Ганна пекла пиріжки. Біля духовки було жарко, тож жінка прочинила двері на вулицю і ніжний запах ваніліну витав по подвір’ю. Завтра вона роздасть пиріжки сусідам та знайомим. Нехай пом’януть її синочка. Ось вже п’ять років, як його немає…
На 18-річчя вони з чоловіком подарували синові мотоцикла, про якого той так мріяв! Чоловік віджнивував (працював механізатором у господарстві) й на зароблені гроші вирішив зробити єдиній дитині дорогий подарунок. Мати не заперечувала. Денис заслуговував на це: завжди допомагав батькам, був чемний — за нього ніколи не доводилося червоніти, перший курс юридичного університету закінчив лише на «добре» та «відмінно». Хлопець так радів мотоциклові! А за тиждень його не стало…
Та серпнева ніч виявилася найстрашнішою у її житті. Надвечір Денис поїхав у сусіднє село до однокурсника. А коли повертався — на повній швидкості в’їхав у дерево край дороги. Чому так сталося, адже хлопець був тверезий, а час не надто пізній? Правоохоронці сказали, що не впорався з керуванням…
Серце Ганни перетворилося на живу рану, яка щомиті нестерпно боліла. Вона аж почорніла від горя. Та через півтора року на неї чекав ще один удар: не стало й чоловіка — помер від інфаркту. І тоді вона вирішила, що теж не житиме. Брала у лікаря рецепти на снодійне, бо дійсно не могла спати, а сама складала ті пігулки, аби одного дня ковтнути їх усі разом і не прокинутися.
У календарі обвела кружечком дату — 25 березня. Чому саме цей день? Не могла відповісти. І почала до нього готуватися. Навела лад на подвір’ї, випрала штори, простирадла. Саме коли знімала білизну з мотузки, у її двір на двох паличках ледь зайшла сусідка — баба Ліда. Важко дихаючи, сіла на лавку. Старенька, зігнута, зморщена.
— Аню, дочко, не роби того, що задумала. Гріх це великий, по-перше. А, по- друге, доки ти живеш — доти живе й пам'ять про твоїх Петра та Дениса. Подумай, хто доглядатиме їхні могилки, хто кластиме на них квіти? У тебе ж тут ніякої рідні…
— Бабо Лідо, а звідки Ви дізналися?.. — Ганна безсило опустилася поруч з нею і сльози одна за одною потекли з очей.
— Ой, дитино, я надто давно живу на цьому світі…
Ганнині спогади перервав собачих гавкіт. Хтось, певно, прийшов. Жінка визирнула у вікно, але біля воріт нікого не побачила. Та Марат не вгавав. Тож, витираючи об фартух білі від борошна руки, вийшла. Біля хвіртки стояло маленьке босоноге хлоп’я у вилинялій синій сорочці, чорних шортиках. Великими карими оченятами малюк зазирав в її двір.
— Звідки ти? — здивувалася Ганна, бо вперше бачила малюка, хоча знала всіх дітей на їхній вулиці.
— Я он там живу, — показав хлопчик на сусідній двір. Цю стареньку саманну батьківську хату Микола Ковальчук уже кілька років не міг продати. Значить, у Ганни нові сусіди?
— Як тебе звати? — запитала.
— Денис.
У жінки кольнуло в серці.
— А скільки тобі років?
Хлоп’я зосереджено розчепірило пальчики на долоньці. Отже, п’ять. Жінка запросила його у двір і пригостила пиріжком. Денис жадібно їв, явно був голодний. Тільки через пів години із сусіднього двору долинуло:
— Денисе, ти де?
— Він тут, у мене, — обізвалася Ганна.
Мамою хлопчика виявилася молода висока чорнява жінка. Малого смикнула за руку так, що той аж заплакав. «Треба було казати, куди йдеш! — прикрикнула на нього, — немає коли за тобою бігати!»
— Навіщо ж ви так, — пожаліла хлопчика Ганна, — він познайомитися прийшов. Давайте й ми познайомимося.
