— Привіт, Зіно!
— Привіт, Любо, звідки йдеш? — запитала літня жінка, котра стояла
у дворі, спершись на хвіртку.
— З магазину, купила оселедця, цукру, хліба…
— То, може, зайдеш, побалакаємо?
— Ой, Зіно, вибач, нема коли. Я своїм чоловікам пообіцяла борщ на обід
зварити, картоплі з м’ясом натушкувати. А вони в мене всі з хорошим
апетитом: і чоловік, і син, і зять з онуком.
— Отак-от… Пам’ятаєш, думали вийдемо на пенсію, часу буде більше,
частіше зустрічатимемося…
— Еге ж, як не було його, так і немає.
—А Марію давно бачила?
— Так, давно! Тижнів зо три, мабуть, не зустрічалися. Я ж у той край
села майже не ходжу. А ти бачила її?
— Бачила вчора. Змарніла, плаче… Онук запив. Вона боїться, що
хлопець руки на себе накладе.
— Горе-горе… Ця війна скільком життя скалічила! Знаєш що, Зіно,
давай завтра разом сходимо до неї, провідаємо. А зараз, вибач, дуже
поспішаю...
ЗІНА, ЛЮБА й МАРІЯ товаришували ще зі школи. Всі троє, освоївши різні професії, залишилися працювати в рідному селі, тут повиходили заміж, народили дітей, «покумалися». Спочатку все в них добре складалося, але життя є життя – кожну й негаразди зачепили. Зіна у сорок років овдовіла, доньку й сина виховувала сама. Та Люба згодом звела подругу зі своїм двоюрідним братом, теж удівцем. Уже майже чверть століття разом щасливо живуть.
У Люби — троє дітей і шестеро онуків. Старший син у місто перебрався, а середній із сім’єю та наймолодший, нежонатий іще, в батьків живуть. У тісноті, проте всі між собою добре ладнають. Наразі копійку до копійки складають, на всьому економлять, аби хату середульшому купити.
Марія між подругами — найнещасніша. З чоловіком після двадцяти років спільного життя розлучилася: він поїхав на заробітки в росію і там, як кажуть, «підженився». Їхня єдина донька ще змолоду потрапила в лиху компанію, почала випивати, хлопчика «в пелені принесла». А згодом так загуляла й розпилася, що її позбавили материнства. Після цього молода жінка гайнула в невідомому напрямку, й опіку над онуком оформила бабуся — Марія.
Виховуючи хлопчика, всю душу в нього вкладала! Юрій виріс чемним, слухняним, гарним, школу на «відмінно» закінчив, вступив до військового вишу, оскільки мріяв бути військовим. Аж тут війна… Тож Юрій у 2015 році прямісінько з курсантської лави академії потрапив на Донбас.
Скільки сліз пролила Марія, чекаючи його! Біля Щастя онук отримав контузію, та після шпиталю знову відправився на фронт. А рік потому, на Світлодарській дузі, після важкого поранення втратив ногу і у 23 роки став інвалідом…
ЮНАК дуже болісно переживав свій стан. Було зрозуміло, що кар’єра військового для нього закінчена, а як жити далі — він ще не вирішив. Цілими днями у глибокій задумі палив цигарки (хоча до війни взагалі не курив) і мовчав. Лише коли друзі та його кохана дівчина Катя навідувалися — трохи веселішав. Проте Катя, посилаючись на зайнятість, приходила все рідше, хоча жила неподалік і по пів дня працювала вчителькою у місцевій школі.
Юрій засумував. Бабуся намагалася «розговорити» його, підбадьорити — не виходило. А нещодавно Сергій, друг дитинства, не витримав і передав Юрію слова, які Катерина сказала в одній компанії: «Скільки довкола гарних і здорових хлопців, то чому я маю виходити за каліку?»
