Як працювати під час війни, розповідати про окупацію, долати труднощі й не втрачати зв’язку з читачами? Ці питання об’єднали сотні журналістів з усієї країни на Donbas Media Forum. Висновок один: регіональна журналістика потрібна людям як ніколи.
За чим ми щороку їдемо на Donbas Media Forum?
Очевидно, за живим спілкуванням із медійниками, громадськими діячами, представниками влади та міжнародних організацій. За зустрічами з колегами, новими знайомствами й пошуком можливостей розвивати журналістику та зберігати довіру аудиторії під час війни.
Ми хочемо знайти відповіді на непрості запитання: як підтримати медіа, щоб вони не просто протрималися ще кілька місяців, а могли працювати й надалі? Як бути корисними нашим оборонцям? А ще — заради тисячі рукостискань, сотень обіймів і відчуття, що ти серед своїх.
Головна тема цьогорічного, одинадцятого форуму — “Я_Медіа: людина — для людини — це про людину”. У центрі уваги — людяність у журналістиці в умовах повномасштабної війни, технологічних змін, інформаційних загроз і професійних викликів.
Відкриття Donbas Media Forum – 2026Фото: Любов Рудя
Попри повітряні тривоги, вибухи та блекаути, форум зібрав медійників і медійниць з усієї України. Організатори подбали про безпеку учасників.
За даними організаторів, цьогоріч до форуму долучилися 1397 учасників та учасниць. Відбулося 82 заходи — дискусії, воркшопи, презентації та дебати, — 10 показів документальних фільмів і 9 виставок. Експерти надали майже 160 індивідуальних консультацій у “Куточку безпеки”, а охочі могли тренуватися з використанням детектора дронів “Чуйка”.
В рамках Donbas Media Forum охочі могли тренуватися з використанням детектора дронів “Чуйка”Фото: Любов Рудя
За кожною цифрою — можливість почути нове, поставити запитання, поділитися досвідом. Обрати найцікавіше було непросто: заходи одночасно відбувалися у семи залах.
Програма охоплювала панельні дискусії, практичні воркшопи, презентації досліджень і спеціальних проєктів, публічні інтерв’ю та кінопокази. Серед спікерів були урядовці, представники українських і міжнародних медіа, дипломати, правозахисники й експерти з питань культури, комунікацій, безпеки та протидії дезінформації.
Теми, які особливо відгукуються
На форумі обговорювалося безліч тем. Для мене, журналістки з Херсонщини, особливо близькі теми життя людей на тимчасово окупованих територіях, роботи прифронтових медіа та журналістських розслідувань. А ще намагалася потрапити на дискусії, де виступали мої колеги з Херсона й ті, хто добре знає проблеми медіа, що працюють поблизу фронту.
Серед спікерів окремих дискусій були херсонець Олег Батурін — журналіст Центру журналістських розслідувань, документатор воєнних злочинів, який співпрацює з The Reckoning Project і Public Interest Journalism Lab; Сергій Нікітенко — головний редактор херсонського онлайн-медіа MOST; Олексій Ковальчук — директор ТОВ “Вісті Придніпров’я”, головний редактор і відповідальний за випуск газети “Новий день”, голова Дніпропетровської обласної організації НСЖУ.
На панелі “Папір, який (не)переживе нас: друкована преса остаточно зникне чи її цінність навпаки зростає?” спікери панелі Сергій Нікітенко, Олексій Ковальчук та інші учасники говорили про майбутнє друкованих видань у час цифрових технологій і війни.
Дискусійна панель “Папір, який (не)переживе нас: друкована преса остаточно зникне чи її цінність навпаки зростає?” спікери панелі Сергій Нікітенко, Олексій КовальчукФото: Любов Рудя
Паперова преса й досі важлива для багатьох читачів. Особливо це відчутно під час блекаутів, коли немає світла й інтернету, а газета залишається доступним джерелом інформації. Місцевим виданням довіряють, адже вони пишуть про життя конкретних громад і людей, зберігають пам’ять про рідний край. Обговорювали і можливості окрім онлайну видавати видавати модні й красиві журнали.
Водночас друкованим медіа дедалі складніше працювати. Виробництво й доставка газет, особливо на прифронтові та деокуповані території, потребують значних коштів і налагодженої логістики. Тож питання не лише в тому, чи потрібна людям газета, а й у тому, як забезпечити її вихід і доставку читачам.
Не менш відповідальною є робота журналістів, які висвітлюють судові процеси, пов’язані з війною. На панелі “Між правдою і вироком: виклики судової журналістики”, серед спікерів якої був Олег Батурін, йшлося про роботу з матеріалами справ, свідченнями потерпілих і очевидців.
Дискусійна панель “Між правдою і вироком: виклики судової журналістики”, серед спікерів — Олег БатурінФото: Любов Рудя
У таких публікаціях важливо ретельно перевіряти факти, обережно працювати з чутливою інформацією, не завдавати людям повторної травми й водночас не підміняти журналістське розслідування судовим вироком. Особливо коли йдеться про воєнні злочини, постраждалих людей і відповідальність за скоєне. Журналіст має пам’ятати і про презумпцію невинуватості, і про право суспільства знати правду.
Для мене, як журналістки з окупованої частини Херсонщини, особливо важливою була дискусія “Невидимі люди — видимі території: як не втратити людей у боротьбі за квадратні кілометри?”. У ній також взяла участь Альона Луньова, адвокаційна директорка Центру прав людини ZMINA.
