Верба й калина весь час сварилися. Вони росли поруч, зовсім близько одна від одної. Коли садили кущ калини, верба була ще молодою, не такою розлогою. Проте минуло кілька років і їхні гілки майже сплелися.
Узимку, припорошені снігом, вони мовчали в напівсні. Зима заколисувала й заспокоювала. Та з приходом весни починалися суперечки. Особливо невдоволеною була калина, чия верхівка «тонула» в розкішних вербових «косах». Вона скаржилася, що верба затуляє їй сонце, а коли йде дощ — не вистачає вологи: нібито верба «бере його увесь на себе», промиває власні листочки, залишаючи немитою калину, що опинилася у вимушеному «шатрі».
Особливо ж сердилася калина, коли дув вітер. Вона звинувачувала вербу в тому, що її гілки боляче хльоскають по кроні чи, навпаки, неприємно лоскочуть; пручалася, била гілками у відповідь, навмисне заплутувала вербові лози, мало не вузлом їх зав’язувала. А коли восени одягала яскраве червоне намисто — дорікала вербі, що через неї нікому не видно такої краси!
Верба першою сварок ніколи не починала, та коли калина ставала нестерпною, розгнівано шуміла своїми численними дрібними листочками: «Чого ти хочеш-ш-ш? Коли вже замовкнеш-ш-ш?» І тільки іноді лозинкою легенько стьобала калину по стовбуру, аби та заспокоїлась.
Якось навесні на калину залетіли горлиці. Вони ніжно воркували між собою, а невдовзі звили гніздечко на тих гілках, що ховалися під вербовими. Калина дуже пишалася, що птахи обрали саме її. А верба утворила над гніздом «віночок» зі своєї лози, ніби дах, що прикривав і захищав тендітне помешкання. Гніздечко було практично непомітним, тож горлиці спокійнісінько відклали яєчка, висиділи пташенят.
Та якось сірий кіт, що спочивав під деревами, почув, як пищали пташенята і таки вгледів гніздечко. Боляче впиваючись кігтями у стовбур калини, він швидко дерся до гнізда. І тут верба вступила з ним у двобій. Вона щосили хльоскала вусаня гілками, затуляла йому очі, чіпляла за хвіст. Кіт, не тямлячись від болю, зістрибнув із дерева й утік якнайдалі.
Однак калина, замість радіти порятунку птахів, страшенно ревнувала їх до верби: «Чому так розходилася? Ти ж могла моє гніздо збити! Яка ж ти незграбна й жорстока!» Здається, тоді верба плакала…
Йшов час, пташки підростали. Якось уночі раптово почалася гроза. Блискавки гострими стрілами пронизували небо, грім гуркотів так, що аж земля здригалася. Дерева злякано тремтіли. Раптом поруч спалахнуло й розірвалося щось сліпуче, а опісля настав морок…
На ранок калина прокинулася, мов від важкого сну. Гілки ніби замліли від утоми. Випросталася, розпрямилася і… завмерла. Поруч лежала розчахнута навпіл верба, її гілки безпомічно мокли в калюжі…
Вербу спиляли, залишивши низенький пеньочок. Через два дні спека з новою силою запанувала над селищем. Сонце пекло нещадно, аж листочки поскручувалися. Сховатися від нього калині було нікуди. Під вечір піднявся сильний вітер, пооббивав недозрілі ягоди. Калина в розпачі дивилася, як з неї сиплеться її гордість – намисто, а вдіяти нічого не могла. Гніздо тепер було наче на долоні. Сірий кіт повернувся і знову ліз за здобиччю. Сполохані горлиці знялися з гнізда й більше в нього не повернулися.
Тепер калина щодня годинами, не помічаючи нічого довкола, дивилася на нещасний пеньок і тихо промовляла: «Прости мене, вербо, повернися…».
…БЕРЕЖІТЬ ТОГО, ХТО ПОРУЧ.
Авторка Олена ОЛІЙНИК