Після почутого Юрій запив. Щоранку їхав на інвалідному візочку в магазин і купував пляшку горілки, яку випивав упродовж дня. Марія вже й просила продавчиню Галю не відпускати онукові оковиту, так він знайомих посилав у магазин... А позавчора бабуся почула, як Юрій, сп’янівши, кричав комусь у слухавку мобільного: «Навіщо ти мене спасла?! Стік би кров’ю – та й по всьому!»
* * *
БІЛЯ ДВОРУ зупинився старенький чорний пікап. З нього вистрибнула мініатюрна чорнява жінка у камуфляжі, хряснула дверцятами, що погано закривалися, і рішуче зайшла до двору, незважаючи на великого чорна пса, який люто гавкав на прив’язі. Їй назустріч із хати вийшла стривожена Марія:
— Здрастуйте, ви до кого, до Юрка?
— Де він? – замість привітання різко запитала жінка.
— Вдома, у своїй кімнаті… — розгублено промовила бабуся.
Жінка увійшла до кімнати, міцно зачинивши за собою двері. Та попри це, Марія почула сердиту тираду незнайомки: «То, виходить, я даремно ризикувала своїм життям, витягуючи тебе з-під куль?! А Сашко й Максим тоді не врятувалися. Пам’ятаєш їх? Згадай, скільки товаришів загинули в нас на очах, скількох ми поховали після важких поранень… А тобі пощастило вижити, і ось що ти робиш із собою! Так не можна, Юро, не можна! Ти маєш бути сильним, адже пройшов пекло й уцілів!»
Після цих слів запала тиша. Упродовж години з кімнати не долинало жодного звуку. Що там відбувалося — Марія не знала. Зрештою, не витримавши, нерішуче прочинила двері: «Може, чаю?»
Жінка сиділа на ліжку, а Юрій, поклавши голову їй на коліна, закрив обличчя руками й беззвучно ридав, мов маленький хлопчик, тільки плечі здригалися, як у лихоманці. Вона ніжно гладила його волосся: «Заспокойся, Юрко, все буде добре».
ЗА ВЕЧЕРЕЮ Ельвіра (так звали гостю) розповіла, що вона — потомственна циркачка. З юності працювала на одній зі столичних арен еквілібристкою, та одного разу під час репетиції упала й отримала травму хребта. Цілий рік дівчина була прикута до ліжка, лежала в незручному тісному корсеті, а лікарі навіть не давали надії, що колись встане. Проте вона, не втрачаючи надії, працювала над собою, заново вчилася ходити, стала на ноги й навіть повернулася в цирк. Щоправда, вже не еквілібристкою — асистенткою ілюзіоніста. І з часом добре опанувала цей жанр.
Та як запалала війна на сході — жінка пішла з цирку, закінчила курси медсестер й подалася рятувати бійців.
— Бабуню, вона всі гарячі точки з нами пройшла, — говорив Юрій, з вдячністю дивлячись на медсестру, — врятувала не менше сотні побратимів! Ну, і мене в тому числі… А я розкис тут…
— Проїхали! – рішуче зупинила його Віра (так просила себе називати).
Аж раптом з її руки блискавично й невідь куди зникла ложка. Потім – виделка й ніж, що лежали поруч. А із серветки, яку взяла зі столу, несподівано одна за одною з’явилися три невеличкі кольорові скляні кульки. Марія здивовано сплеснула в долоні, а Юрій захоплено запитав:
— Як ти це робиш?!
— Хочеш, навчу?
— Звісно!
— Тоді пішли.
До пізньої ночі з Юркової кімнати долинали веселий сміх та жарти.
Марія місця собі не знаходила: вона раділа, що настрій онука кардинально змінився, однак різниця у віці між ним і Вірою була надто значною — років п’ятнадять, не менше. А жінка до ранку з кімнати хлопця так і не вийшла…
Віра з’явилася на кухні рано-вранці, коли Марія тільки-но почала варити борщ, і змовницьки повідомила: «Спить іще». А потім перехопила стурбований погляд літньої жінки і посерйознішала:
— Навіть не думайте, Маріє Семенівно, між нами немає нічого, я в кріслі спала. Мені скоро сорок років виповниться, я ж у матері вашому онукові годжуся!
