Ветеринар на селі — особлива каста. З одного боку, це лікар, — адже лікує тварин, хоча місця прийому “пацієнтів”, як правило, не має. Як і медпрацівник, на перший поклик поспішає на допомогу, незважаючи на час і відстань. З іншого боку, ветлікар, як скотар або доярка, майже цілий рік “хизується” в гумових чоботях. Сьогодні Нижні Сірогози.City пропонує своїм читачам ближче познайомитися з професією ветеринарного лікаря, причому сільського
Клятва Айболита
Ветеринарні лікарі при отриманні диплома дають обіцянку, схожу на клятву Гіппократа в медицині: “Приймаючи з належною вдячністю диплом, що дає мені право ветеринара, я даю обіцянку сумлінно виконувати обов’язки свого звання, сприяти збереженню домашніх тварин та, по можливості, виліковувати їх від хвороб”.
Однак на відміну від людей тварина не може розповісти людині про свої болячки. А ветеринар, в свою чергу, проводячи процедури, не може пояснити безсловесному пацієнту, коли потрібно трохи потерпіти, постояти смирно заради його ж блага. Тому з одного боку худобу необхідно дуже тонко відчувати. З іншого ж — відкинути сентименти, діяти сильно і жорстко.
Про це розповів редактору Нижні Сірогози. Сity ветеринарний лікар з Нижніх Торгаїв Василь Верещацький, який 50 років лікував тварин у сільській місцевості.
В рідному селі до нього звертаються не інакше, як “Доктор”, адже як справжній лікар Василь Якович завжди поспішав до своїх рогатих, хвостатих і пернатих “пацієнтів” в будь-яку годину дня і ночі.
Хоча “Доктору” за рік виповниться сімдесят, він лише нещодавно покинув лікарську практику і нарешті пішов на пенсію.
Василь Верещацький
— Пацієнти та їх господарі не відпускали, — сміючись зауважує Василь Якович. — А якщо серйозно, то нині немає охочих їхати в село грязюку і навоз чоботами топтали. Адже доводиться працювати переважно на вулиці, і в жару, і в холод, і лікувати — переважно рогатих “пацієнтів”. Тож краще в місті у ветеринарній клініці собакам і котикам медичні процедури робити. Бо в сільській місцевості ветлікарю більшість часу доводиться проводити у роз’їздах і подвірних обходах, а також встигати проводити прийом громадян у ветеринарному пункті.
До речі, в Нижніх Торгаях такий пункт функціонує при Нижньоторгаївській сільській раді, і коли “Доктор” проводив прийом, як кажуть, двері на петлях не стояли — скільки бажаючих поспілкуватися і отримати слушну пораду до нього зверталося. Та й телефон чи не щохвилини нагадував йому про своє існування настирним дзвоном — телефонували, аби отримати консультацію, власники худоби з Степного й Братського, з Мирного та Дмитрівки Іванівського району.
Як ветлікаря від сказу рятували
Василь Верещацький отримавши в Цюрупинському ветеринарному технікумі спеціальність ветеринарний технік, розпочав трудову діяльність на посаді ветеринарного лікаря відділку №1 радгоспу “Хлібороб”, у рідному селі Нижні Торгаї.
Пізніше був і лікарем другого відділку, і головним ветеринарним лікарем цього господарства, а після його реформування — завідувачем ветеринарного пункту села Нижні Торгаї.
Тож всю свою практичну діяльність Василь Якович розподіляє на три періоди: “совковий”, “початок 90-х” і “двохтисячні”.
— За радянських часів радгосп “Хлібороб” був одним з найкращих у районі за розвитком тваринництва, — розповідає наш герой. — Утримували 5 тисяч голів великої рогатої худоби, 6 тисяч свиней, 12-18 тисяч птиці (кури, качки, гуси). За ці досягнення радгосп отримував перехідний Червоний прапор. А почесними грамотами нагороджували зоотехніків, доярок, скотарів, одним словом, усіх, крім ветеринарних лікарів. Та не це головне. Всі ми вболівали за спільну справу, гарний результат, не замислюючись, якою ціною його досягнуто. Адже опріч основних обов’язків, пов’язаних з боротьбою з хворобами свійських тварин, саме ветлікар ніс на собі тягар адміністративної діяльності. Насамперед, з нього питали про рівень надоїв у господарстві, виконання плану по заплідненню великої рогатої худоби, отримання приплоду та інше.
