Чи легко підкорювати спортивний Олімп, аби тебе: по-перше — помітили, по-друге — в тебе повірили, по-третє — визнали, що ти один з кращих в своїй спортивній дисципліні. А ще твої особисті досягнення з богатирського багатоборства відзначили високим спортивним званням — “Заслужений майстер спорту України”, а твою роботу в якості тренера (а отже це не тільки твої спортивні здобутки, а й твоїх вихованців) — почесним спортивним званням “Заслужений тренер України”.
Про все це, а також про те, скільки на досягнення поставленої мети потрібно часу, сил, енергії та здоров’я розповів в ексклюзивному інтерв’ю Нижні Сірогози.City титулований стронгмен, завідувач кафедри фізичного виховання і спорту Таврійського державного агротехнологічного університету, Почесний громадянин Нижньосірогозького району Валерій Газаєв
“Своїми досягненнями пишаюся: знаю, що вони зароблені чесно, своїм розумом, здоров’ям, потом”
Особисто для мене отримання високих спортивних відзнак “Заслужений майстер спорту України” і “Заслужений тренер України” з богатирського багатоборства — важлива і навіть зворушлива подія. Поки що маю неоднозначне сприйняття всього що відбулося. Адже я так довго йшов до цього. До речі, проєктував у голові слова, які скажу після вручення почесних звань. Та від емоцій, які переповнили мене під час нагородження, навіть розгубився, що мені абсолютно не властиво.
Скажу відверто — в момент отримання відзнак я пишався собою! Не приховую, що вважаю невдахами тих, хто говорить, що усім людям потрібно бути скромнішими і ще щось на кшталт того, бо вони нічого не змогли досягти в житті, а значить не знають якою ціною ці здобутки дістаються.
На мою думку, якщо в людини є якісь реальні досягнення, і вона заробила їх чесно, без обману, своїм розумом, здоров'ям, потом, кров'ю, терпінням, сльозами, болем, то цього не варто приховувати, навіть якщо це може когось роздратувати, або викликати заздрість. Для мене в такій ситуації більш важливим є те, чи змотивував я своїм прикладом людей, які знаходяться на початку своєї спортивної кар’єри, до більш високих досягнень.
“До звання “Заслужений майстер спорту” я йшов 18 років”
1 вересня 2004 року я вперше переступив поріг тренажерного залу у місті Мелітополі. Через 3 місяці — 22 грудня 2004 року взяв участь у змаганнях з пауерліфтингу, які стали першими в моїй спортивній кар’єрі.
І ось фактично через 18 років після тих змагань отримав звання “Заслужений майстер спорту”.
Насампочатку я навіть боявся мріяти, що колись у моїй спортивній кар’єрі наступить момент коли я стану “Заслуженим”. Це була нездійсненна мрія, та навіть не мрія, бо я тоді про таке і не мріяв навіть! Це була чиясь мрія, але не моя. Я за цими чужими мріями з боку спостерігав і захоплювався…
Згодом і я почав мріяти, і це стало для мене недосяжною мрією.
Пройшов ще певний проміжок часу і мрія набула обрисів реальної. З часом вона набула остаточних рис, і цей процес формування відбувався паралельно із зростанням моєї спортивної майстерності.
Потім мрія стала глобальною метою. Та це було вчора, 6 грудня 2022 року. Сьогодні — це вже реальність. Бо 6 грудня Міністр молоді та спорту України, президент Національного Олімпійського комітету України Вадим Гутцайт вручив мені високі спортивні відзнаки “Заслужений майстер спорту України” і “Заслужений тренер України”.
Повернемося до того, чому я пишаюся своїми спортивними досягненнями. Насамперед, мені вдалося подолати чимало перешкод на життєвому і спортивному шляху. Ось чому це було доволі довго. Адже не секрет, що є талановиті спортсмени, у яких від самого початку вдало складається спортивна кар'єра, і які вже за 3-5 років мають і визнання в спорті, і високі звання. У мене ж на це пішло 18 років (!)
