Це не вигадана історія, а, як і тисячі інших, шматочок реального життя. Історія не тільки про окупацію, людей, розгубленість і спроби вижити. Це розповідь про мотивацію, орієнтири, життєві маяки, що допомагають йти далі попри все.
Туся, Буся і синьо-жовтий рейс
21 червня 2022 року. Я стою на батьківському подвір’ї і намагаюся взяти себе в руки. Але мамина безпорадна посмішка крізь сльози, татів суворий погляд не залишають мені жодного шансу. А ще дві пари чорних намистинок-очей, що не блимаючи дивляться на мене, вони проникають в найглибші куточки душі. Вони все відчували, ще в той прощальний день влітку 22 року, тепер я це розумію. Але тоді, взявши лише одну валізу на двох з найнеобхіднішим, я виїздила ненадовго. Ми всі в це вірили: чоловік, мама, тато, діти, друзі. І разом з усіма українцями не сумнівались, що зовсім скоро нас визволять з руського міра і повернеться мирне життя.
Тут, на лівому березі Херсонщини, незважаючи на близькість фронту і окупацію, ще залишалося багато мирного населення. Між тим, для виїзду на підконтрольну у нас існував вже тільки один КПП — Василівка. Того дня робив свій перший рейс автобус Велика Лепетиха — Запоріжжя (жовто-синій рейс, як ми потім його назвали), а оскільки причин не зустрічатися з окупаційною владою я мала більш ніж достатньо, то не вагаючись забронювала квитки для себе і 16-річного сина. Врешті, молодший син і став головною причиною нашої евакуації. Це було дорого, дуже, не кожній родині під силу було виїхати з перевізником, а евакуаційні автобуси формувалися в основному ще в містах. Ми тільки бачили, як вони зупинялися обабіч в’їзду в наше селище і виснажені мами з маленькими дітками на руках виходили подихати свіжим повітрям. Знервовані, зморені довгою дорогою малюки капризували, а мами вже і не намагалися втішити їх — просто не мали сил. І ми розуміли, що таких родин ще багато, тож розраховувати на ці рятівні автобуси не варто.
Аж тут водій вже не працюючого автопідприємства вирішив спробувати вивезти бажаючих великим автобусом. Плата в порівнянні з запропонованою підприємцями-перевізниками – символічна і ми купуємо собі шанс на свободу.
І ось ранок того самого 21 червня. Обіймаю маму, тата, тріпаю рудий і вугільно-чорний загривки. Мої улюбленці: кокер-спаніель Санта (в народі Туся) і її незакононароджена бог зна від якого пса трохи спаніель Буся. Перша яскраво-руда, а донька геть чорнява. Врешті, схожі вони лише вухами, оскільки Буся хоч і була найменшою в посліді і геть кволою, згодом перегнала у зрості і вазі свою непутящу матір, видно гени невідомого татуся-героя таки взяли своє.
Улюблениця родини Павліченко — кокер-спаніель Санта
Скільки існує наша родина, скільки в ній і жили чотиролапі друзі. Знайомі дивувалися, невже нам мало клопотів і гармидеру від трьох синів, що в нас ще й собаки в хаті (в селі не в кожному домі це прийнято, в основному собача доля — цеп і буда). А ми не уявляли свого життя без собаки в домі. І діти наші не уявляли. Звісно, за все життя всякого бувало, чого можна було уникнути, якби ми не заводили цих антистресів, але в пам’яті тільки хороше, оскільки, в першу чергу, це море позитивних емоцій! Навіть якщо це відкриті дверці шафи і весь її вміст на підлозі; погризене крісло чи сусідські курчата в твоєму дворі, загнані в куток під пильним наглядом чотирилапої господарки. А скільки радості приносить відчуття того, що це безсловесне створіння розуміє тебе і прагне розділити твій біль, образу чи розпач. Достатньо того, що м’яка лапка лягає тобі на коліно, а шершавий язик тицяється в обличчя. І ти переключаєшся від власних проблем, бо треба приділити увагу створінню, за яке відповідаєш. Яке зовсім безпорадне без людини поруч…
Тож ми прощаємося ненадовго. Тоді взагалі ніхто не вірив, що окупація триватиме роки. Зовсім поруч наші воїни билися на смерть за кожен шматочок вкраденої землі. І багато хто виїздив щоб дати можливість ЗСУ вільно вести бойові дії.
