Історія Нижньосірогозького краю — це історія незламності, віри й боротьби за свободу. Вона зберігає у собі болючі спогади про дві страшні окупації, розділені десятиліттями, але схожими за своєю жорстокістю та випробуваннями для людей.
Дві окупації — одна надія: Сірогозщина між 1943 і 2022 роками
У 1941 році на сірогозьку землю ступила нога німецько-фашистських загарбників. Почалися роки страждань, розстрілів, вивезень до Німеччини, голоду і руйнувань. Життя у селах Сірогозщини завмерло під тягарем окупаційного режиму. Але навіть у ті темні часи не згасала віра людей у визволення, у відродження миру. І восени 1943 року ця віра стала реальністю — у запеклих боях, серед вибухів і втрат, край був очищений від ворога.
Минуло вісім десятиліть… Та в 2022 році історія знову зробила болісне коло — на українську землю прийшов новий окупант. Знову полум’я війни торкнулося Нижньосірогозької громади. Знову люди опинилися під окупацією, знову чекають і сподіваються.
Як і у 1943-му, сьогоднішні мешканці вірять у визволення, у те, що над рідною землею знову замайорить український прапор. Історія Сірогозщини нагадує нам: темрява завжди відступає перед світлом, а окупація — перед мужністю і свободою.
Історична довідка: звільнення Нижньосірогозького району від фашистських загарбників
Початок визволення
Восени 1943 року фронт Другої світової війни стрімко наближався до південних кордонів України. Після запеклих боїв за Дніпро війська Червоної Армії розгорнули широкомасштабний наступ у напрямку Криму. Саме тоді розпочалося визволення Нижньосірогозького району, який більше трьох років перебував під фашистською окупацією.
26 жовтня 1943 року військами 2-ї гвардійської армії, 5-ї ударної армії, 51-ї армії та кінно-механізованої групи “Буря” у складі 4-го гвардійського Кубанського козачого кавалерійського корпусу і 19-го танкового корпусу 4-го Українського фронту (командуючий — генерал армії Ф. І. Толбухін) розпочалося звільнення території району від фашистських окупантів.
Нижні Торгаї, Верхні Торгаї, Нижні Сірогози і Верхні Сірогози звільняла кінно-механізована група у складі 4-го гвардійського Кубанського козачого кавалерійського корпусу (командир — Н. Я. Кириченко, він же командир групи “Буря”) та 19-го танкового корпусу (командир — генерал-лейтенант танкових військ І. Д. Васильєв).
Бої за визволення сіл
Населені пункти Першопокровської, Новопетрівської та Новоолександрівської сільських рад звільняв 9-й стрілецький корпус 5-ї ударної армії (командуючий — генерал-лейтенант В. Д. Цветаєв). Села Вербівської і Дем’янівської сільських рад визволяли війська 2-ї гвардійської армії (командуючий — генерал-лейтенант Г. Ф. Захаров), а частину території Вільненської сільради — війська 51-ї армії (командуючий — генерал-лейтенант Я. Г. Крейзер).
У звільненні Нижніх Сірогоз і району брав активну участь 2-й гвардійський механізований корпус (командир — генерал-лейтенант К. В. Свиридов).
Село Степне звільнено військами кінно-механізованої групи 4-го кавалерійського корпусу. Під час запеклих боїв за це село смертю хоробрих загинуло вісім радянських воїнів, яких було поховано в центрі села в братській могилі. У 1945 році з села Братське перенесли сюди ще шістьох загиблих воїнів.
Просування радянських військ
Через населені пункти району 28 – 31 жовтня і 2 – 3 листопада 1943 року проходили війська 44-ї армії (командуючий — генерал-лейтенант В. А. Хоменко), 29-ї армії (командуючий — генерал-лейтенант В. Ф. Герасименко), а також з’єднання 5-го гвардійського корпусу під командуванням генерал-лейтенанта А. Г. Селіванова.
У ніч на 29 жовтня 1943 року частини 9-го гвардійського кавалерійського корпусу здійснювали марш у напрямку села Верхні Торгаї, де потрапили під масований авіаналіт противника. Під час одного з бомбардувань загинув командир 32-го гвардійського кавалерійського полку гвардії підполковник Жедзмірашвілі.
Бої 28 жовтня 1943 року
Того дня 4-й Кубанський козачий кавалерійський корпус разом із 19-м танковим корпусом вибив ворога з ряду населених пунктів району й до 18-ї години оволодів селами Верхні і Нижні Сірогози, а також територією східніше Нижніх Торгаїв. У боях на цьому напрямку знищено сотні солдатів і офіцерів противника, 43 автомашини, багато бойової техніки; відбито чимало мирних жителів, яких гітлерівці гнали у неволю.
4-й гвардійський кавалерійський корпус захопив Новоолександрівку, взявши великі трофеї та полонених із 25-ї піхотної румунської дивізії. Серед визволителів села був і його уродженець — Микита Кузьмич Мигонько, який служив у цьому корпусі.
10-а гвардійська Червонопрапорна кавалерійська дивізія вела бій за Нижні Сірогози, де ворог мав до 60 легких і середніх танків. До 11-ї години населений пункт було очищено від противника, але вже о 13-й годині німецька мотогрупа (27 танків, 80 автомашин, самохідні гармати й бронетранспортери) спробувала прорватися на північний захід. Радянські частини відбили напад, відкинувши ворога. Контратаки повторювались не раз, але безрезультатно.
Втрати
Під час боїв 26 – 28 жовтня 1943 року 9-а кавалерійська дивізія, що рухалася через Верхні Сірогози, зазнала великих втрат: 127 чоловік убито, 478 поранено, загинуло понад 900 коней. Противник же втратив 1780 солдатів і офіцерів, понад 1000 німців потрапили в полон. Було знищено 20 танків, 143 автомашини, 3 бронемашини, збито 2 літаки, а також захоплено чимало техніки та боєприпасів.
У цих боях проявили мужність підполковники Давид і Митронов — начальники інженерної та хімічної служб корпусу. Під час німецької контратаки біля Нижніх Сірогоз їхній автомобіль потрапив під кулі ворога. Палаючу машину підполковник Митронов залишив і з групою бійців відбивався в найближчому будинку. У тій сутичці згоріло три радянські автомобілі, п’ять бійців було поранено.
Підсумки визволення
28 – 29 жовтня 1943 року Нижньосірогозький район повністю звільнено від німецько-фашистських загарбників військами 4-го Українського фронту під командуванням генерала армії Ф. І. Толбухіна.
1018 воїнів — солдатів, сержантів і офіцерів різних національностей — полягли в боях за свободу сірогозької землі. Із них 185 загинули безпосередньо під час визволення району у жовтні 1943 року, решта померли від ран у госпіталях, розташованих на його території.
Після визволення
Одразу після вигнання окупантів трудівники району розпочали відновлення зруйнованого господарства. На кінець 1943 року кожен колгосп мав у середньому лише один трактор, один комбайн, 4 – 5 тракторних сівалок і 8 – 10 кінних.
Особливо тяжке становище склалося в тваринництві через нестачу кормів. У пояснювальній записці до Запорізького облстатуправління зазначалося:
“...Дивно й показувати молоко, коли немає кормів. Їх усього 2004 центнери. Німці при відступі спалили скирти соломи, сіна”.
Попри розруху, люди не скорилися. Вони протиставили біді мужність, самовіддану працю, єдність і віру в перемогу. Кожен думав не про себе, а про дітей, про хліб, про життя, яке треба було повернути на рідну землю.
