— Подруго, можна в тебе пожити кілька днів? — запитала у слухавку Людмила.
— Без проблем! Приїзди, чекатиму, — відповіла Ганна.
Після цього дзвінка Людмила почала збирати валізи. Гнів аж клекотів у її грудях. Учора вона пізно повернулася з роботи, бо з колегами терміново закінчували розробляти замовлений проєкт землеустрою. І хоч телефонувала чоловікові, попереджала, що затримається, свекруха «з порогу» влаштувала скандал. Вона вичитувала невістку, що та мало уваги приділяє її синові й порядку в квартирі, не економить гроші, скупляючись у супермаркетах, а не на ринках… Все пригадала!
Але молоду жінку не так обурили настанови свекрухи, як поведінка її чоловіка Максима: він лежав на дивані з мобільним телефоном у руках, занурений у соцмережі, і ніяк не реагував на сварку своїх дружини та матері. Так було вже не вперше, свекруха присікувалася до невістки й з інших причин (то білизну не так випрала, то пил у кутку не витерла), а Максим ніколи не захищав Людмилу. За три роки подружнього життя несправедливі докори свекрухи та нерішучість чоловіка «дістали» молоду жінку, тож уранці наступного дня Людмила з’їздила на роботу, написала заяву на звільнення і приїхала додому збирати речі. У Максима, який працював охоронником у банку, саме був вихідний. Він просив Людмилу «не робити дурниць» і залишитися.
— Тоді пішли жити на квартиру! — вкотре наполягала дружина.
— І будемо копійки рахувати? Ти ж знаєш, скільки наразі коштує найняти пристойне житло. Краще назбираємо грошей на перший внесок і візьмемо квартиру в кредит, — пропонував Максим.
— Нехай іде, все одно повернеться! Де вона ще такого дурня, який їй в усьому потурає, знайде? — з кухні втрутилася у їхній діалог свекруха.
— Цього разу не повернуся! — випалила Людмила, хряснувши дверима. Вона дійсно вже одного разу йшла від Максима, але піддалася його умовлянням і повернулася. Якби не конфлікти зі свекрухою, пара жила б у злагоді.
На автовокзалі молода жінка сіла в автобус і поїхала до райцентру (що за 120 кілометрів від міста), де пройшло її дитинство.
Із Ганною вони товаришували ще з дитсадка, до четвертого класу сиділи за однією партою. А потім батьки Людмили несподівано вирішили переїхати на Черкащину, де мешкала татова сестра. Людмила дуже сумувала за рідним містечком. Закінчивши університет, дівчина вперше після тривалої перерви навідалася сюди, знайшла свою кращу подругу, і відтоді жінки вже не втрачали зв’язку, телефонували одна одній, «виливали душу», досить часто зустрічалися.
У Ганни була хороша сім’я: чоловік-бізнесмен, гамірливі донечки-близнючки, котрі навчалися у другому класі. Вони привітно зустріли гостю, однак Людмила почувалася ніяково через свою невизначеність із майбутнім. Тому дуже зраділа, коли через тиждень Ганна – заступник селищного голови, повідомила, що Людмилу беруть у мерію на посаду архітектора, оскільки вона має відповідний фах, і навіть житло їй вже підшукали.
— Цей будинок ніби на тебе чекав! — розповідала Ганна. — Там жила самотня жінка. Вона померла рік тому, але не бійся, не в будинку, в лікарні. Її поховала селищна рада. Упродовж року ніхто прав на житло не заявив, ми його взяли в комунальну власність і ось надаємо тобі — дуже цінному спеціалісту, — посміхалася подруга. — Завтра можеш іти порядки наводити. Там є меблі, навіть якась побутова техніка. Словом, розберешся.
Три дні Людмила прибирала, чистила, мила, підбілювала… Будинок дійсно був у хорошому стані, хоча потребував ремонту. Але то вже весною, міркувала. Головне, вона почувалася тут затишно і спокійно, наче додому повернулася. А вечорами крізь вікна замріяно дивилася на гарний сад, що повільно «роздягався» під осіннім вітром...
