У селі мало хто пам’ятав, як її звати. Називали просто — вдова і вважали трохи «не в собі». Уже звикли, що кожного року 22 червня (у день початку війни) вона одягалася у все чорне і з самого ранку аж до сутінок стояла, спершись на ворота. Її бліде, зоране глибокими зморшками обличчя, здавалося, не виявляло жодних емоцій, а вицвілі від років очі ніби вдивлялися у якийсь інший вимір часу, незбагненний та недосяжний для інших…
Сільчани проходили тоді повз двір вдови мало не навшпиньки, бо її чорна суха постать була уособленням скорботи. І ніхто з них навіть не підозрював, що думки 90-річної бабусі насправді прості й земні: дивлячись на сільських дівчат та жінок, вона згадувала свою молодість, кохання, що стало єдиним на все життя, за яким жалкувала і побивалася досі…
…Пасмо сивого волосся вибилося з-під чорної хустки. Сухорлявою рукою вдова поправила його перед потьмянілим люстерком. Роки, роки… Що вони зробили з нею, першою красунею в селі?..
Тоді, у 40-му, серед випускниць школи вона, Віра, була найгарнішою: довге русяве волосся, злегка перехоплене рожевою стрічкою, струменіло мало не до колін. Рожева у білий горошок сукня, зшита мамою, вдало облягала тонкий стан, білі туфлі, придбані спеціально до випускного, гарно контрастували із засмаглими литками.
Баяніст Григорій невтомно розтягував міхи баяна, його довгі пальці «літали» по кнопках музичного інструменту: вальс змінювала полька, польку — гопак. Віра зі своєю найкращою подругою Марією не пропускали жодного танцю, розчервонілися! На Віриних щоках грали звабливі ямочки, а її блакитні очі іскрилися радістю. Радіти життю у 17 років так легко!
Краєм ока дівчина помітила, як біля танцювального майданчика з’явилися брати-близнюки Островенки — Максим та Іван: високі, широкоплечі, дужі й гарні. Усі дівчата в селі мліли за ними! Максим — агроном, Іван — механік, роботящі, чемні й неодружені. А ще схожі, мов дві краплі води. Їх неможливо було б розрізнити, якби не ґанж Івана: він ледь помітно припадав на ліву ногу, що від народження була трохи коротша правої. Та ця особливість не псувала його статечності. А на фоні чеснот, притаманних братам, взагалі була незначною.
Зграйки дівчат на майданчику оживилися, поправляли спідниці, зачіски, дехто нишком кусав губи, аби виглядали червонішими й соковитішими. А брати, коли зазвучав вальс, раптом попрямували до Віри й Марії…
Віра ніколи не думала, що Іван так чудово танцює! Він кружляв її у вальсі, мов південний вітер, який і пестив, і опікав. Вона наважилася підвести на нього очі й зустріла сповнений захвату та ніжності погляд. Так до кінця танцю вони дивилися одне одному у вічі…
Вірі здавалося, ніби крім них з Іваном, музики і мерехтіння зірок на небі навкруг немає більше нічого! Тож, коли вальс скінчився, вона на мить розгубилася. А Іван так і не випустив її руки зі своєї…
… Обидва весілля справляли в один день, у жовтні, після соняшникових жнив. Марія з Вірою були невимовно щасливі! Їм так личили білі сукні й віночки з фатою! Іван та Максим у чорних костюмах і сніжно-білих сорочках також виглядали неперевершено. На весіллях гуляло все село! Молодят вітали, їм бажали щастя і багато дітей, добробуту й достатку…
Братам Островенкам, як передовикам, правління колгоспу виділило два будинки на новій вулиці, що саме забудовувалася для тих, хто приїздив у степове село на роботу з інших областей і мав бажання залишитися тут жити (простіше кажучи, для переселенців). Молоді сім’ї одразу почали обживати оселі. Віра з Іваном прибудували веранду, Марія з Максимом — терасу. Весною молодиці висадили в палісадниках квіти, чоловіки — дерева й виноград. Перед Паскою хати побілили й підвели синькою: вони стояли, як лялечки! З вулиці двори обгородили парканами, та всередині вирішили їх не розділяти, лиш рядок чорнобривців висіяли: все одно по десять разів на день то брати одне до одного ходили, то їхні дружини; усі свята разом відмічали «у складчину».
…Звістка про початок війни затьмарила чистий небосхил сімейного Віриного щастя. Але до кінця вона її усвідомила лише тоді, коли за тиждень Івана й Максима мобілізували на фронт. Проводжаючи чоловіків на війну, Віра з Марією невтішно ридали у колі інших жінок, що розлучалися з чоловіками, синами, братами… «Ця війна не надовго. Ми виженемо ворога з нашої землі за кілька тижнів! — заспокоював Віру Іван. — Не плач, рідна, я скоро повернуся до тебе!» Його слова тонули у гірких жіночих риданнях, які вкупі звучали, мов один протяжний болючий стогін…
Листи з фронту надходили рідко, але регулярно. Брати служили у танковій дивізії і всю війну були поруч. Навіть у бою під Харковом обоє отримали поранення й потрапили до одного шпиталю.
