У Миколаєві відбулася прем’єра вистави “Молочайник” Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. Ця постановка — глибока, чуттєва й правдива розповідь про життя українців на окупованій Херсонщині. Глядачі плакали й сміялися, адже кожен кадр п’єси резонував із переживаннями тисяч людей, що бачили війну на власні очі. Постановка, створена херсонськими митцями, стала глибокою терапією для глядачів і щирим нагадуванням про ціну свободи.
Як вистава херсонських акторів об'єднала переселенців і нагадала про незламність
Відвідала у Миколаєві прем'єру вистави “Молочайник” нашого рідного Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. Тут було багато вимушених переселенців з Херсонщини та інших регіонів, для яких перегляд п’єси було організовано безкоштовно.
Те, що відчула серцем при перегляді вистави, важко передати словами.
Вистава “Молочайник” — про те, як бути “українцем в окупації” і водночас зберегти своє життя. На прикладі родини пересічних українців висвітлюються події, що відбувалися на території тимчасово окупованої навесні 2022 року Херсонщини. Це до болю чуттєва подорож у спогади — спогади страху, невідомості, сліз і відчаю. І надії на скоріше визволення.
У виставі за п'єсою херсонської драматургині Оксани Гриценко йдеться про життя п'яти жінок, які опинилися в окупованому селі Кавунівка Херсонської області. Вони різні за характером та вчинками, не завжди можуть порозумітися, та мають одну спільну мету — бажання позбутися ворога.
Це звичайні справжні українки: трохи наївні, але внутрішній стрижень є в кожної. Вони показують, що для звільнення потрібні не лише прямі дії, а й стійкість, хитрість, вміння об'єднуватися в складних умовах. Коли все руйнується, жінки намагаються будь-яким способом зберегти, щоб в них нічого не відібрали. А коли жінка чогось хоче, вона завжди це отримує будь якими методами.
Це сумні та смішні, щемливі та надихаючі історії людей, які на власні очі бачили, що таке окупація. Тут змішалися реальні події, віра та апатія, осмислення безвиході та страху за своє життя...
Але ця постановка не про біль і страждання, а про боротьбу і спротив. Це сміх крізь сльози. Бо під час перегляду інколи можна було сміятися до сліз від гумору, а інколи — сльози наверталися зовсім з інших причин, бо сумні та трагічні події накочувалися як лавина. Навіть оті помідори з власного городу та закрутки, що не дають померти принаймні з голоду.
Водночас, це нагадування про те, що відчуття рідної землі і життя родини важливіші за війну, хоча війна стала лакмусовим папірцем для перевірки духовності кожного.
Символи вистави — молочай та земля. Таємничий херсонський молочай — рослина, яку баба Надя, одна з героїнь, вважає "магічною" і бачить в ній надію та певний амулет, що здатен дати силу та захистити від ворогів. Земля, про яку згадує інша героїня п'єси Світлана, дає сили і засоби вижити, коли зникло все - від хліба до ліків. Тримають у рідному дощенту зруйнованому селі і могили рідних... Тож до болю знайомі слова, які чув в окупації, лунають зі сцени: “Як залишити могили, хто туди навідається? А як мій город?”
Образ баби Наді втілила народна артистка України Олена Галл-Савальська, а Світлани — Ольга Бойцова, які мають особистий досвід пережитої окупації в рідному Херсоні. Та і сам режисер вистави Євгеній Резніченко також був в окупації.
Вистава дає людям можливість побачити ситуацію зі сторони, навіть виплакатися — і багато хто виходив із театральної зали зі сльозами на очах. П'єса дуже сильно резонує з особистими переживаннями тих, хто побував в окупації, як і героїні “Молочайника”. Зокрема й херсонців, які сиділи в залі.
Але можливо перегляд вистави допоможе зрозуміти що відбувається на тимчасово окупованих територіях і тим, хто не пережив російської агресії, та викличе співпереживання...
