Ранок 31 грудня був як весняний: яскраве сонечко пускало «зайчиків» у шибки, голосно цвірінькали горобці, а гіацинти в садочку гострими листочками вже підняли грудочки землі. Перехожі незлобливо насміхалися над синоптиками, котрі прогнозували на цей день сніг та мороз: «Знову погоду не вгадали!» І бідкалися: що ж це за Новий рік, коли плюсова температура?
Тетяна відчиняла магазин «Подарунки». Сьогодні її зміна. Власне, зміна припадала Тамарі, але ж у неї чоловік, троє дітей, треба до свята готуватися. А Тетяна живе одна. Чому не виручити колегу? Працюватиме повний робочий день, до восьмої вечора — так власниця магазину забажала. Та нічого, в гості до подруги йти відмовилася, для себе ще зранку приготувала кілька салатів і засмажила курку. Є шампанське, фрукти та надійний друг — телевізор. Після десятигодинної роботи «на ногах» сил ні на які веселощі не залишиться…
… Двері магазину не зачинялися. Аж дивно, скільки людей відкладають до останнього покупку подарунків «під ялинку». Відвідувачі товпилися біля прилавка: хто купував іграшки для дітей, хто прикраси, косметику, настінні годинники й вази… Чоловіки й жінки принюхувалися до парфумів, розпиляли їх, перевіряючи, чи аромат стійкий? Голова паморочилася від тих запахів! Тетяна ледь встигала пакувати подарунки, а в коротких паузах перепочинку з подивом дивилася на велику скляну вітрину-вікно. За нею відбувалося щось неймовірне!..
Несподівано здійнявся вітер, нагнав свинцеві хмари, по склу затарабанив дощ. Перехожі, які вийшли у сонячний ранок без парасольок, бігцем поспішали з магазину в магазин — і додому. Перед обідом дощ вщух, а вітер з півночі посилився. Просто на очах калюжі затягувало кригою, мокрі гілки замерзали, ніби одягалися у кришталь, з дахів зубчатими візерунками повисли бурульки. З неба сипалася й ковзалася по обледенілій дорозі біла крупа.
«Оце так, — дивувалася Тетяна, — ніби в казці «Дванадцять місяців»: зранку була весна, через кілька годин – осінь, а зараз зима наступила! Для повного сюжету не вистачає тільки літніх квітів та закоханого Квітня-місяця».
Загортаючи черговий подарунок у гарний папір, оздоблений срібними сніжинками, подумала, що її власна доля дещо схожа на долю героїні з улюбленої казки. Батьки розлучилися, коли Таня пішла до першого класу, тато одружився вдруге й виїхав до обласного центру. Як навчалася у восьмому — від тяжкої хвороби померла мама. Дівчинку виховувала бабуся. Жили удвох на мізерну пенсію. Школу закінчила із золотою медаллю і легко вступила на економічний факультет університету. Та гуртожитком там не забезпечували, а квартиру винаймати грошей не було. Довелося нагадати про себе батькові. Його дружина вирішила, що витрачати гроші з сімейного бюджету на оплату квартири для падчерки — це занадто, принесла на кухню розкладайку і сказала: «Живи тут».
За «дах над головою» Тетяна відробляла сповна. Після занять вона щодня прала, прибирала, бігала по магазинах, готувала на всю сім’ю, а мачушина донька (на рік старша від Тані) днями лежала на дивані з пилочкою для нігтів у руках та «страждала» під магнітофон. А ще без дозволу користувалася Тетяниною косметикою, постійно порпалася в її речах.
Таке життя було нестерпним, тож коли в студентку-третьокурсницю закохався викладач, старший від неї на 15 років, і запропонував одружитися — погодилася. Інтелігентний на роботі, у побуті чоловік виявився скупим, лайливим, ревнивим, постійно нагадував, що квартира і все в квартирі — його. Народження сина Максима нічого не змінило. Десять років шлюбу не зблизили їх, а навпаки зробили геть чужими. Жінка подала на розлучення, найняла житло.