Жінка назвалася Валентиною. Сказала, що будинок Ковальчуків наймає. Приїхала до родичів, але вони, виявилося, вже тут не живуть. Додому їхати не хоче, вирішила тут пожити. Втім пізніше кожному, хто запитував, як потрапила в їхнє селище, Валентина розповідала іншу історію…
Вона влаштувалася прибиральницею та офіціанткою в місцеве кафе. Інколи працювала допізна. Забирала Дениса із садочка, замикала в хаті і йшла на роботу. Кілька разів Ганна чула, як малюк плакав «під замком». Тож запропонувала Валентині: сама забиратиме його із дитячого садка, де працювала медсестрою. Жінка не заперечувала
Відтоді сусідка майже всі вечори проводила з хлопчиком: читала йому книжечки, вчила з ним літери, клеїла аплікації. А ще купувала іграшки, олівці, солодощі. Мати з’являлася пізно і забирала напівсонного сина. Коли від неї пахло спиртним, хлопчик плакав і не хотів іти додому.
Невдовзі сталося таке. Якось посеред ночі Ганна вийшла надвір і побачила приголомшливу картину: із сусідських вікон долинали п’яні чоловічі голоси, дзвін келихів, а під хатою на старенькій розкладайці, згорнувшись клубочком, спав Денис. Вересневі ночі були досить холодні…
— Валю, ти пізно повертаєшся, — сказала їй наступного дня Ганна. — Може, хай Дениско засинає в мене?
Валентина тільки зраділа такому «цілодобовому» дитсадку і по кілька діб не приходила по хлопчика. Та й він, зігрітий турботою «тітки Ані», матір не часто згадував.
Якось навесні молода сусідка постукала у двері:
— Ганно Максимівно, мені треба на тиждень-два до матері на Дніпропетровщину з’їздити, приглянете за малим?
— Звісно! — погодилася жінка. Хлопчик і так практично жив у неї.
Однак Валентина не повернулася ні через тиждень, ні через місяць. Стривожена, Ганна звернулася до правоохоронців. Матір Валентини знайшли за паспортною пропискою доньки. «Так, Валя приїздила до мене, — підтвердила та, — але майже одразу поїхала з подругою на заробітки в Росію. Телефонувала, що вдало влаштувалася, навіть чоловіка собі там знайшла. Казала, повертатися не збирається». На запитання, чи оформлятиме опіку над онуком, бабуся аж руками замахала:
— Та ви що?! Я двох синових дітей виховую, доки він строк за крадіжку відбуває. Куди мені ще одного на шию?! Віддайте його в інтернат.
У телефонній розмові з працівниками соціальної служби (номер мобільного повідомила мати) Валентина байдуже сказала, що не має змоги забрати Дениса, бо в неї нова сім’я і робота по змінах. Якщо треба якусь там відмову від нього написати — то вона готова це зробити…
Ганна вирішила: нізащо не розстанеться із Дениском. Вона оббігала всі інстанції, оформила купу документів, пройшла необхідні для усиновлення тренінги й співбесіди… І в середині липня, якраз у день народження хлопчика, коли розрізала святковий торт, хвилюючись, повідомила: «Денисе, тепер я твоя мама. Ти не заперечуєш?» Він лагідно обійняв і поцілував її: «Це добре!» Але продовжував називати «тьотя Аня».
Ганна збирала малого до школи. Купила йому на ринку нарядний костюм, ранець. В одній із торгових яток глянула на себе у дзеркало… Сіра з чорним орнаментом сукня, туго зібране в пучок волосся. Бабуся, та й годі. А їй же тільки 42 роки. І відтепер вона — молода мама! Жінка придбала для себе гарну бірюзову блузку, туфлі на підборах, косметику, зробила нову зачіску. Помолоділа років на десять! Хлопчик узяв її за руку:
— Тьотю Аню, ти така гарна!
…Вночі, напередодні першого вересня, зірвалася гроза. Грім гуркотів, аж шибки дзвеніли. Гострі блискавки прорізали чорне небо. Ганна не спала. Вона почула, як Денис у своїй кімнаті підхопився з ліжечка. Ніжки затупотіли по підлозі, малий прибіг до неї. Заліз під ковдру, притиснувся:
— Мамочко, мене грім розбудив. Можна, я біля тебе спатиму?
«Мамочко»… Як давно вона не чула цього слова! І жінка розплакалася.
— Мамочко, не бійся грози, не плач. Твій Дениско з тобою, — витирав маленькою долонькою мокрі щоки її син…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