Театральний фронт: херсонські актори несуть правду і надію переселенцям
Перед початком вистави директор херсонського театру Олександр Книга звернувся до глядачів, зазначивши, що театри в Херсоні працюють тільки в укриттях, тільки в бомбосховищах і підвалах. Але виїзди в інші міста на велику сцену допомагають доносити до всіх — з-поміж яких багато ВПО з Херсонщини — правду і надію. Він подякував миколаївцям за підтримку у ці складні часи — у їхній театральній залі Миколаївського академічного художнього драматичного театру Херсонський театр почувається як удома.
Олександр Книга розповів, що з 300 вікон будівлі херсонського театру вціліло лише 5. Але колектив не сумнівається, що настане час нашої перемоги і вони повернуться до рідного театру.
“Тема вистави — вчорашня наша з вами, яку херсонці знають особливо, бо пережили окупацію. Тільки тоді, коли ми розуміємо, що йде війна, ми єдині, і нас не перемогти! Ми намагалися разом з акторами та режисером показати відомі вам речі, але через гумор та співпереживання. Хочеться, щоб ви винесли сьогодні з театральної зали впевненість, що не можна втрачати надію”, — сказав директор Херсонського театру.
Емоції на межі: вистава, яка нагадує про коріння, що тримають нас удома
Важко передати емоції від перегляду вистави. Це ти ніби доторкнувся до шматочка рідного дому, маленької Батьківщини, який у тебе відібрали російські окупанти — але тут, у Миколаєві. Події, що їх акторки відтворювали на сцені, особисто для мене були дуже щемні: біль, смуток і сум за рідною домівкою... Адже знову поринула в ті часи, коли сама перебувала майже півроку в окупації, волонтерила, ходила на мітинги; як виїздила через ту Василівку, про яку згадували на сцені; як потім дізнавалася та переживала за своїх знайомих-земляків, які побували “на підвалі”.
І тепер, коли залишилася ніби у відносній безпеці, але практично безхатченком, згадується відчуття, коли на тебе направляли автомат, а ти мала відповідати на їхні запитання і водночас контролювати себе щоб не нахамити, розуміючи, що ти нічого не можеш зробити... В уяві виникають і блокпости, через які довелося виїздити.
Ми всі, хто сьогодні має статус ВПО, виїхали вимушено: хтось був під загрозою переслідувань ФСБ — були у “підвальних” списках; хтось убезпечував своїх дітей; хтось втратив своє житло від затоплення або обстрілів; хтось вивозив старих батьків або родичів з інвалідністю...
Для багатьох це була свого роду лотерея “виїдеш — не виїдеш”, бо спеціальних коридорів для херсонців не було і їхали на свій страх та ризик, іноді під обстрілами та замінованими дорогами. А головне, що дуже важко було прийняти рішення про виїзд, бо не просто скласти все життя в одну валізу і залишити свій дім та могили рідних. Залишити всі свої речі, запитуючи себе чи буде можливість до них повернутися? Не побачити, як дозріють помідори на городі та не робити закрутки.
Відчуття таке, що тебе вирвали з корінням...
Та попри все, коріння ще тримається там, на тимчасово окупованих територіях. Бо там вдома залишилися люди, переважно пенсіонери, які не змогли виїхати, які тримаються батьківського будинку, землі. городу, господарства. Вони тримаються за рідні могили… І показують приклад, як бути “українцем в окупації” і при тому зберегти своє життя.
Для мене це не просто вистава — це частина мого життя. Це той невидимий місток між нами і тими, хто все ще тимчасово перебуває під контролем російської армії, між надією і вірою — все буде добре і ми повернемося додому.
...Виставу “Молочайник” дуже тепло сприйняли глядачі. Після її закінчення вони довго не відпускали зі сцени творчу групу, нагороджуючи квітами та гучними оплесками увесь колектив Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша за незабутні почуття і емоції, за працю в надскладних умовах, за підтримку мешканців Херсонщини.