Від самого початку занять спортом я абсолютно нічого не мав, крім великого бажання тренуватися. Пауерліфтингом почав займатися через 10 місяців після смерті батька. Тоді ж за сімейними обставинами переїхав з Нижніх Торгаїв (Нижньосірогозький район, Херсонська область) до Мелітополя. Це був період безгрошів'я: в мене не було коштів ні на спортивне харчування, ні на елементарне екіпірування. Тому для спортивних суперників я не був конкурентом, через відсутність вищезгаданого.
Були після цього ще важкі моменти у моєму житті…
У 2012 році вирішувалася моя доля, і, зокрема, подальша спортивна кар'єра. Я потрапив до в'язниці і не приховую, що такий факт є в моїй біографії.
Чотири місяці, що я провів за гратами, розділили моє життя на до та після. В цей період я багато чого зрозумів і переосмислив. На свободу вийшов не лише старшим, а й значно кращою людиною ніж був. Думаю, що це теж відіграло величезну роль у моєму подальшому становленні і як людини, і як спортсмена. Бо в той момент я стояв на життєвому роздоріжжі, в руках тримав тягар сімейних та фінансових проблем, і вирішував чи варто продовжувати заняття спортом. Проте розумів, що незважаючи ні на що потрібно рухатися далі у визначеному напрямку.
“Covid, депресія і хвороба скоригували мій спортивний календар і плани на майбутнє”
У 2020 році маючи феноменальну спортивну форму, якої ні до ні після в моїй спортивній кар’єрі не було, перебуваючи на піку здоров’я і прекрасного самопочуття, з якими я міг виграти змагання з силових дисциплін світового рівня, отримавши запрошення на участь у чемпіонатах Європи і Світу з силового багатоборства, я змушений був залишитися вдома. Причина — пандемія на Covid-19, а також те, що на той момент Україна перебувала в “червоній” карантинній зоні.
Саме це стало причиною заборони виїзду на територію інших країн для участі в змаганнях. Того року через коронавірус відмінили і проведення змагань в Україні.
Сприйняти все це психологічно було важко. Бо, насамперед, я розумів, що така фізична форма, яку я мав у 2020-му може не повернутися.
Так воно і сталося вже наступного року…
Після феноменальної спортивної форми, і відповідно розчарування через те, що я не зміг її застосувати на міжнародних змаганнях, у мене трапилася депресія. На початку 2021 року при підготовці до чемпіонату України мені довелося змушувати себе тренуватися, а потім вольовим зусиллям взяти участь у змаганнях. Незважаючи на ці виклики, я все ж виграв чемпіонат України. До речі, п’ятий поспіль.
Мої душевні переживання вилилися в те, що я потрапив до лікарні з інфекцією на нозі. І вже це підкосило мене фізично. Бо з лікарні я вийшов набагато слабшим атлетом, ніж туди заходив. Насамперед, хвороба дуже болісно вдарила по моїх колінах. До лікарні вони працювали на 100 відсотків, а після перенесеної хвороби — десь відсотків на шістдесят.
Незважаючи на все це я провів у минулому році 20 турнірів з силових багатоборств. Це стало моїм вдалим роком навіть незважаючи на проблеми з колінами і на те, що деякі змагання я виграв лише завдяки досвіду і характеру. Тож у 2021 році я здобув перемогу у змаганнях та отримав титули, які мені потрібні були для присвоєння високого спортивного звання.
“2022 рік почався з потрясінь і приніс нові випробування”
Початок 2022 року — повномасштабна війна, окупація та втрата абсолютно всього: тренера, обладнання, спортивної зали, масажиста. Я втратив все… Тож п’ять місяців взагалі не тренувався бо перебував у стані постійного стресу. Однак попри все вирішив відновити заняття спортом. Вже за 3 місяці набрав гарну спортивну форму (це якимось дивом!) і у складі збірної України взяв участь у командному Чемпіонаті світу “World’s Strongest Nation U105”, що проходив у місті Ландсхуті в Німеччині.