З цим періодом життя у Василя Верещацького пов’язано багато різних спогадів, як веселих, так і сумних…
— Лише щеплення проти сказу мені робили тричі, — сміється Василь Якович. — Вперше, коли приїхав студентом у рідний радгосп і ветеринар відділку, в якого я практикувався, неправильно встановив діагноз корові. Ми вдвох встигли отримати від рогатої “пацієнтки” значне ослинення, за що й отримали курс лікувально-профілактичної імунізації проти сказу — 24 уколи. Вдруге — вже я був лікарем і в мене на практиці було двоє студентів. Того разу сказилося дві телиці. Ну, а втретє — коли на першому відділку рятували радгоспний пташник від лисиці, що забралася туди на полювання.
Лисиця — природне джерело вірусу сказу
Руки хлібороба пахнуть хлібом, а чим пахнуть руки ветеринара?
Та були ситуації в житті нашого оповідача, коли було зовсім не до сміху.
— На п’ятий день після вибуху на Чорнобильській АЕС на відділку №1 радгоспу “Хлібороб” почався падіж телят. Терміново була потрібна вакцина від колібактеріозу. На жаль, її запаси вичерпали не лише в нашому районі, а й в Херсонській області. У зв’язку з аварією на ЧАЕС поставки вакцини припинили взагалі. Єдиний вихід — привезти її з Вітебської біофабрики. Разом з директором господарства Петром Антоновичем Мішкуровим прийняли рішення — їхати! Тож, оформивши необхідні документи, вирушив у дорогу. Сам сів за кермо автомобіля і півтори доби без зупинок добирався до місця призначення. Рухався без затримок, так би мовити, на «зелене» світло. А вже зворотній шлях був складним — постійно перевіряли і мене, і транспорт на рівень радіації. Машина “фонила”, на контрольно-пропускних пунктах її тричі дезактивували, а я втрачав свідомість від підвищеного рівня радіації, перевтоми і нервового напруження. Телят ми тоді врятували, а я через опромінення отримав невиліковні хвороби на все життя…
Прививки тваринам, як і людям. потрібно робити вчасно
Складні дев’яності згадує Василь Якович з болем у серці. Тоді в радгоспі “Хлібороб” пустили під ніж майже все дійне стадо. Бідні корови ледь животіли, бо годували їх лише соломою й висівками. Ці ходячі скелети відправляли на м’ясокомбінат для переробки на ковбасу, якою потім у рахунок заробітної плати розраховувалися з працівниками радгоспу. Медикаментів на ветлікарню не отримували взагалі.
Їх відсутність у той період господарювання далася взнаки дещо пізніше, а саме тоді, коли корови стали розмінною монетою, бартером для погашення боргів по зарплаті. Худоба з радгоспного стада перекочувала в приватний сектор, і корови стали для більшості жителів села практично єдиним джерелом надходження коштів для існування сім’ї.
З цього часу розпочався новий етап ветлікарської діяльності — боротьба з хворобами свійських тварин, що розквітли буйним цвітом у часи перехідного періоду від планової до ринкової економіки, від соціалістичного ладу до капіталістичного.
— Найчастіше велика рогата худоба в ті роки хворіла на лейкоз, — веде далі свою розповідь Василь Якович. — І мене односельці оминали, як провісника поганих новин. Адже саме я підписував вирок свійській худобині:
Здорова — живи і годуй господаря та його сім’ю, хвора — на скотомогильник.
У наш час подібні пошесті рідкість, але це не означає, що вони пішли в небуття. Епідситуацію весь час потрібно тримати на контролі — тому й проводжу подвірні обходи, згідно з графіком роблю тваринам щеплення.