Коли говоримо про звільнення та відновлення територій, не можна забувати про людей, які залишаються в окупації, живуть поблизу фронту або втратили свої домівки. За кожним кілометром території — людські долі, щоденні проблеми, втрати, страхи й прояви спротиву.
Для журналістів, які пишуть про окуповані громади, одне з найскладніших завдань — зберігати інформаційний зв’язок із людьми, які залишилися там. Потрібно шукати свідчення очевидців, перевіряти інформацію, не обмежуватися офіційними повідомленнями. Але водночас — захищати джерела й не розголошувати даних, які можуть наражати людей на небезпеку. Тут важливо знайти баланс між правом суспільства знати й безпекою тих, хто довіряє журналістам свої історії.
Газета, на яку чекають люди
Ще одне сильне враження від форуму — документальний фільм НСЖУ “Їдемо, бо на нас чекають”. Його герої — Олексій і Наталія Пасюги, які продовжують видавати газету “Ворскла”, попри російські атаки й вимушений переїзд редакції з Великої Писарівки до Охтирки.
Презентація документального фільм НСЖУ “Їдемо, бо на нас чекають”, героями якого стали Олексій і Наталія Пасюги, які продовжують видавати газету “Ворскла”Фото: Любов Рудя
Знайома з Олексієм давно — перетиналися на різних зустрічах, престурах, І здається немає таких журналістів, які б його не знали. Про роботу редакції, про Велику Писарівку, про обстріли, зруйновану редакцію та рідний будинок знала з публікацій в соцмережі. Але знати — то ще не повністю усвідомлювати. Це треба побачити та послухати, щоб хоча б уявити, як працюють редакції у прифронтових умовах.
Щотижня вони завантажують близько тисячі примірників у старенький Daewoo й везуть газету жителям прифронтових громад Сумщини. Там не працює пошта, зникає мобільний зв’язок, а над дорогами літають російські дрони. Олексій веде машину, Наталія стежить за небом за допомогою детектора дронів. Вони їдуть до людей, для яких газета залишається важливою частиною життя.
“У найважчі часи люди передплачують газету, іноді відмовляючи собі у хлібині. Тож — хороша погода, погана погода, літає дрон чи не літає — ми їдемо, поки можемо їхати”, — розповідає у фільмі редактор газети Олексій Пасюга.
Читачі-передплатники відкриті, щирі, душевні розповідають, як чекають газету, бо це для них ниточка — зв'язок зі світом.
Знімальна група Національної спілки журналістів України разом із головою НСЖУ Сергієм Томіленком і подружжям Пасюг проїхала до села Спірне, розташованого за 10–12 кілометрів від російського кордону. У кадрі — дороги під антидроновими сітками, зруйновані будинки й села без зв’язку. Серед руїн Олексій помічає квіти — нагадування про життя, яке тут вирувало. Людей уже немає, і цього разу газету сюди не привезли.
“Ми просто робимо свою щоденну рутинну роботу. Ми розуміємо, що на нас відповідальність, тому що люди чекають. І це головне”, — сказав редактор Олексій Пасюга під час обговорення фільму.
За історією «Ворскли» — щоденна праця багатьох прифронтових редакцій. Попри обстріли, евакуацію, втрату приміщень і постійну небезпеку, журналісти продовжують інформувати людей і підтримувати зв’язок із громадами. Там, де не працюють звичні канали комунікації, місцева газета стає не лише джерелом новин, а й нагадуванням: про цих людей пам’ятають, вони не залишилися самі.
Після перегляду Сергій Томіленко наголосив, що фільм показує реалії роботи медіа на прифронтових і прикордонних територіях та важливість українського слова для людей, які живуть у зоні бойових дій. Саме журналісти допомагають їм відчувати, що вони не самі.
В обговоренні фільму “Їдемо, бо на нас чекають” взяла секретариня Чернігівської обласної організації НСЖУ Ольга ЧерняковаФото: Любов Рудя
«Їдемо, бо на нас чекають» — третій документальний фільм НСЖУ про редакторів прифронтових газет. Раніше Спілка створила стрічки “На межі” про редактора золочівської газети “Зоря” Василя Мирошника та “Сторінки надії” про редакторку оріхівської газети “Трудова слава” Світлану Карпенко. Над новим фільмом працювали режисер Євген Черевко й оператор Віталій Вірченко.
Створюючи такі фільми, НСЖУ документує досвід журналістів, які працюють у небезпечних умовах, і розповідає про їхню роботу широкій аудиторії. Адже за кожним випуском газети, кожною поїздкою до прифронтового села — відповідальність перед людьми, які чекають на новини й не хочуть втрачати зв’язок зі своєю громадою.
Після форуму ще раз переконуюся: журналістика під час війни — це передусім люди. Ті, хто попри небезпеку продовжує працювати в прифронтових громадах, хто розповідає про життя в окупації, хто допомагає читачам не втрачати зв’язку з рідним краєм. І ті, хто чекає на новини, на газету, на звістку про свою громаду
Саме заради цих людей варто зустрічатися, говорити, шукати рішення й підтримувати одне одного. Бо медіа — це не лише інформація, а й довіра, взаємна підтримка та відчуття, що ти не сам.
Дякую організаторам Donbas Media Forum за можливість знову зустрітися з колегами, поділитися досвідом і почути тих, хто щодня шукає відповіді на непрості запитання. У кожного з нас свій досвід, але багато спільного — бажання бути корисними людям і продовжувати працювати навіть у найскладніших обставинах.