У наступні вихідні Людмила вирішила подивитися, що є на горищі. Там стояли стоси старих журналів, перев’язаних мотузкою, і кілька коробок — дві з посудом, п’ять — з книгами. Це були речі покійної власниці будинку. Журнали Людмила вирішила «відправити» в піч, а книги – переглянути. Саме накрапав нудний листопадовий дощ, тож вона прочинила дверцята горища й сиділа під склепінням даху, гортаючи книжки. Домашня бібліотека незнайомки складалася переважно із класичних творів. Ось кілька томів Дюма, Драйзера, Фолкнера, Толстого, Хемінгуея, Шевченка… Раптом з однієї книжки випав конверт з написом «Невідправлений лист доньці».
Людмила вагалася недовго, відкрила конверт, в якому лежав лист і фото жінки з маленькою школяркою поруч. Фото, не розглядаючи, вона відклала й прикипіла очима до листа, написаного каліграфічним почерком.
«Моя дорога донечко!
Якщо ти читаєш цього листа, то мене вже немає на цьому світі. І я вже нікому не завдам прикрощів, нікому не заважатиму. Тому розкажу, як народила тебе, але жодного разу навіть не пригорнула…
Мій батько був першим секретарем райкому партії, я зростала в повному достатку, відмінно навчалася. Та в дев’ятому класі, коли мені виповнилося шістнадцять, все змінилося. До нас у містечко приїхав молодий математик – дуже гарний і розумний. Не закохатися в нього було неможливо. Якось після уроків він запросив мене до себе додому, аби додатково позайматися й підготувати мене до участі в обласній олімпіаді. Ми були наодинці, і сталося те, що сталося…
Я не одразу зрозуміла, що завагітніла (у 70-ті роки про статеве життя школярам ніхто не розповідав), а батькам про це зважилася розповісти, коли приховувати мій стан було вже неможливо…
Що тут зчинилося!.. Тато бив мене по обличчю, лаяв, мама плакала (вона його дуже боялася). Якраз починалися літні канікули, тож вони вирішили, що до пологів, які мали бути в серпні, житиму в тітки в обласному центрі й там народжуватиму.
Пологи були важкими, після них я перенесла операцію, довго оговтувалася. Минали дні, а донечку (я чула, коли акушерка сказала, що народилася дівчинка) мені не приносили, посилаючись на мою слабкість. Тільки попросили підписати папери, що я не маю до лікарів претензій. Я, звісно, підписала їх. Як з’ясувалося пізніше, то була відмова від дитини. Батько потурбувався, «щоб у родині не було байстрючки, котра ганьбила б його авторитет!»
Вчителя математики, знову ж таки, за велінням мого тата, направили у найвіддаленішу школу району. А мене — до обласного ліцею гуманітарного спрямування для обдарованих старшокласників, бо батькові я «псувала нерви» — щоразу починала плакати, як тільки бачила на вулиці матусю з дитячим візочком…
Існує хибна думка, нібито в радянські часи молодь була зразковою та скромною. Насправді, в ліцеї, де переважно навчалися діти впливових «предків» зі статками, можна було купити випивку, наркотики. Я не стала винятком, зілля приносило тимчасове заспокоєння. Ця згубна звичка мало не вбила мене. Та батько пішов на підвищення, став заступником секретаря обкому, вони з мамою переїхали в місто й забрали мене з ліцею. Після цього я майже рік лікувалася у психіатра, проходила тривалу реабілітацію.
Я вмовляла їх сказати, хто удочерив тебе, клялася: тільки подивлюся на свою дитину! Мама запевняла, що нічого не знає, бо батько все оформив без її відома, а він був непохитний – на мої прохання зовсім не зважав..
