Для більшості 8 Березня — свято жіноцтва, а в моєму житті ця дата стала визначальною…
Моя мама дуже любила творчість Шекспіра, а понад усе — його безсмертну трагедію про юних закоханих, тому назвала мене Джульєттою. Саме по собі ім’я гарне, але в поєднанні з прізвищем… Словом, я — Галушка Джульєтта Василівна. Як вам таке?!
Однокласники теж «оцінили» моє ім’я, тому в школі я була «Жулькою» або «рудою Жулькою», бо ще й уродилася з рудим волоссям і ластовинням на носі. Це зараз руді «у моді», а раніше їх вважали такими ж «білими воронами», як усіх диваків. До шостого класу я нещадно лупцювала своїх однокласників за «Жульку» та потім зрозуміла, що чим більше я ігнорую це прізвисько, тим менше вони мене ображають. Крім того, вже у восьмому класі я була загальновизнаною кращою ученицею («круглою» відмінницею), і зі мною воліли дружити, а не сваритися, бо тим, хто мене не зачіпав, я давала списувати контрольні.
Отож коли до мене в подруги почала «набиватися» красуня Кіра, я не будувала ілюзій щодо цієї дружби. Власне, й вона не приховувала, що батько пообіцяв їй за випускну «золоту» (чи принаймні «срібну») медаль новеньку автівку, а для здобуття цієї престижної шкільної нагороди у Кіри просто «мізків не вистачало».
Ця дружба була взаємовигідною: до мене, як до відмінниці та «кращої подруги» найгарнішої дівчини класу, ставилися поважливо; у Кіри, котра систематично списувала з моїх зошитів домашні завдання й контрольні, були добрі оцінки. До того ж поруч зі мною – рудою худющою «очкаричкою» (короткозорість успадкувала від батька) вона виглядала ще красивішою: струнка, з рисами обличчя кінозірки та розкішним білявим волоссям. За нею упадали всі хлопці-старшокласники нашої школи, а вона зустрічалася з одинадцятикласником іншої, розташованої на протилежному кінці селища…
У десятому класі в нас з’явився новачок — Роман. І хоч я, тверезо оцінюючи свою зовнішність, заприсяглася ніколи в житті не закохуватись, — не встояла перед ним. Мав Роман спортивну статуру, великі сірі очі, колір яких, здавалося, мінявся в залежності від погоди (ставали то блакитні, то темно-фіалкові), чудове почуття гумору та ще й грав на гітарі.
Вивідавши, хто в класі найрозумніший, він також прилаштувався списувати в мене контрольні. Але як це зробив! Підійшов і попросив: «Джуліє, допоможеш мені на контрольній з алгебри? У нас однаковий варіант». Зацініть: не Жулька, а Джулія! Отоді-то Амур і пустив стрілу в моє серце…
Розуміючи, що мені до Романа, як до Гімалаїв, я таємно зітхала на уроках, виливала свої почуття в дівочому щоденнику й навіть інколи ночами плакала від безнадії. Отож моєму здивуванню не було меж, коли юнак запискою призначив мені побачення на вечір 8 березня (перший випадок, пов’язаний із цією датою). Я знайшла її в кишені свого пальта, збираючись додому.
«Хтось, певно, пожартував», — подумала й поглянула на Романа, котрий стояв неподалік у гурті хлопців. А він мені красномовно кивнув, наче підтверджуючи, що послання дійсно від нього.
Я причепурилася, як могла: накрутила й без того хвилясте волосся на бігуді, тушшю густо нафарбувала вії, одягла дублянку старшої сестри-студентки…
Роман чекав мене біля місцевого будинку культури з білими тюльпанами та гілочкою мімози, які здалися мені найкращими квітами у світі! Ми ходили вулицями, про щось розмовляли, сміялися… Пригадую, почувалася тоді гарною та щасливою, аж доки не почула: «Джуліє, я знаю, ти дружиш із Кірою, яка мені дуже подобається. У мене є для неї подарунок. Може, покличеш її зараз, бо на мої дзвінки вона чомусь не відповідає».
Так ось воно що! А я наївно сподівалася, що йду на побачення…
Кликати Кіру я відмовилася. І невдовзі з величезним задоволенням дізналася, що моя подруга-красуня дала Роману відкоша, бо продовжувала зустрічатися з тим же хлопцем, з іншої школи (забігаючи наперед, скажу, що вони зрештою одружилися й досі живуть душа в душу). Та гілочку мімози я таки засушила між сторінками книги й ще довго берегла…
На випускному я виглядала не гірше інших дівчат. До того часу моє тіло набрало потрібних форм, я відмовилася від окулярів і поставила блакитні лінзи, під колір яких і підібрала шикарну святкову сукню. У свої сімнадцять я вперше в житті відпустила довге волосся, яке мені личило й стало моєю гордістю (і чому раніше комплексувала з приводу його кольору?), а веснянки старанно замазала тональним кремом. На один із повільних танців мене запросив Роман, котрий у сірому костюмі та бордовій сорочці виглядав неперевершено! Він сказав мені кілька приємних компліментів, вибачився за той вечір нашого невдалого побачення (ага, і два роки не минуло!), а під кінець танцю заявив:
— Слухай, непогано звучить: Роман і Джульєтта! Давай одружимося?
— Але ж я не така красуня як Кіра, — зауважила в’їдливо.
— Ну то й що? Дружина має бути розумною, а коханка — гарною.
— Тю, дурний, — тільки й відповіла.
Після закінчення школи наші шляхи розійшлися. Роман поїхав у Запоріжжя вчитися на стоматолога, а я до одного з вишів нашого обласного центру — на фізико-математичний факультет.