Майже тиждень ми провели в дорозі, довжиною в 200 кілометрів. Вдень, під палаючим сонцем, стояли в черзі в автобусі, а вночі їхали ночувати до села Скельки. Місцеві мешканці одразу зметикували на чому можна заробити. Серед 30 пасажирів у нас в перший же день мандрівки виокремилась своя компанія: я з сином, Марина — тридцятилітня молодичка і 40-річний чоловік Володя з псом Жоріком. Звісно, що Жорік — душа компанії, але саме через нього ми шукали ночівлю довше за інших, бо всіх, хто пропонував житло, наш компаньйон критично оцінював і частіше за все гарчав, перериваючи торги. Де ти тепер, Жоріку? Не додумалася взяти контакти у твого господаря.
За Бусю і Тусю я не переживала, бо вдома залишався чоловік і батьки. Повторюся, ми ж виїжджали не надовго. Нам вдалося без особливих пригод легалізуватися в Запоріжжі і дістатися Праги, де на той час жили і працювали два моїх старших сина. Вони і прийняли на себе весь тягар нашого утримання. Час ішов, ситуація на окупованій частині Херсонщині загострювалася. З телефонних дзвінків мами і чоловіка ми дізнавалися, що окупаційна влада розгорнула в селищі величезну діяльність. Вивозили продукцію, обладнання, техніку з підприємств, родини російських військових заселялися у покинуті будинки. Моєму чоловікові (а наш дім знаходився на береговій лінії Дніпра) вже кілька разів говорили про необхідність звільнити будинок, що знаходився на закритій для мирного населення території. Чутки про можливу мобілізацію окупантами наших чоловіків ставали все впертішими. Було страшно за чоловіка, за батьків. Про моє повернення додому не могло бути й мови, бо мені вже телефонували місцеві колаборанти і поки-що ввічливо просили повернутися додому щоб очолити російську газету. І ми приймаємо непросте рішення про виїзд чоловіка за кордон через Росію.
Було страшно. Страшно чи дозволять йому виїзд (низка причин давала привід для сумнівів), як житимуть батьки, які хоч і здатні самі поратися біля дому, однак не звикли без його допомоги. І на початку листопада 22 року він, полишивши батькам авто і сумку з документами, вирушає з друзями в Крим, щоб через Росію виїхати до Європи.
А мама з татом, поплакавши, сідають в авто і три дні поспіль перевозять наші речі, техніку до себе додому. Забрали і домашнє господарство, і собак. А на 5 день тато поїхав один щоб забрати такий-сякий інструмент в гаражі. Але в воротах вже стояв окупант і пояснив татові, що «Ничего вашего сдесь нет. Покиньте территорию». Добре, що мами тоді не було поруч, це б вбило її набагато раніше. А Туся і Буся, проживши кілька днів у батьків, повернулися в наш дім, на інший бік селища. Тато кілька днів їздив, возив їм їжу. А потім йому і це заборонили. Про подальшу долю моїх чотирилапих друзів нам розповідав сусід. Наш дім одразу перетворили на казарму і під час ротації окупанти забрали не лише пральну машинку, бойлер, лопати і собачі миски, а й самих собак. Де вони тепер і що з ними, я не знаю. І це не лише мій особистий біль, а біль всієї моєї родини. Кожного разу, прокручуючи ситуацію, я шукаю інший вихід, а що якби ми поїхали з собаками? Мозок одразу підказує виправдання: ми ж їхали ненадовго, а у чоловіка і так було мало шансів перетнути кордон. Але скільки б це не тривало, мій біль, моя провина, нікуди не дінеться. Ми їх покинули!!!
