Дід Іван Полуботько був невисокий, сухорлявий і лисуватий. Ходив швидко, подавшись тілом уперед, а на своєму старенькому велосипеді їздив непоспіхом, рівно тримаючи спину.
Він усім говорив, що є прямим нащадком гетьмана Полуботка (про незліченні скарби якого в Україні вже кілька століть ходять легенди), просто коли записували прізвище його прадіда — трохи помилилися. А оскільки діду Івану було вже далеко за 80, то ніхто не пам’ятав ні його діда, ні, тим паче, прадіда.
Утім він дійсно майже повторив долю свого славетного «предка»…
Поки ще ранкова прохолода не змінилася спекою, дід Іван обережно відхилив хвіртку й викотив велосипеда, до багажника якого дротом були прикріплені порожні мішки.
— Тату, куди це Ви зібралися? — на воротях сусідньої садиби стояв син діда Івана – Павло (вони жили поруч).
— У справах.
— Знаю я Ваші справи! Знову в смітниках будете порпатися?
— Та що ти таке видумуєш, в яких смітниках? — дід ніяково посміхнувся.
— Чому знову латані штани наділи? Ми ж Вам нові купили, аби між люди вийти!
— Так то ж празничні! А я їду в буденних справах…
— Ой, робіть, що хочете! — Павло сплюнув, махнув рукою й пішов до хати.
Такий діалог повторювався мало не щоранку і був, найімовірніше, «адресований» сусідам, аби бачили, що син намагається вплинути на батька. Проте ще жодного разу після подібної розмови старий не змінив ні одежі, ні своїх намірів.
Він народився у 1933 році, тож, мабуть, з молоком матері всотав стійкий страх перед голодом і злиднями. Іван Полуботько був надзвичайно ощадливий: клав собі на тарілку рівно стільки, скільки міг з’їсти, сварив дітей і онуків за кожен недоїдений засохлий шматочок хліба, один і той же одяг носив роками та тремтів над кожною копійкою.
Доки була жива його дружина Марта, він непогано ладнав з одним-єдиним сином, коли той оженився — навіть допоміг йому купити сусідню хату, що тоді продавалася. Та коли 22 роки тому Марти не стало, вони посварилися.
Діло було так. Після урагану злетіли й розбилися кілька шиферин із Павлової хати. Чоловік, раз уже таке сталося, вирішив удосконалити житло: підняти стелю, перекрити дах металочерепицею, замінити вікна. Він завідував током у господарстві, непогано заробляв, мав хороші зв’язки, однак коштів на такий вартісний ремонт тоді не мав і попросив батька підсобити грішми. А той затявся: не дам, бо ви, мовляв, гроші направо й наліво тринькаєте, економити не вмієте, тому вам їх ніколи не вистачає.
Павло так образився, що цілий рік з батьком не розмовляв. Утім невістці Вірі жаль було свекра й вона тайком від чоловіка носила йому їсти. Та дід Іван, смакуючи наваристим борщем, примудрявся дорікати і їй:
— Хіба це мислимо, скільки м’яса у борщ класти! Тут, мабуть, ціла курка! Яка ж ти неощадлива!
— А Ви — жадібний! — якось не втрималася Віра.
- Не жадібний, а скупий. Це різні речі, запам’ятай, невісточко, — наставив вказівного пальця вгору дід Іван.
У Павла і Віри було дві доньки. Старша, Жанна, вже подарувала їм трьох онуків (діду — правнуків). Мешкала вона на Закарпатті й додому приїздила вкрай рідко. А молодшу доньку Тетянку подружжя народило, коли їм виповнилося по сорок (різниця між дітьми складала дев’ятнадцять років). І, як не дивно, скупий не лише на гроші, а й на ласку дід Іван душі не чув у Тетянці!
Вона була студенткою, навчалася на останньому курсі Київського інституту журналістики. Дід з нетерпінням чекав приїзду онуки на канікули, купував їй подарунки, що взагалі було йому не властиво. Та й вона охоче спілкувалася з дідом, часто навідувала, розпитувала його про минувшину, навіть записувала деякі розповіді.
Одного разу, під час чергової сварки, Павло дорікнув батькові: «Куди Ви гроші копичете? Для себе ніколи не жили і мені мало допомагали!» На що дід Іван відповів: «А я все Тетянці залишу!»
Саме сьогодні вона мала приїхати додому.
Він сів на велосипеда і поїхав у місцевий парк. Тут, зазвичай, після нічних посиденьок молодь залишала купу порожніх пляшок. Дід збирав їх у мішки і їхав до магазинів, на задніх дворах яких продавці виставляли порожні картонні коробки й паперові упаковки. Дід Полуботько забирав і їх. Попутно зазирав у сміттєві контейнери та урни. А потім з усім цим добром поспішав до пункту прийому склотари та макулатури.
Павла, котрий був у селищі, як кажуть, на виду, бісила батькова поведінка:
— Тату, не ганьбіть мене! — кричав він. — Скажіть, скільки Вам грошей дати? Невже на прожиття не вистачає?! Навіщо Ви за ті копійки у смітниках порпаєтеся?!
— Копійки, кажеш? Але ж порахувати неважко: копійка до копійки – вже гривна, а гривна до гривни — ось тобі й статок, — пояснював дід Іван. — Дивні ви люди: гроші у вас під ногами, ви по них ходите, а не помічаєте!