У селі найстрашнішими були роки окупації. Сільчани пережили голод, холод, приниження, розстріли... Тяжко захворіла, ледь не вмерла, Марія. Віра довго виходжувала її потім. А батьків не вберегла… Один за одним у 44-му на той світ від хвороб пішли мама й тато.
Останній лист від Івана Віра отримала у березні 1945 року, з Чехословаччини. Він писав, що ворога витісняють у його «лігво», де скоро завдадуть остаточного удару. Перемога не за горами. «Готуйся зустрічати мене, люба!» — оптимістично закінчувався лист. Після нього вже не прийшло жодного…
Не писав і Максим Марії. Жінки жили лише надією. Звістка про перемогу значно підсилила ту надію. Вони вирішили, що чоловіки вже по дорозі додому, тому й не пишуть, бо дуже поспішають до них. Та час минав, а вони не поверталися…
…Той день Віра запам’ятала так, ніби він був учора. День літнього рівнодення — 22 червня 1945 року. День початку війни, тільки чотири роки по тому. Стояла спека. Молода жінка рвала в саду вишні. Червоний сік стікав по її руках, мов кров. Раптом вона побачила, як на вулицю завернув чоловік у гімнастерці, у пілотці на очі, з рюкзаком за плечима. Він був на милицях, без лівої ноги… Придивилася… Обличчя — таке рідне! Іван!.. Серце калатало несамовито, вибігла з двору і через кілька секунд вже обіймала солдата…Вона відчувала його важке дихання, серцебиття під мокрою від поту гімнастеркою. Але він тримав милиці і не міг її обійняти.
«Ваню, мій Ванечко!..» — повторювала Віра, заливаючись сльозами. Але душа чомусь наповнювалася розпачем. Тож коли почула тихе хрипке: «Я — Максим, Віро…», відсахнулася, зойкнула. «Іван згинув у квітні, на моїх очах: підірвався на міні…» Вони ще хвилину мовчки постояли одне напроти одного, Максим нишком витер сльозу, що скотилася по його небритій щоці, і попрямував повз Віру в сусідній двір…
Відтоді Віра жила, мов скам’яніла, ввесь час мовчала, напружено дивлячись поперед себе. І тільки коли бачила Максима — починала плакати: сльози рясними намистинами струменіли з її очей, не зупиняючись по кілька годин поспіль. Півроку Марія з чоловіком намагалися вивести жінку зі ступору, але марно. Стало зрозуміло, що близьке сусідство Максима, так разюче схожого на брата, завдає їй нестерпного болю. Тож вони з Марією зрештою продали будинок і виїхали до родичів на Волинь. А Віра залишилася зовсім сама. Неймовірними зусиллями волі їй вдалося вирватися з лещат напівзабуття й повернутися до нормального життя. Та лише вона одна знала, що для цього довелося обманути саму себе: повірити, ніби одного разу, 22 червня, станеться диво, і на вулиці у гімнастерці та пілотці з’явиться її Іван, як колись Максим. Адже Максим пізніше зізнався, що бачив тільки вибух поруч із братом, а потім втратив свідомість від важкого поранення, після якого позбувся ноги…
Тож кожного року 22 червня жінка виходила до воріт і чекала дива. Увечері, так і не дочекавшись його, заспокоювала себе і казала, що воно обов’язково станеться наступного року. Це був стимул жити далі.
Так і звікувала вона сама. Працювала ланковою в полі, секретарем сільради. А, вийшовши на пенсію, зовсім усамітнилася. Зі старістю прийшло заспокоєння. Жінка вже давно не чекала дива, бо через кілька років після війни отримала офіційне підтвердження, що її чоловік похований у братській могилі в Празі. Однак 22 червня звично йшла до воріт, одягнувшись у чорне, на знак жалоби за всіма загиблими односельцями, за своїм Іваном, і стояла там, як докір усім війнам, що калічать людські долі…
…Віра Василівна підійшла до воріт. Ранкове сонце вже піднялося над чистим небосхилом — день буде спекотним. Та вона вистоїть свою почесну варту за будь-якої погоди. Це, мабуть, уже остання варта в її житті. Бо мало залишилося сил у її немічному старечому тілі, колись позбавленого війною радощів кохання, материнства. А вони ж так мріяли з Іваном про велику родину!..
Сонце піднялося ще вище: рубінами заграли соковиті стиглі вишні серед густого листя, і промінь сонця вихопив сльози, що повільно скотилися з очей вдови…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