Бог дає випробувань не більше, ніж ти можеш витримати
Литва 2023 рік. Звістка про хворобу середнього сина не була несподіваною, оскільки ми навмисне намагалися не помічати регулярні настирливі дзвіночки. Дивне збудження, безсонні ночі, почервонілі очі з розширеними зіницями списували на нервову роботу, відсутність нормальних умов відпочинку. Та, врешті, телефонна розмова раз на три дні з повідомленням, що все добре, нас задовольняла. Аж поки не пролунав інший дзвінок, від старшого сина, який і відкрив очі на страшну правду: у Єгора проблеми з наркотиками і з цим треба щось робити. А далі був переїзд Єгора до нас в Литву, спроба отримати вид на проживання і звістка про те, що він має депорт по всій зоні Євросоюзу, турботи, пов’язані з його виїздом до Києва. А потім він просто зник. На два довгих, страшних тижні. В перший же день його зникнення зателефонувала господарка квартири, яку ми йому зняли в Києві, і повідомила, що викликала поліцію і вигнала сина, бо він влаштував у квартирі гармидер, вибив двері, понівечив меблі і тому заплачені за 4 місяці наперед кошти вона не поверне. Де шукати сина? Телефон поза зоною. Гнітила не лише невідомість, а ще й спогади про щирі синові обіцянки про повернення до нормального життя.
Ці страшні дні — найбільше моє випробування на міцність з початку війни, а може і за ціле життя. Згодом, озираючись на події, я сама собі говорила, що Господь дав мені ці випробування, бо впевнився, що я сильна. Витримаю. Черговий телефонний дзвінок від рідних ще страшніший — у мами стався інсульт. Вона в комі. Я намагаюся знайти лікаря, доглядальницю, я розгублена відсутністю звісток про сина і стан мами, яку забрали в лікарню за кілька кілометрів від дому. В розпачі я не знаходжу іншого рішення, як кинути роботу та затишний прихисток Литви і їхати в Україну. Ближче до мами я не стану, але матиму час на телефонні пошуки рішень, та і на роботі вже косо дивилися на вічно заплакану працівницю, що не випускає з рук телефона. Самої дороги я не пам’ятаю, від слова взагалі. Київський вокзал, хостел, переповнений переселенцями, і серед них мій син. Живий, тверезий, з усвідомленістю того, що самому йому залежність не здолати. І ми нічним поїздом рушаємо до чи не єдиних близьких нам людей в Україні — до сватів в Миколаїв.
В перший же день я моніторю спеціалізовані заклади Миколаєва, паралельно вивчаючи відгуки. Треба було діяти швидко. І Господь не полишив нас. А домовившись про прийом, вже і на душі легше. Консультант майже переконав мене, що вихід є, ситуація не безнадійна. Ввечері відеодзвінок від тата додав сил: мама посміхалася і спробувала говорити. Я засинаю майже щасливою, принаймні без тривожних думок.
На ранок ми вирушаємо до реабілітаційного центру, сповнені надій на майбутнє. Але на півдорозі лунає дзвінок з дому… моєї мами більше немає… я приходжу до тями вже в кабінеті консультанта, який щось розповідає мені і Єгору. Але я не вслуховуюся. Лишаючи сина в центрі кажу: “Синку, зараз Бог дає тобі шанс на друге життя. Пам’ятай про це. У твоєї бабусі його вже нема”.