Небезпека, яка завжди поруч
Неспеціаліст мало що знає про небезпечні інфекційні захворювання, спільні для тварин і людини. Ветлікар зауважує, що є ті, хто хоч щось чув про сказ і навіть щеплював проти нього улюбленого собаку. А ось про інші інфекційні захворювання, а таких чимало, зазвичай навіть не підозрюють.
— До прикладу, хочу розповісти про таке захворювання, як бруцельоз. Це найнебезпечніша хвороба, якою можна заразитися, випивши сирого молока від хворої корови або кози. Захворювання страшне тим, що довгі роки може проходити приховано, ніяк себе не проявляючи. А потім у людини починають боліти та деформуватися суглоби, а лікарі не можуть зрозуміти причину походження цього захворювання. І що найстрашніше, бруцельоз невиліковний.
З досвіду роботи Василь Якович розповідає, що зазвичай хворих тварин знищують. Однак коли були радгоспні ферми контролювати епідситуацію було набагато легше, а нині все залежить від порядності господарів. І хоча ветлікар регулярно проводить подвірні огляди худоби, проте перевірити кожен хлів і сарай — проблематично.
— Тому я хочу попередити всіх: небезпечно пити сире молоко, куплене на вулиці або з машини, а також використовувати продукти, вироблені з нього, — кефір, йогурт, сметану, сир. Бруцельоз можна знищити тільки кип'ятінням або пастеризацією. Якщо ж ви купуєте молочну продукцію домашнього виробництва, — обов’язково питайте у господарів наявність ветеринарних документів, або довідку про лабораторне дослідження продукції. Якщо їх немає, молоко та інші продукти вживати не рекомендовано, — радить Василь Верещацький.
Ветлікар рекомендує купувати лише перевірену молочну продукцію
До речі, не лише коровам, а всій худобі, яку тримають у приватному секторі, — свиням, вівцям, козам, свійській птиці, собакам, котам, навіть бджолам Доктор радить проводити імунізацію. Бо за довгі роки роботи на посаді ветеринарного лікаря усвідомив — слід працювати на попередження виникнення хвороби, а не боротися з нею та її наслідками. Більше того, в сучасних умовах життя суспільства є багато чинників, що сприяють розповсюдженню інфекційних захворювань. І лише ветеринарний лікар постійно стежить за своїм «ворогом», вивчає його поведінку, прогнозує можливі шляхи розповсюдження, ступінь ризику зараження тварин і людей.
Віддавайте кров на аналіз — будете здорові
Тварин на подвір'ях в останні роки стало значно менше. Зате умови їх утримання і вимоги до продукції все посилюються. Так що робота у ветеринарів легшою не стає.
Відібраний біоматеріал відправлять на лабораторне дослідження
— За господарями і їх худобою часом бігати доводиться, — зауважує ветлікар. — Наприклад забір крові став вже практично традиційним, проводиться двічі на рік приблизно в один і той же час. Завжди про проведення цієї процедури сповіщав завчасно. Своїм транспортом приїздив на тирло, а до тих господарів, хто не виганяє худобу в стадо — їхав додому. Адже потрібно зробити відбір біоматеріалу і відправити його на лабораторне дослідження. Зазвичай за один день не впораєшся, бо роботи дуже багато. Та й худоба в будь-який момент може смикнути. Тому будь-який практикуючий ветеринар не з чуток знає силу ударів копит і рогів. Тож з огляду на свій вік і нюанси професії завершив ветеринарну практику. Та я не жалкую, що став ветеринарним лікарем, а навпаки — завжди пишався тим, що ним став. Адже ця спеціальність дала мені можливість розкритися в житті.
Проте зовсім покинути професійну діяльність Василю Верещацькому не вдається, адже своїх домашніх тварин він лікую самостійно, та й сусіди за давньою звичкою біжать за допомогою до “Доктора”.
Василь Верещацький з домашніми улюбленцями