Два роки тому, коли Тетяна успадкувала бабусин дім, якраз розпалася фірма, де вона працювала, і переїхала з сином до рідного райцентру. Цю роботу знайшла наступного ж дня. Власниця магазину пані Валентина, познайомившись із дипломованим економістом, запропонувала хорошу зарплату, якщо жінка працюватиме продавцем і вестиме бухгалтерію. А весною її Максима забрали в армію. У березні Тетяні виповниться 40, особисте життя вона так і не влаштувала…
Покупців поменшало. Підвела очі на годинник — о, вже обідня перерва, можна зачинитися й годинку перепочити, випити кави. Та тільки зачинила двері — у вікно настійливо постукав чоловік:
— Відкривайте, я вам квіти привіз!
Тетяна здивовано дивилася на високого міцного незнайомця з ледь помітною сивиною на скронях, що зіщулився в легкій курточці:
— Які квіти?
— Це магазин «Подарунки»? Власниця Валентина Мазур, так? Ще тиждень тому замовляла на 31 грудня квіти. Я привіз. — Чоловік подав накладну. Тетяна взяла папірець: ПП «Квітень», товар — троянди, гербери, лілії, гвоздики… Взагалі-то, Мазур — дівоче прізвище Валентини і квітами вони не торгують з літа, бо неподалік відкрився спеціалізований магазин. Але хтозна... Позавчора Валентина з чоловіком поїхали на свято до Єгипту, не телефонувати ж їй туди. Мабуть, забула попередити.
— А що, на Новий квіти дарують? — дивувалася Тетяна.
— І на Новий рік, і на день народження. Ви навіть не уявляєте, як багато людей народилися 31 грудня й 1 січня. Дівчино, благаю, приймайте товар. Я практично з ночі за кермом. Ви в мене останні, мені ще дві сотні кілометрів додому їхати, а дорога, мов скло. Приїхав до вас із весни — в зиму. — Його зелені очі чомусь зворушили жінку…
За обідню перерву швидку розпакувала картонні ящики з квітами й розставила їх у великі керамічні та скляні вази з водою.
Ще зо три години відвідувачі активно скуплялися, тільки й розмов було, що про «примхи природи». На Тетянин подив, купили аж п’ять букетів квітів і кілька троянд окремо. Потім заходили лише поодинокі покупці. Вітер стих. На селище опускалися фіалкові сутінки. А разом з ними тихо-тихо падав лапатий сніг. Він виблискував під гірляндами кольорових ліхтариків, що миготіли у вітринах магазинів. Було гарно, як у казці!
Казка… Раптом у Тетяни аж подих перехопило від усвідомлення такого збігу: сьогодні, немов у казці, були весна, осінь, зима, а потім «Квітень» привіз їй літні квіти!.. Не встигла вона подумати про це, як двері відчинилися і представник ПП «Квітень» знову постав перед її очима. Він зніяковіло посміхався:
— Дівчино, я таки помилився, потрібні мені «Подарунки» були в сусідньому райцентрі. Назви населених пунктів схожі…Машина моя «заглохла» одразу за вашим містечком, дві години намагався її завести — безрезультатно. Змерз і втомився. Ось така у мене новорічна ніч. Окрім вас, я тут нікого не знаю. Підкажіть, поблизу є готель? Ой, вибачте, Олексій, — і простягнув руку.
— Тетяна, — ледь вимовила жінка пересохлими від хвилювання губами, легенько потисла руку. — В тій споруді, що в нас готелем називають, і ворогу не побажаю Новий рік зустрічати, навіть проточної води немає. Шкода, що так вийшло. Вас, мабуть, вдома чекають…
Чоловік втомлено прихилився до стіни:
— Ніхто мене не чекає, на жаль. Чи на щастя, бо така ситуація…Словом, я сам живу.
Вони кілька секунд дивилися одне одному в очі, відчуваючи, як у серцях зароджується щось лагідне, трепетне.
— А я половину ваших квітів продала! — порушила тишу Тетяна і їхній сміх дзвінким двоголоссям наповнив магазин. А коли втерли очі від сліз, котрі набігли від щирого сміху, жінка наважилася:
— Новий рік — сімейне свято, негоже його на вулиці зустрічати. Що ж, Олексій «Квітень», котрий приїхав до нас із весни в зиму, запрошую зустріти Новий рік у мене.
Він довго не відривав від неї захопленого погляду зелених, мов перше весняне листя, очей, потім підійшов до вази, вибрав найгарнішу троянду:
— З наступаючим, Таню…
Вони повільно йшли вулицею. А сніг усе падав, накриваючи їхні сліди, ніби хотів, щоб завтра, у новому році, ці двоє не знайшли дороги назад.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
