Картопля цього року вродила дрібна. Ніна, чистячи її на смаження, лише зітхала. Взагалі, городини зібрали менше, ніж зазвичай. Ще б пак, літо було жарке, а воду місцевий комунгосп подавав по дві години вранці та ввечері. Та добре, хоч такі овочі є, не треба їх купувати. Натомість фруктів цьогоріч рясно — компотів та варення накатала кількадесят банок. Буде що їсти взимку. Качки вже підросли, молоді кури почали нестися. Корова ще не в запуску — молоко, сир, сметана свої. Що не кажи, а підсобне господарство добряче виручає, хоч і багато мороки з ним.
Після закриття місцевого будинку побуту швачка Ніна залишилася без роботи. Виплати в центрі зайнятості, які отримувала упродовж року, припинилися. У їхньому невеликому селі працевлаштуватися ніде. Її чоловіка Віктора, котрий внаслідок перенесеної на нирках операції став інвалідом третьої групи, перевели на посаду охоронника, він отримує мізерну зарплату. А треба ж і вугілля купити, і за комунальні послуги розрахуватися, у сім’ї донька-десятикласниця підростає… Ось, до речі, й вона, від подруги прибігла.
— Мамо, скоро вечеря буде? — запитала Софійка, знімаючи пальто. Дівчина була явно не в гуморі.
— Зараз картоплю смажитиму. Чому така нахнюплена?
— Бачила б ти, яку Карині куртку батьки купили! За три тисячі гривень! Модна, червона, зі шкіряними вставками. А я в цьому старому пальті, наче жебрачка! — в голосі дівчині бриніли сльози.
Ніна промовчала. І як сказати доньці про рішення, котре вони з чоловіком ухвалили напередодні? Знаючи її непростий, дещо егоїстичний характер (що поробиш, у батька вдалася), передбачала негативну реакцію. Потім таки насмілилася:
— Нічого, скоро і в нас будуть гроші, купимо й тобі обнову. Я на роботу влаштовуюся.
— На яку?
— Ми з батьком порадилися… Словом, беремо у сім’ю прийомних дітей. Зараз їх виховання добре оплачується державою.
— Що?! У нас житимуть чужі діти?!
— Ти ж хочеш гарно одягатися, мати гроші на кишенькові витрати. А в селі іншої роботи не знайти. Це тьотя Алла, моя двоюрідна сестра з Каховки, порадила. Каже, сусіди взяли на виховання двох малюків з інтернату — вже накупили побутової техніки, капітальний ремонт у домі зробили. А ти наступного року — випускниця. Це ж скільки грошей знадобиться — на плаття, застілля, на вступ до університету. Доню, в нас просто виходу іншого немає!
Софійка, грюкнувши дверима, вибігла з кухні. На вечерю так і не вийшла, закрилася в кімнаті.
Спеціальне навчання, оформлення документів тривало кілька місяців. В інтернаті їм з Віктором запропонували взяти в сім’ю двох братів — десятирічного Андрія та семирічного Михайла. Подружжя погодилося, вирішивши, що з хлопцями мороки менше, ніж з дівчатами. Навесні Василенки забрали їх додому.
Попервах хлопчаки були мовчазні й насуплені, зиркали з-під лоба, мов вовченята, на контакт не йшли, все, що їм загадували, робили неохоче. У своїй кімнаті сиділи тихо, а на вулиці бешкетували — лазили по деревах, ламали кущі, витоптували квіти. Софійка постійно з ними сварилася: через взуття, залишене посередині коридору, ненароком розлиту воду на кухні, гучно увімкнений телевізор…
— Навіщо ти притягнула цих приймаків у наш дім? — дорікала вона матері. — Вони мене просто бісять, голова від них болить!
— А ти не пробувала погратися з ними в настільні ігри, помалювати, почитати разом? Якщо їм дорікати за кожну дрібницю, то вони ніколи до тебе не ставитимуться добре!
— Я їм що, нянька? — пхикала дівчина. — Сама таку роботу собі обрала — ось і виховуй!
І Ніна виховувала — здебільшого ласкою, вмовляннями, аби дитячі сердечка відтанули, повірили в добро, щоб хлопці відчували: вони живуть в родині!
Якось у травні Софія виготовляла вдома класну стіннівку, присвячену закінченню навчального року. Аби скоріше висохла фарба та приклеїлися фотознімки, винесла її на веранду, осяяну сонцем. Михайлик, проходячи повз, доторкнувся до однієї світлини і та відпала. Дівчина сильно вдарила його по руці. До неї одразу підскочив Андрій:
— Не чіпай мого брата! Ще раз його вдариш — дам здачі!
Зачувши їхню сварку, прибігла Ніна, котра рвала курчатам траву в палісаднику:
— Що тут трапилося? — запитала стривожено.
— Тьотю (так називали Ніну хлопчаки), Ваша донька — зла! — відповів Андрій і потягнув Михайлика до кімнати. Звідти вони не виходили до вечора.
