року газета “Таврійські вісті” мала відзначитися 90-річний ювілей, але ми відмовилися від пишного свята та нагород — нікому не хотілося бенкету під час чуми. Гроші, які нам як подарунок на свято дарували наші друзі — колективні передплатники, ми розділили на кілька сум та купували продукти для відправлення нашим солдатам у зону АТО.
Наш син, повернувшись із анексованого Криму, майже одразу ж відбув до Миколаєва, де вступив служити до 36-ї окремої бригади морської піхоти та закінчив службу у 2017 році. Усі ці 4 роки він воював за визволення окупованих територій Донецької та Луганської областей.
Тоді їх ще було не так багато — наших хлопчиків-земляків, котрі билися за право нашої України жити своїм життям, розвивати свою культуру, пишатися своїми предками та щасливо ростити дітей на своїй території. Але наш, тоді ще Великолепетиський район Херсонської області, активно підтримував і воїнів, і мирних жителів. І без хибної скромності можу сказати, що редакція районної газети завжди була якщо не організатором, то активним учасником усіх благодійних акцій. Спочатку ми мало не щотижня відправляли посилки в частини, де служили великолепітихці. А перед святами — народними та державними — збиралися всі охочі та ліпили вареники, пекли паски, пироги для фронту, співали наші національні пісні, ділилися радощами та проблемами, а також молилися за наших хлопчиків. Тоді ми ще не розуміли, які щасливі, що маємо можливість мирно працювати та відпочивати.
Господи, як мало ми тоді розуміли цінність життя і кожного мирного дня. Ми знали, що у нашій країні війна, що беруть участь у ній наші діти. Але хіба ми могли передбачити, що зовсім скоро не лише Донецьк і Луганськ, а кожне місто і навіть найменше село волатиме про допомогу до Європи, НАТО і Бога, просячи закрити небо над Україною, врятувати наших дітей.
24 лютого 2022 року о 5 ранку російські війська розпочали активний наступ в Україні одразу з чотирьох напрямків: у бік Києва, Харкова, Донбасу та Криму. Тобто з півночі, північного сходу, південного сходу та півдня. Я пам'ятаю цей страшний ранок — збирала молодшого Дімку до Херсона на навчання. То був четвер, і він обурився, чому це тренерам закортіло після закінчення карантину на кінець тижня викликати учнів, а не відновити навчання з понеділка, адже за два дні вихідні. Тому він навідріз відмовився їхати 5-ти годинним автобусом і випросив можливість поспати. Мені досі страшно уявити, що було б з ним, якби я наполягла на своєму. Можливо, зараз у мене було б двоє дітей, а не троє. А вже близько 9-ї години ми чітко чули вибухи — йшов бій на Каховській ГЕС. Було пошкоджено Антонівський міст і Херсонська область опинилася в окупації.
Четвер — день, коли ми надсилаємо макет чергового випуску газети до Херсонської друкарні, щоб у п'ятницю вона вже потрапила до передплатників. Той випуск так і не повернувся до Лепетихи, читачі його не побачили. Того ж дня я своїм наказом призупинила випуск друкованого варіанта газети, але продовжувала інформувати читачів через сторінку Фейсбуку. Це були пости про необхідність триматися разом, про любов до батьківщини. Але найважливіше — люди могли поставити питання про наболіле та отримати відповідь. А проблеми були величезні: майже всі підприємства припинили роботу. У тому числі перестали функціонувати банки, пошта, через які люди отримували зарплати та пенсії. Ми обдзвонювали ці установи і повідомляли людям інформацію, як можна перевести в готівку гроші з карти, які магазини зможуть отоварити в борг, заспокоювали, що працівники Укрпошти привезуть пенсію з Херсона (і один раз їм таки вдалося це зробити манівцями). Після того, як зникли продукти з магазинів, бо їх привести в окуповану область – почалася справжня паніка. Але разом із цим, як гриби після дощу, з'явилися перекупники, які везли товар із Криму. Вони торгували з капотів автомобілів чим завгодно від шкарпеток до ліків. З ліками була дуже велика напруга – допомагали волонтери, які через тоді ще могутній та широкий Дніпро човнами вночі доставляли ліки та роздавали по аптекам. А ми допомагали розповісти людям про це.
Ми виявилися віч-на-віч зі своїми проблемами та головним питанням: як жити в умовах, коли в тебе відібрали право на життя? Багато хто намагався виїхати, дуже багато й різними шляхами. Але вже за кілька днів російські блокпости це унеможливили. Причому вони ніби гралися з людьми. Щоранку тисячі машин вишиковувалися в чергу біля Давидова Брода та Василівки, сподіваючись виїхати.
Виїхати з окупації можна було через Василівку. 2022 рік
Кадирівці могли пропустити сотню авто, навіть більше. А могли не пропускати до вечора, а згодом сказати, що проїзду сьогодні не буде. А потім через Давидів Брід не стало змоги виїжджати — охочих просто розстрілювали. Але люди до того боялися цих “визволителів”, що щодня знаходилися сміливці готові ризикнути і тут же гинули. І в соцмережах, і на центральному телебаченні до нас зверталися з проханням не ризикувати, шукати для виїзду безпечні шляхи. Це доводило до сліз та істерик: ну нема безпечних шляхів у нас, нема...