І ось 8 березня, вже на останньому курсі університету, ми з подругами пішли у наше улюблене кафе, аби відмітити свято. Яким же було моє здивування, коли за столиком біля вікна я побачила Романа з дуже гарною дівчиною. Вони пристрасно дивилися одне на одного, пили шампанське і про щось розмовляли. Коли пара йшла до виходу (а тоді надворі вже зовсім стемніло), Роман помітив мене, непідробно зрадів і зупинився біля нашого столика.
— О, привіт, Джульєтто! Зі святом! Як життя?
— Дякую, все добре. А ти що робиш у нашому місці?
— Та ось, до своєї дівчини приїхав, — озирнувся Роман, але його супутниці поруч уже не було, вона пішла на вулицю, не зупиняючись. Тому він, кинувши на ходу: «Треба якось зустрітися, згадати шкільні роки», швиденько побіг за нею.
«І де ж тебе шукати, красеню?» — зітхнула я йому вслід, викликавши жарти подруг, які стали свідками нашої розмови. Та вже за мить ми почули на вулиці крики і, визирнувши у вікно, побачили у світлі ліхтаря, як троє хлопців ногами лупцюють Романа.
Схопивши пальто, я побігла до місця бійки, щосили горлаючи у прикладений до вуха (але не увімкнутий) мобільний: «Патрульна поліція! Негайно їдьте до кафе «Бузок», тут людину вбивають!» При цьому краєм ока помітила, як на розі кафе Романова дівчина поспіхом ускочила в таксі й поїхала…
Почувши моє волання, нападники втекли, залишивши непритомного Романа на землі. Я одразу викликала «швидку» і поїхала разом з колишнім однокласником до лікарні.
У нього діагностували струс мозку, численні забої, перелом ребер і правої руки та зашили на обличчі глибоку різану рану. — Ви йому хто? — запитав мене лікар після операції.
— Наречена, — сказала перше, що спало на думку.
— Ну то не переживайте, до весілля рани вашого хлопця загояться, але з тиждень він побуде під наглядом медиків — відлупцювали його добряче!
Коли до Романа повернулася свідомість, він дуже здивувався, побачивши мене:
— Джуліє, а ти що тут робиш, де Марина?
— Мабуть, скоро прийде, — відповіла я невизначено, аби лиш не хвилювався.
Роман пригадав, що коли вийшов із кафе, то побачив, що до його дівчини чіпляються незнайомі молодики й кинувся її захищати. А далі — нічого не пам’ятає…
Два дні я практично не відходила від лікарняного ліжка однокласника: чистила куплені мною банани й мандарини і навіть годувала з ложечки (він через зламану руку сам цього робити не міг), підбадьорювала та заспокоювала. А він все допитувався, де ж Марина, бо зателефонувати їй не міг — «мобілку» загубив під час бійки.
Зрештою, я зізналася, що того вечора під час бійки вона поїхала «у невідомому напрямку». Зрозумівши, нарешті, хто його врятував, Роман подивився на мене з такою теплотою, аж моє серце обдала тепла хвиля… Коли після знеболювального він засинав, я попередила, що цю ніч переночую в гуртожитку, а вранці повернуся.
Утім вранці, зайшовши в палату, побачила там Марину, котра турботливо поправляла ковдру, і, незважаючи на Романове «Джульєтто, зачекай!», вибігла.
Відтоді минув іще рік. Я залишилася на кафедрі університету, працювала над кандидатською. Та одного разу, 7 березня (тобто, напередодні свята), їла штрудель і вишневою кісточкою зламала зуб… Біль відчула скажений! Добре, що це трапилося вдень, тож я одразу поїхала до обласної стоматологічної клініки. На рецепції мені сказали йти до лікаря в кабінет №8, а там… Лікарем виявився Роман!
Запломбувавши зуб, він запросив мене на каву. Від знеболювального уколу мої пів обличчя ніби паралізувало, говорити було важко, я почувалася незручно.
— Виглядаю дуже смішною, так? — запитала, помітивши, що Роман, дивлячись на мене, посміхається.
— Аніскілечки! Ти стала дуже гарна, я милуюся тобою, — щиро відповів він.
Роман розповів, що тоді пробачив Марині її втечу, і після закінчення медуніверситету переїхав сюди, бо мав намір одружитися з нею. Проте невдовзі випадково дізнався, що вона зраджує йому зі значно старшим багатієм. Тоді їхні шляхи розійшлися назавжди.
Роман провів мене до гуртожитка, а наступного дня, 8 березня, прийшов з величезним букетом квітів і покликав заміж. Та в мені все ще жив комплекс «рудої Жульки», і я сказала: «Давай просто зустрічатися, а якщо ми зрозуміємо, що дійсно потрібні одне одному, то рівно через рік, 8 березня, одружимося».
Скажу вам, то був неймовірний рік!.. Ми покохали по-справжньому, нам було дуже добре разом! Стоматологи непогано заробляють, тож Роман, окрім слів кохання, засипа́в мене подарунками. А після весілля, яке відбулося рівно через рік, 8 березня, подарував незабутню весільну подорож до Барселони.
Ми хотіли, аби й наша дитина народилася 8 березня, навіть вираховували дату появи на світ малюка. Але синочок народився 9 березня, у день народження Шевченка, тому назвали його Тарасом.
Ось уже десять років поспіль на 8 березня мій коханий чоловік дарує мені білі тюльпани й мімозу, які колись так зворушили незграбну руденьку школярку… Я знаю, що отримаю їх і цього року. А ще — каву в ліжко, оригінальний подарунок (Роман уміє такі робити!), гарячі поцілунки та до сліз ніжні слова…
У такі хвилини мені хочеться, аби всі жінки світу були коханими і щасливими!
Авторка Олена ОЛІЙНИК