Збірна України – срібні призери Чемпіонаті світу “World’s Strongest Nation U105” (Ландсхут, Німеччина, 2022 рік)
Зважаючи на те, що всі члени української збірної тренувалися в екстремальних і надскладних умовах, команда виступила гідно і посіла 2 місце. До речі, поступилися лише 0,5 бала збірній Чехії. Та в підсумку особисто для мене це стало саме тим маленьким сегментиком в моїй спортивних здобутках, якого мені не вистачало, щоб отримати звання “Заслужений майстер спорту”.
Тож я домігся свого і врешті-решт отримав те, чого прагнув. Адже від самого початку спортивної кар’єри на моєму життєвому шляху були якісь перешкоди, що могли зруйнувати всі мої мрії та цілі. Та попри все мені вдалося ці бар’єри подолати, чим я пишаюся.
“Маю амбітні плани і є підґрунтя для їх досягнення”
На сьогодні я перший спортсмен в історії Мелітополя і Сірогозщини, який одночасно об'єднав два звання — “Заслужений майстер спорту” та “Заслужений тренер України”.
Тож поставленої мети досягнуто, і ці здобутки в минулому тому саме час визначити нові цілі. Вони у мене конкретні — отримати звання “Заслужений працівник фізичної культури та спорту України”.
Спортсменів, з таким високим званням в Мелітополі та Нижньосірогозькій громаді на сьогодні немає. Тож я прагну стати першим таким. Відповідно вперше серед спортивної еліти об’єднати три найвищих спортивних звання — “Заслужений майстер спорту”, “Заслужений тренер” і “Заслужений працівник фізичної культури та спорту України”. Для цього я маю всі об’єктивні підстави.
Як “Заслужений майстер спорту” — я виграв усе, що можна було виграти в змаганнях різних рівнів з богатирського багатоборства, від Всеукраїнських до Світових.
Моє звання “Заслужений тренер України” підтверджують високі здобутки моїх учнів. З поміж них є кількаразові чемпіони Європи і Світу.
Як організатор — я провів понад 100 спортивних турнірів у Запорізькій і Херсонській областях, а також в інших регіонах України. Зокрема, це були офіційні чемпіонати Європи та Світу з богатирського багатоборства, де виступили більше 400 спортсменів з 30 країн з усіх континентів.
Плюс педагогічна діяльність — на сьогодні я завідувач кафедри фізичного виховання і спорту Таврійського державного агротехнологічного університету. Займаюся не лише викладацькою діяльністю, а й розвиваю спорт в студентському середовищі, за що був відзначений Академією педагогічних наук України.
Тому залишилася формальність — отримати чергову високу відзнаку (сміється).
Все це я прагну зробити, аби вписати своє ім’я в історію Сірогозщини де я народився і виріс, та міста Мелітополя — де я живу, працюю, будую свою спортивну кар’єру.
Потім звісно будуть нові цілі. По-перше, — примножувати свої спортивні здобутки, по-друге, — реалізувати себе в науці. Хочу, щоб мій диплом історика не просто лежав на полиці. Адже в найближчому майбутньому прийде момент, коли треба буде закінчити активну спортивну кар'єру, і тоді є в планах зайнятися науковою діяльністю. Мені це цікаво і я розумію, що це дуже важливо.
В пріоритеті — сучасна історія України. Адже нинішні події в країні лише підтвердили, що більшість громадян України не знають нашої минувшини. І ми в цьому переконалися після 24 лютого. Прийшло розуміння наскільки до повномасштабного російського вторгнення ми неправильно тлумачили правильні речі. Тому вивчення сучасної історії України, маю на увазі період останніх 100-150 років, на мій погляд для нашої нації є дуже важливим. Тому я маю великі плани і амбітні цілі саме в науково-педагогічній сфері. Зокрема, хочу вивчати разом зі своїми земляками у Мелітополі сучасну історію України. І до цих занять вважаю, що треба залучити якомога більшу кількість людей.
Отакі у мене плани. А реалізовувати їх буду зі спортивним ентузіазмом і впертістю.
Фото з особистого архіву Валерія Газаєва