…Моєї мами більше нема. І саме зараз, в ці хвилини, гроб з її тілом опускають в яму і засипають землею. А я тут, в сусідній області і не можу навіть попрощатися з нею. Я все сильніше тру плитку у ванній кімнаті своєї свахи, звинувачуючи себе в маминій смерті. Прокручую в голові кожен момент вчорашньої розмови. Можливо я щось сказала не те, вона раптом розсердилася і це спровокувало новий крововилив? Що насправді сталося, що? Я не бачу відповіді і все сильніше тру плитку. Тру, аж поки не помічаю, що кісточки пальців роздерті до крові і вона поволі розчиняється у білосніжній мильній піні. Болю нема, ніби це я мертва і мене бісить ця безпорадність. Я тут, лише за 250 кілометрів від дому. Але потрапити туди ніяк. Я знову берусь за прибирання, ще ретельніше намиваю кожен куточок, кожен міліметр, ніби це очистить мене від відчуття провини, змиє гріх. А потім тихенько пробираюся до спальні і молюся Богу за новопредставлену Наталію. Там, на окупованій, навіть не знайшлося кому замовити і читати Сорокоуст. В таких випадках церква дозволяє це робити рідним. Читання дозволяло на якийсь час відволіктися від колупання в собі…
А за 14 днів, помирає і моя свекруха, теж на окупованій. Але це вже не сприймається як несправедливість, чи кара Божа, звичайна чергова чорна сторінка в нашій родинній книзі. В голові лише одна думка: занадто багато горя, дуже багато, що ще попереду? А попереду був шалений страх очікування чергового удару долі. Я відчувала фізично, як все тремтить у моїй душі від чергового дзвінка від рідних. Я боялася вийти на вулицю, аби не зустріти людину з якою доведеться про щось говорити. Без страху я відповідала тільки на дзвінки чоловіка, але повертатися до Литви не поспішала. Кілька разів відвідала Єгора в центрі. Я бачила як йому важко, але він тримається. Все пізніше я дізналася багато такого, від чого й досі моторошно. А тоді я поволі заспокоювалася серед рідних людей. А одного дня на телеграм прилетіло фото від меншого сина. На підлозі під стільцем скрутилося цуценя, біле з рудими плямами. І напис: це Тітас, ти ж колись хотіла француза!
І мій світ знову наповнився яскравими фарбами. Треба було терміново повертатися до Литви, бо песик вдень залишається наодинці, сумує і робить шкоду. Але перед цим треба багато купити для нового члена родини. І мене ні на мить не засмутило те, що мій майбутній друг може і бульдог, але не француз. Що моїх чоловіків надурили і за кілька сотень євро продали як породистого хлопчика з обрубаним хвостиком.
Новий член родини — “метис” Тітас
За кілька днів, оговтавшись від щастя, ми зрозуміли, що Тіт має не лише зламаний хвостик, а й скалічену душу. Його вибракували і хто зна, що б з ним зробили, якби не підвернулися два українця, що не розуміються на породах і не в змозі читати документи, в яких каліграфічно виведено “метис”. Але це вже не мало жодної різниці.
Литва. Листопад 2025 року. Я прокидаюся, відчуваючи, що вже ранок, але не поспішаю відкрити очі. Насолоджуюсь можливістю поніжитися в ліжку. Аж ось відчуваю різкий удар прямо в центр живота. Мій литовський друг Тітас стрибає на мене всім своїм єством (фізичним і духовним), лиже мої вже широко відкриті очі. Йому не пояснити, що ці песячі прояви любові мені не до вподоби. Я відбиваюся від собачих нападів і дивлюся на підлогу. Так і є, моя куртка і його повідець вже лежать біля ліжка. Часу на каву нема, бо ми йдемо гуляти.
Тітас — антистрес для всієї родини
В пам’яті виринає наш перший рік в чужій країні, коли все було наскільки байдуже, що і прокидатись не хотілося. З того часу навколо мало що змінилося, але цей вибракуваний господарями бульдожка змінив нас зсередини. У нас до нього стільки ніжності, що не передати словами. Хочеться дарувати йому всю любов, яку не змогли в повній мірі дати нашим попереднім вихованцям. Купайся, песику у любові, за всіх своїх попередників. А взагалі — він моя мотивація прокидатися вранці, виходити з дому і наповнювати своє нове життя турботами.
Улюблене дослідження Тітаса —досліджувати все довкола
…Мені 50, я маю не лише розхитані нерви, а і такі ж колінні суглоби. Але якщо ви, випадково зазирнувши до курортного литовського містечка, раптом побачите на вулиці жінку з собакою, які біжать, весело переганяючи одне одного, то і є ми — я і мій литовський друг Тітас.