Не переповідатиму тобі все своє життя — воно нещасливе. Закінчивши бібліотечний факультет інституту культури, влаштувалася в міську бібліотеку. Моїм новим «зіллям» стали книги. Я проживала життя літературних героїв, забуваючи про власні негаразди. Заміж так і не вийшла. Доглянула стареньких батьків – напівпаралізовану матір та онкохворого батька. Дивлячись на їхні муки, я їм усе простила. Дивно, вони не надто любили одне одного, а померли майже в один день: тато вночі, мама — наступного вечора. У 46 років я залишилася зовсім сама…
На похорон зі своїм батьком, теж обкомівським працівником, несподівано прийшла моя колишня однокласниця з ліцею. Після поминального обіду ми розговорилися, виявилося, що вона очолює обласне пологове відділення, те саме, де я народжувала! Свою подругу я кілька днів поїла дорогими коньяками, купила їй італійські чобітки та навіть перстень з діамантом (батьки залишили мені непогані статки), і вона зрештою погодилася залізти в таємний архів…
З’ясувавши прізвище й місце проживання усиновлювачів, я того ж дня поїхала в це містечко, прийшла за адресою. Підійшла до двору, дочекалася у затінку, доки з дому вийшла твоя прийомна мати, погукала її, попросила води. Сказала, нібито шукаю родичів (назвала перше-ліпше прізвище). Вона відповіла, що не знає таких. А тут і ти з будинку вийшла… Моя Лілечко, Лілея! Я тебе впізнала з першого погляду! У тебе ж очі твого тата — великі й блакитні. А волосся моє — таке ж біляве й кучеряве. Ти — справжня красуня! Уперше за тридцять років я побачила свою дитину! Не можу передати, що тоді відчула! Мені хотілося обійняти тебе, пригорнути і закричати: «Я твоя мама, а не ця жінка!» Ледь стрималася… Того ж дня знайшла неподалік, на сусідній вулиці, цей будинок, що продавався, і за місяць вселилася сюди.
Це був найкращий рік мого життя! Виявилося, що в мене є хороший зять й онучка-школярочка, така ж гарненька, як і ти. Я тихцем спостерігала за вашою сім’єю. Часто вночі ховалася у кущах навпроти і сиділа там, аж доки в усіх вікнах гасло світло. Вранці вичікувала, коли йтимеш на роботу, наче випадково виходила з-за рогу, аби привітатися та побачити твою посмішку. Раз на тиждень чатувала біля школи на онучку, мою кровиночку, – така чемна дівчинка зростала! Я пригощала Людмилку цукерками, дарувала їй яскраві книжечки. Інколи навіть цілувала в щічку...
А потім все ж не витримала: пішла до твоєї прийомної матері, зізналася, хто я, і попросила, щоб вона розповіла тобі правду. Я так мріяла про родину, хотіла стати частиною вашого життя!
В її очах промайнув страх. Та все ж вона пообіцяла поговорити з тобою через три тижні, в день твого народження, 22 серпня. І я повірила…
А за тиждень ви сім’єю раптово виїхали звідси, кинувши будинок. Куди? Ніхто не знав. Більше я не шукала тебе, бо зрозуміла, що твої батьки завжди тікатимуть від мене, а ти через це почуватимешся нещасною…
Я тяжко хворію, скоро мене не стане. Не знаю, чи хто передасть тобі цього листа? Просто дуже хочу, щоб ти бодай подумки назвала мене мамою. Я так люблю тебе, моя донечко!
Усе, що в мене залишилося, це фото, де ти з моєю онучкою (випросила у фотографа, який знімав вас на останньому дзвонику). Воно завжди було зі мною. Прощавай, рідненька. Будь щасливою.
Твоя мама».
Дочитуючи останні рядки листа, Людмила вже знала, хто на знімку. Вона пригадала «дивну тьотю» з очима, сповненими любові й болю, яка чекала на неї з подарунками біля школи. Звідки ж тоді було знати, що то її рідна бабуся?
Осінь плакала разом із Людмилою…
Наступного дня молода жінка пішла на кладовище і поклала на скромну могилку дві червоні троянди.
Лист вона акуратно склала й заховала. Коли не стане бабусі Зіни, котра її виховала, вона, певно, віддасть його матері. А увечері зателефонувала Максиму: «Приїзди, у нас тепер є свій будинок. Мені бабуся залишила».
Авторка Олена ОЛІЙНИК
