Коли таксі звернуло з траси біля дороговказу «Калинівка», у Тетяни від хвилювання закалатало серце: десять років вона не була в рідному селі! Машинально дістала із сумочки дзеркальце, ніби готувалася до дуже важливого побачення. І, мов перепустку в дитинство, затиснула в руці запрошення на зустріч однокласників з наївним написом: «Двадцять років потому — повертайся додому»…
Зустріч у місцевій школі призначено на 16:00, але жінка приїхала опівдні, аби пройтися селом і, головне, побувати в рідній хаті.
Як змінилася її Калинівка! Вулиці наче повужчали, асфальтове покриття на них геть розбите, будинків поменшало.
На розі вулиць розплатилася із таксистом і пішла, застебнувши всі ґудзики на жакеті. Зимно…
Знову не вгадали з погодою, як і десять років тому. Тоді зустрічалися з «однокашниками» в середині серпня. Спека стояла така, що до вечора половина наїдків на столах скисла. Тепер призначили зустріч на кінець вересня, ніхто ж не знав, що осінь розпочнеться так рано — дме вітер, зривається дощ…
Ота зустріч з однокласниками десятилітньої давності круто змінила Тетянине життя. Тоді всі погляди були прикуті до Зої, котра щойно приїхала з Італії із заробітків. Приїхала в село на власному авто, модно вдягнена, при грошах. Увесь вечір розповідала про життя за кордоном. А потім додала: «Хто хоче попрацювати в Італії — то, будь ласка, приїздіть, я допоможу на перших порах».
Зважилася на заманливу Зоїну пропозицію одна Тетяна. Вони з Вадимом тоді тільки-но одружилися, винаймали квартиру в місті, рахували кожну копійку…
Зоя дійсно допомогла: найперше, знайти роботу Тетяні (влаштувала в італійську сім’ю доглядати двох маленьких дітей), а через рік — і Вадимові, який приїхав до дружини та пішов працювати на завод.
Так тривало аж сім років, доки у подружжя народилася Вероніка. Тоді Вадим з Тетяною повернулися в Україну. У своєму обласному центрі купили квартиру, меблі, авто, започаткували власну справу — відкрили невеличку кав’ярню для поціновувачів натуральної кави. Словом, жити б їм і радіти, якби за сім років не відбулося скільки сумних перемін!..
Коли Таня їхала за кордон, її батьки були живі-здорові. Випроводжаючи доньку з рідної хати, благословляли тепло та щиро. Мамині й татові обійми та жовтаве світло у вечірніх вікнах будинку ще довго зігрівали молоду жінку на чужині. А через три роки від інсульту раптово помер батько. Невдовзі на цукровий діабет захворіла мама, через це втратила ногу. В райцентр до себе її забрала молодша Тетянина сестра. Тож і виходить: спочатку була далеко від рідної домівки, а коли повернулася — в село вже ні до кого було приїздити…
Із Тетяною по-сільському віталися діти, котрі гралися вулиці, — чиї вони, вже й не вгадає. Бабуся Дарина, яка сиділа на лавочці за ворітьми, не впізнала — довго дивилася їй услід, але жінка поспішала, тож не зупинилася, лише головою кивнула.
Їхня хата була в кінці вулиці. Таня боялася, що будівлю вже розібрали по цеглинці, адже останні чотири роки, відколи мама переїхала до сестри, в ній ніхто не жив. Та ще здаля побачила дах. А потім і двір…
Огорожа за хатою впала, а та, що з вулиці, ще трималася. Жінка підійшла до хвіртки, обережно розплутала поржавілий дріт, відчинила її. Хвіртка жалібно, до болю знайомо, скрипнула, пробудивши цілий вир спогадів. Тетяна ступила у двір і заплющила очі, аби ті спогади не розвіялись…
Ось вона, маленька дівчинка, рипнувши хвірткою, поспішає дододому. У руці портфелик — весело розмахує ним. Підстрибуючи, біжить до мами, котра змітає сухе листя з порогу. Мама ніжно обіймає Таню: «Ну, які у нас сьогодні оцінки?» «П’ятірки з математики й читання!» «Молодчинко моя!» «Мамусю, а що це так смачно пахне?» «Твої улюблені млинці з сиром, доню. Переодягайся, мий руки — і за стіл».