А потім ці тварюки зайшли до селища. І почалося страшне. Вони їздили вулицями та шукали сім'ї учасників антитерористичної операції, зламали кабінети всіх установ, у тому числі й офіс редакції. У центрі панувала росгвардія, а на блокпостах, на дорозі стояли немиті і часто голодні 16-18-річні хлопці, багато з яких було мобілізовано з окупованих частин Донецької та Луганської областей.
Чи ми боялися, що до нас прийдуть? Так, боялися й дуже. Бо Денис служив, бо мій чоловік Ігор добровільно разом із земляками створили загін самооборони та патрулювали ночами вулиці з перших днів окупації. Але ми не вірили, що це надовго, ми не хотіли залишати рідну домівку, літніх батьків, ми молилися і чекали, чекали і молилися.
А в один із цих чорних днів мені зателефонували. Я б не назвала цю людину другом, але доброю знайомою — так, вона була гарною знайомою. “Світлано, Вадим Удусович (на той момент він очолив окупаційну владу) пропонує тобі вийти на роботу – треба відкривати нашу газету. Вона буде набагато кращою за районку – кольорова і зарплата в тебе буде більша. Тож, збирай колектив, треба буде багато журналістів!”. “Я не вдома”, — тільки і змогла відповісти. Що можна сказати людині, якій байдуже, що твоїм минулим і майбутнім пройшлися брудними чоботами, намагаючись знищити цілу націю, її традиції, культуру? Забрати будинок, відібрати та відвезли дітей, уклали передчасно у могили батьків? Тепер усе, чим ми жили, нам не належить. Нам наказують, де жити та закривають роти прикладами (це, до речі, реальний випадок із життя мешканців нашого селища). Нас садять у підвали і жорстоко б'ють, щоб ми видали своїх рідних, які зараз захищають наші землі… За кілька днів ми стали свідками, як спочатку вмовляють, а потім за допомогою автоматів змушують учителів відкривати школи. Ми знали, що незабаром на мене чекає та сама доля. І ще ми дуже боялися за Дімку. Йому скоро 16, а про мобілізацію на окупованій території ми знали не з чуток.
Я дуже чітко і через рік уявляю той день, коли прощалася з батьками — ненадовго від сили до зими. Мама плакала і кивала на знак згоди, батько присів на лаву, бо тремтіли ноги. А вранці, прощаючись із чоловіком на вокзалі, я помітила, що він не вірить, що ми побачимось. Не знаю, чи в очах це промайнуло, чи інтонація в розмові, але я відчула. Тільки гнала від себе ці думки — я мала мету — врятувати дитину.
А потім була довга дорога до свободи через єдиний блокпост, де хоч якось пропускали. Ми тиждень жили на трасі, разом із тисячами таких самих херсонців та запорожців. У цій нескінченній черзі до свободи народжувалися нові люди і вмирали ті, серце яких не витримувало випробувань. Але ми дісталися Запоріжжя. Автобус зупинився відразу після сірої зони і багато хто з нас впав на коліна. І тут повз проїхала колона БТРів і танків. Наші, з нашим синьо-жовтим прапором, а не з ненависною “Z”. Замурзані хлопці посміхалися і вітально махали нам і кричали хором “Слава Україні!”. А ми також хором відповідали “Героям слава!”.
А потім була Прага, де на той момент жили і працювали наші два старші сини.
Прага 24 серпня 2022 рік. Мітинг до Дня Незалежності України
Я дуже переживала за батьків, які на відріз відмовилися їхати, боячись покинути будинок; за чоловіка, який дуже хотів, та не міг виїхати. Але світ не без добрих людей. Зрештою родина возз'єдналася.
Світлана і Ігор Павліченко. Місто Тракаї, Литва. 2023 рік
А одразу ж після виїзду Ігоря в наш будинок заселилися орки і перетворили його на брудну казарму. Пізніше волею долі ми з чоловіком опинилися тут – у Тракаї (Литва).
Місто Тракаї, Литва. 2023 рік
І слово честі, в будь-який інший час, ми б насолоджувалися цим прекрасним містом, чудовою природою. Але перед очима постійно будинок, будинок який ніколи не буде колишнім. Я дивлюся на ці озера і розумію, що у нас зараз замість Каховського моря – пустеля, а ці недолюдини видають людям воду по 5 літрів на тиждень. Я дихаю литовським лісовим повітрям і розумію, що мої земляки задихаються від спеки, гарячого вітру, пилу тому, що орки вирубували всі лісосмуги і незабаром у моєму ще недавно зеленому будинку буде пустеля. Я ходжу затишними вулицями і дихаю на повні груди знаючи, що там ти можеш вийти з дому тільки оформивши російський паспорт, зрадивши себе і зрадивши всім своїм принципам. А рідний паспорт порвуть. Не захочеш брати російський – у тебе заберуть дітей, відмовлять лікувати у лікарні, не дадуть ні копійки пенсії. Вони мають багато методів для терору, дуже багато. Але я вірю, що незабаром це скінчиться. Закінчиться нашою перемогою, бо діло наше праве. Користуючись нагодою, я хочу сказати всім литовцям, величезне спасибі за матеріальну допомогу та моральну підтримку, за кожне тепле слово та розуміння. Дякую і дай вам Бог жити лише під мирним небом.
Авторка Світлана Павліченко
Фото з особистого архіву Світлани Павліченко