Іван Полуботько все життя працював механізатором, добре заробляв на жнивах. Проте сім’я жила досить скромно: на курорти не їздили, дружина не мала жодної коштовної прикраси, синові купували одяг «на виріст» та найдешевші цукерки, бо батько відкладав на «чорний день», який, дякувати Богові, так і не настав. Добре, що Марта таки вмовила його купити синові хату, бо після розпаду СРСР решта грошей знецінилася…
Дід Іван сім з половиною років працював понад пенсійний вік. Доки дозволяло здоров’я, тримав велике господарство, кожного року здавав свиней і бичків, продавав фрукти зі свого пишного саду. Зрештою овдовів і став економити ще жорсткіше. Після сумного досвіду всі свої заощадження конвертував у «доляри». Де зберігав їх – не знав ніхто.
Тетянка постукала у шибку і покликала: «Дідусю, Ви вдома?» Іван Полуботько вийшов з хати у білій сорочці, коричневих брюках, підперезаних потертим шкіряним ременем. На голову натягнув білий полотняний картуз.
— Доброго дня, внученько! — він обійняв Тетянку. — Добре, що ти приїхала, я тебе дуже чекав!
— А куди ж Ви зібралися в таку спеку? — запитала дівчина.
— На обід мене запросили: дев’ять днів як помер дід Юхим, мій «однокашник». Пом’янути його треба. Тепер із класу з чоловіків тільки я живий лишився, всі вже на той світ пішли…
Дід зітхнув.
— Ти, Тетянко, увечері приходь, поговорити треба, — дід витер спітніле чоло хустинкою. — Ну й спека! Аж у голові паморочиться…
Дівчина поливала квіти в саду, коли побачила, як дід Іван непевною ходою повертається додому. Він довго смикав хвіртку, а коли нарешті різко відчинив її — ледь не впав. Тетянка кинула шланг і побігла у двір до діда.
— Дідусю, Вам погано? — підхопила його під руки.
— Та де там погано, — махнув рукою старий Полуботько, — це я «напоминався» більше, ніж треба. Ти заходь, онуцю, до хати.
У хаті було прохолодо, пахло м’ятою, яку дід скрізь порозкладав. Він сів на ліжко, а Тетянка навпроти — у крісло.
— То як успіхи, студентко? — запитав.
— Сесію склала на відмінно, тепер залишилося дипломну роботу захистити — і все, я випускниця, дипломований журналіст.
— А подальші плани які?
— У Києві залишитися хочу, мені вже й роботу в солідному виданні запропонували. Я там практику проходила.
— А житимеш де?
— Квартиру зніматиму.
— Не зніматимеш, я тобі квартиру куплю.
— Дідусю, дуже дякую, — засміялася Тетяна, — але квартири у Києві коштують стільки, що Ви й не уявляєте!
— Уявляю, цікавився. Звісно, на житло в центрі столиці в мене грошей не вистачить, але на двокімнатну в спальному районі маю.
— Ви жартуєте?!
— Ні, я серйозно. Привезеш «захищений» диплом, а я тобі подарую гроші на квартиру. Я їх скільки років збирав, і закопав у надійному місці, — дід Іван, за звичкою, підняв вказівний палець догори. — Моя улюблена онука по чужих кутках не поневірятиметься!
Раптом він поморщився.
— Щось голова болить…
— Ви лягайте, відпочивайте, — Тетянка поцілувала діда у жорстку від сивої щетини щоку, поправила подушку і вийшла.
Вона допізна засиділася у подруги Вероніки, що жила на краю вулиці. А коли поверталася додому, помітила світло у вікні дідової хати, яке її не на жарт стривожило. Дід Іван лягав і вставав «з півнями», й обов’язково вимикав світло, бо економив. Тож Тетяна одразу завернула до нього у двір. Двері до хати були не зачинені. Непритомний дід лежав посеред кімнати горілиць, розкинувши руки…
Лікарі діагностували інсульт. Світанок Полуботьки зустріли під реанімаційним відділенням лікарні. Ближче до полудня до них вийшла стомлена літня лікар-реаніматолог і сказала: «Іван Кирилович щойно прийшов до тями. Але він повністю паралізований і прогнози стосовно його одужання невтішні. Тому можете зайти до нього ненадовго».
На білій лікарняній подушці обличчя діда Івана здавалося сірим. Його затуманені очі безцільно «блукали» по стінах і раптом зупинилися на Тетянці. Погляд, сконцентрувавшись на заплаканому обличчі дівчини, став осмислений. Здавалося, дід намагається щось їй сказати, але з грудей вирвався лише слабкий стогін. Тоді від безпорадності він заплющив очі й по його впалих щоках заструменіли сльози…
Надвечір Івана Полуботька не стало.
***
Вкотре за останній місяць Павло обходив батькове подвір’я, зазираючи у всі закутки, але не знаходив і натяку на закопану схованку: під розлогими деревами в тінистому саду земля ніде не була порушена, а на господарчому дворі — добре втрамбована; на городі рівними грядками достигали овочі, двір був зацементований.
«Батьку-батьку, — з гіркотою в голосі промовив Павло, — Ви все життя так тяжко працювали і зрештою невідь-де закопали плоди своєї праці, аби вони просто зотліли, не діставшись нікому».
Будинок діда Івана вирішили не продавати: можливо, колись таки вдасться знайти його скарб…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