Двір чистий, залитий теплим вересневим сонцем. Хата біла-біла на тлі тінистого саду, в якому палахкотять жоржини й айстри: Тетяна з сестрою залюбки доглядали свій квітник. З-за хати виходить тато: «О, Тетянка зі школи повернулася! А я тобі, маленька, саме гойдалку полагодив». Батько цілує доньку в щічку й вона біжить до хати.
У хаті тихо, затишно. Дівчинка сідає на диван і кілька хвилин спостерігає за сонячним зайчиком, що кумедно стрибає по стіні. На серці легко, приємно, аж співати хочеться. Двір, хата — її маленький казковий світ, у якому вона опиняється щоразу, зачинивши за собою «співучу» хвіртку. Тут так надійно і гарно, як ніде на світі! Тетянка завжди дивувалася, коли її однокласники на канікулах прагнули поїхати якнайдалі з дому. Вона ж не знала кращого відпочинку, ніж у літню спеку сховатися у своїй прохолодній хаті, сісти край вікна, за яким так заспокійливо шумів сад, і читати книжки…
…Таня відкрила очі. Двір та старий напівзасохлий сад заросли лободою, що залишала на її ногах жовтий пилок. А хата… Хату не впізнати! Сіра, облуплена, нещасна. Шиферина над верандою з’їхала на бік. Хтось дошкою впоперек забив вхідні двері. Дошка від часу й дощів почорніла і здавалося, ніби то широка чорна ізоляційна стрічка, якою хаті затулили рота, аби не волала від розпачу та самотності…
З її хати, її рідної хати, котра оберігаючи від негоди й негараздів, завжди так охоче пускала у свої обійми, ніби душу вийняли! Тетяна підійшла й погладила рукою шкарубку стіну. Вона чомусь була теплою у цей вітряний похмурий день, наче жива! Очима, повними сліз, жінка зазирнула у вікно. Порожньо. На підлозі в кутку купка мотлоху, скрізь павутиння. А що вона хотіла побачити у тому вікні?..
На старій яблуні у дворі відросли дві молоді гілки. На них червоніли достиглі яблука. Кілька їх лежало біля деревини. Ще одне глухо гупнуло об землю й покотилося до Тетяниних ніг – дерево ніби пригощало несподівану гостю. Жінка підняла яблуко, припала до нього обличчям. Аромат — неперевершений! Мама варила з цих яблук смачне запашне варення. Намазавши ним скибку свіжого хліба, Таня неспішно ходила по двору й дивилася у небо, де виднівся клин журавлів, що відлітали у вирій. Пригадавши це, одразу почула тужливе курликання. Підняла очі — низько над хатою летіли журавлі. Від такого збігу аж подих перехопило…
Неймовірно, але уціліла й гойдалка за хатою. Щоправда, похилилася й поржавіла. Це була її улюблена розвага. Скільки разів дівчинка злітала на гойдалці «до неба», навіть потай проливала на ній сльози від першого нерозділеного кохання і складала незграбні вірші…
Знову повернулася до хати. Хата, «визираючи» з-під навислої шиферини, ніби докірливо запитувала: чому ви всі покинули мене? Як так сталося? Тетяна й сама не розуміла, куди подівся її щасливий світ, що досі сниться майже кожної ночі. Скільки разів вона мріяла вийти з квартири, в якій наразі мешкає, не в темний незатишний під’їзд, а в оцей двір свого дитинства і юності! Чому ж так рідко приїздила сюди? Чи варто було виїжджати звідси? Можливо, залишившись, якось уберегла б батьків від нещасть, що посипалися на них, доки донька жила й працювала в Італії.
Думала, приїхавши сюди, заспокоїться, втішиться приємними спогадами, а натомість роз’ятрила душу до болю…
З неба впали кілька важких крапель дощу і покотилися по брудних шибках вікон: хата плакала!
Заплакала й Тетяна. Зачинивши за собою хвіртку, вона, не озираючись, швидко пішла з двору.