Зрештою жінка сама пішла до них. Їй було шкода і власну доньку (останнім часом вона все частіше нервувалася й скаржилася на головний біль), і цих дітей, адже доля їх не балувала. Ще в інтернаті Ніні розповіли, що матір, яка виховувала синів сама, безпробудно пиячила, жорстоко била дітей, вела негідний спосіб життя (вешталася з такими ж, як і сама, п’яницями). Із занедбаної хати хлопців назавжди забирали від горе-матері голодних, у синцях, заляканих і заплаканих. А вона невдовзі померла, отруївшись придбаним у когось «на дому» саморобним алкогольним фальсифікатом.
— Ви не ображайтеся на Софію, — так миролюбно Ніна розпочала бесіду в кімнаті братів, котрі, обнявшись, сиділи на килимку біля столу. — Вона зростала сама, звикла, що вся наша з татом увага лише їй призначається. Але нічого, ваші стосунки налагодяться, я впевнена в цьому. Через рік донька поїде на навчання в інше місто, тож ми з батьком дуже раді, що ви з нами залишитеся! Ви тепер теж наші діти і ми вас любимо.
Два літні місяці Андрійко та Михайлик провели у таборі біля моря безкоштовно як категорійні діти. За час їхнього перебування в родині Василенки накопили чималу суму грошей і збиралися витратити її на нові меблі в дім, комп’ютер та одяг для хлопців — зі старого вони помітно виросли. Покупки й похід на ринок запланували на середину серпня. А на початку місяця сталося непередбачуване: якось вранці Софійка прямо посеред двору втратила свідомість. Лікар, обстеживши дівчину, направив її в обласну лікарню на комп’ютерну томографію. Результати дослідження були приголомшливими – в мозку дівчини виявили пухлину, потребувалася термінова операція...
Ніна й Віктор, дізнавшись цей невтішний діагноз, цілий день не знаходили собі місця — на операцію потрібні були значні кошти. Повкладавши дітей спати, бліді та розгублені вони сиділи на кухні й вирішували, як бути далі: оббирати сиріт, завдяки опіці над якими назбирали грошей, не мали права, тож вирішили взяти кредит під заставу будинку. Та чи дадуть його прийомній родині, адже в разі неплатоспроможності сім’я залишиться без житла?..
Раптом у двері хтось тихенько постукав. На порозі, тримаючись за руки, стояли Андрій і Мишко.
— Ми тут з братом подумали і вирішили, — рішуче почав Андрій, — не треба нам нових меблів. Ті, що є, цілком зручні. І без комп’ютера обійдемося. І куртки старі ще згодяться.
— То нічого, що рукава короткі — зараз так модно! — дзвінко додав Михайлик.
— Ага, модно, — погодився з ним старший брат. — Хай ці гроші будуть Соні на операцію, ми дуже хочемо, щоб вона одужала!
Ніна кинулася до хлопчаків, обняла їх і розридалася.
— Не плачте, тьотю… мамо, — незграбно гладив її по голові Андрій, вперше назвавши «мамою», — все буде добре.
Віктора, який сидів за столом, вразили слова прийомних синів. Його руки мимохіть нервово м’яли скатертину, аж доки зі стола впала чашка й робилася на дрібні друзки…
Гроші на операцію Софійці збирали всім селом. Більшу половину суми несподівано надіслала Вікторова сестра, котра вже понад десять років жила й працювала в Італії. Несподівано — бо брат і сестра через якийсь дріб’язок посварилися та два останні роки не спілкувалися. Тож біда їх помирила. Довелося скористатися певною сумою й із так званих дитячих грошей.
Складна операція пройшла успішно. Гістологічні дослідження показали, що пухлина не злоякісна, лікарі дали оптимістичний прогноз на одужання дівчини. Утім, попередили, реабілітація буде тривалою.
Із Софійчиної кімнати чувся веселий сміх. Ніна, котра саме міняла постіль на ліжках, зазирнула туди.
— Мамо, подивись, Мишко мене так смішно намалював — на велосипеді, з косами до колін і з бантиками, схожими на метеликів! — на блідому обличчі дівчини з’явився ледь помітний рум’янець. Вона обережно підвела над подушкою перебинтовану голову, розглядаючи малюнок. — У мене ж зараз взагалі волосся немає!
— То й що? Відросте! — упевнено відповів Михайлик. — Буде ще гарніше, ніж було!
До кімнати, обережно несучи поперед себе чашку з ароматним трав’яним чаєм, увійшов Андрій.
— Соню, ти з печивом будеш, чи з цукерками? — запитав.
— Дякую, просто так вип’ю, пити хочеться, — Софійка відсьорбнула чаю. — Смачний!
— Я задачу розв’язати не можу, допоможеш?
— Допоможу, Андрійку, не хвилюйся. А ти мені казку почитаєш?
— Так ти ж заснула, коли я вчора читав! Думав тобі не сподобалося…
— У тебе голос заспокійливий, а лікарі мені радили наразі побільше спати.
— Я теж слухатиму! — зручніше вмостився у кріслі Мишко.
— Доню, може тобі чогось треба? — неголосно запитала Ніна.
— Ні, мамо, займайся своїми справами, у мене он які помічники є! Все, що забажаю, виконують.
Андрій з книжкою в руках присів на краєчок Софійчиного ліжка. Ніна обережно причинила двері — щоб дітям ніщо не заважало спілкуватися...
Авторка Олена ОЛІЙНИК