— Та якби ж у нього була така мати! — полегшено зітхнула Марія. — Дякую вам за те, що приїхали.
— Я ще на два дні затримаюся, щоб остаточно вивести хлопця зі стресового стану, так треба. Принагідно навідуватимусь.
— Завжди буду вам рада!
Два дні Ельвіра вчила Юрка ілюзійним секретам, а, від’їжджаючи, залишила йому свої книги і сказала: «Запам’ятай, аби фокус виглядав невимушено й достовірно, треба повторити його сто разів! Тож тренуйся, користуйся інтернет-сайтами, на які я тобі вказала. Таке наразі твоє бойове завдання. Через місяць приїду приймати екзамен!»
Першими глядачами Юркових фокусів стали Маріїні подруги — Зіна та Люба. Хлопець сидів перед ними в інвалідному кріслі й «витворяв справжні чудеса» — так вони потім переповідали побачене своїм домашнім. Бабусі лише вражено охали й ахали, не розуміючи, звідки в його руках раптово з’являються квіти, метри стрічок, як зависає в повітрі прозора скляна куля, котру ніхто не тримає, і за мить розв’язуються складні вузли, що вони вчотирьох вигадливо заплутують…
НАВЕСНІ Юркові виготовили сучасний модульний протез. Із госпіталю він повернувся вже без візочка, але з паличкою. А в серпні одружувався його друг Сергій, котрий взяв Юрія за дружка. В якості весільного подарунка під час застілля ветеран АТО влаштував півгодинну ілюзійну програму, від якої молодята й гості були в захваті!
Після цього на Юрія просто «посипалися» замовлення. Його запрошували інші друзі та знайомі на ювілеї, дитячі свята, навіть на концерти в місцевий будинок культури. Невдовзі про здібного фокусника довідалися в усьому районі. «Географія» його виступів значно розширилася, а в районній раді АТОвцю запропонували зареєструватися приватним підприємцем і в якості матеріальної допомоги виділили йому кошти на придбання вартісного реквізиту.
На НОВОРІЧЧЯ в Юрія був справжній аншлаг! Він виступав на трьох святкових ранках для дітей, що проходили в районному будинку культури, та на п’яти корпоративах, які влаштовували працівники різних установ.
На одному з них він і познайомився з Настею. Вона стояла найближче — невисока, струнка, руденька, веснянкувата й дуже симпатична, тож ілюзіоніст запросив її асистувати — потримати «чарівного капелюха», з якого несподівано зафонтанували яскраві блискітки, що встелили підлогу.
Коли Настя повертала Юрію капелюха, він мимохіть доторкнувся до її руки, і їх ніби електрострумом вдарило, навіть справжня іскра пробігла (певно, це сталося через ті синтетичні блискітки, що ще літали в повітрі та осідали на одязі й волоссі). Вони подивилися одне на одного й розсміялися.
А після свята молодий чоловік пішов проводжати дівчину додому. Вони блукали засніженими вулицями, розмовляли легко, невимушено…
На другому побаченні Настя сказала, дивлячись йому в очі:
— Юро, одразу хочу тебе попередити: я — мати-одиначка, в мене є трирічний синочок.
— Дуже добре, — відповів Юрій, — тепер у нього і тато буде.
— Так одразу?..
— То в казках, аби одружитися з красунею, треба проходити випробування, а в житті… Я вже достатньо їх пройшов, тож просто хочу бути щасливим і дарувати щастя коханій людині.
…Весілля вони призначили на Валентинів день. Ельвіра, якій Юрій радісно повідомив, що одружується, вигукнула в слухавку: «Оце так фокус!» і пообіцяла обов’язково приїхати!
Авторка Олена ОЛІЙНИК
