Уже два місяці поспіль майже кожної ночі я сиджу в кущах і спостерігаю звідти життя... Смієтеся? Смійтеся-смійтеся, а я таким чином попередила крадіжку, зберегла сім’ю і… словом, прочитайте — дізнаєтеся!
Несподівані відкриття
Питаєте, яким вітром мене занесло в кущі? Ні, не вітром. То нудьга в усьому винна. Знаєте, коли вам 72, ви сама живете на другому поверсі в однокімнатній квартирі, коли телесеріали вже «в печінках» сидять, а на новини душа не навертається, коли від читання болять очі, а ночами мучить безсоння, то, скажу я вам, не тільки в кущі залізеш…
Так от, однієї травневої ночі я довго не могла заснути. Крутилася-вертілася, встала, відчинила вікно. А звідти такі запахи черемхи (вона біля нашого будинку росте) полинули!.. Молодість згадалася, ностальгія за минулим серце стисла, захотілося на лавочці посидіти, весняні аромати вдихнути.
У дворі було безлюдно, ще б пак — друга ночі. Посиділа я трохи на лавочці, а тоді раптом вирішила пройтися центральною вулицею (вона в нас освітлюється), квітучими каштанами помилуватися.
Човгаю собі потихеньку навпроти місцевого скверу, аж назустріч мені з-за рогу мчать на мотоциклі два молодики, і швидкість не збавляють. Я ледь встигла відсахнутися, практично впала на густі бузкові кущі — інакше б збили. Яким же було моє здивування, коли я несподівано провалилася в ті кущі (добре, що гілки спружинили, тому не впала) й опинилася на крихітній чистенькій галявині з пеньком посередині. Сіла на той пеньок, відсапуюся, серце калатає. А потім, коли очі до темряви звикли, роззирнулася. Навкруг мене густе бузкове гілля, а я — посередині. Крізь кущі, які ростуть вздовж освітленої центральної вулиці, добре видно все, що там відбувається; а через ті, що виходять до темного скверу, трохи гірше, але силуети розібрати теж можна: неподалік на лавочці сиділа молода пара і цілувалася, я навіть чула, про що вони говорили (ну, про кохання, звісно). Але головне — мене помітити ні з того, ні з іншого боку було неможливо!
Я ще подумала — звідки пеньок посередині? А тоді згадала: коли висаджували бузок, тут росла липа. Як кущі підросли, старе дерево спиляли. І таким зручним та затишним мені здалося це місце! Думаю, посиджу трохи, а вже потім піду додому.
Аж тут із бару, що на протилежному боці вулиці, почала молодь виходити. Лишенько! Я й не підозрювала навіть, що моя сусідка-десятикласниця Ліза так матюкається (удень з виду чемна й скромна дівчина)! Регоче на всю вулицю, між пальцями сигарета димиться, а за нею її подружка Настя плентається із пляшкою пива в одній руці, а другою підтримує свого п’яного кавалера. У всіх трьох ноги заплітаються. Люди добрі, так це ж навіть був не вихідний день, дівчатам до школи завтра йти!
Та й це ще не все. Коли відвідувачі розійшлися, а працівниця бару Марина (донька моєї колишньої колеги) зачиняла заклад, раптом звідкілясь з’явився Василь (теж знайомий мені чоловік), підійшов до жінки, обійняв її і повів у сквер на лавочку, на «темний бік» кущів. Там вони цілувалися-милувалися (і це при тому, що вона — заміжня!), потім Маринка йому говорить: «Завтра мій чоловік з рейсу повертається (він у неї далекобійник), ми тиждень не бачитимемось». За півгодини Василь (відомий у селищі ловелас) викликав їй таксі, посадив у машину, а сам повернувся на лавочку, закурив і зателефонував комусь по мобільному. До мене долинули слова: «Кохана, то зустрінемось завтра? Як де? На нашому старому місці, за універмагом, біля фонтану, о пів на одинадцяту ночі, аби менше очей нас бачили. Ну, цілую, крихітко!»
О, думаю, Василь у своєму репертуарі — одразу кільком жінкам голови морочить, а Марина — дурна, на кого свого Миколу проміняла?! Він у неї і працьовитий, і порядний (з дитинства його знаю). Вирішила спробувати врятувати їхню сім’ю.
Додому я потрапила о четвертій ранку і спала аж до обіду.
Наступної ночі в кущі пішла раніше, близько десятої ночі. І знаєте, коли йшла, ніхто на мене уваги не звертав, хоч молоді туди-сюди снувало чимало. Старість — річ неприємна, її воліють не помічати, навіть відвертаються, побачивши стару людину, особливо юні, тож я пройшла на своє спостережне місце невидимкою.
З «кнопкового» мобільного, який онук мені взимку залишив і котрим я практично не користуюся (маю власного, що донька подарувала), рівно о 22:30 зателефонувала Маринці в бар (номер телефону цього закладу в мене є, бо я там ювілей святкувала) і, змінивши голос, сказала, що Василь її чекає у терміновій справі за універмагом. За п’ять хвилин Марина швидко пішла у бік універмагу (він у нас одразу за сквером розташований). Не було її хвилин із двадцять, назад вона майже бігла, схлипуючи на ходу, і промовляючи: «Сволота, кобель, альфонс!» Ну, думаю, мій план спрацював: застукала Василя з черговою коханкою, побачила, з ким зв’язалася! Наперед забігаючи, скажу: за кілька днів потому зустріла їх з Миколою біля магазину — йшли, тримаючись за руки (хоча обом вже по 40 років), Маринка так до свого чоловіка горнулася!.. Видно, оцінила, кого могла втратити. І заслугу в цьому я собі, вважаю, небезпідставно зараховую.
Змовники
Приблизно через тиждень після описаних подій, я знову «відпочивала» в кущах, коли після 23-ї ночі побачила два авто, що їхали по центральній вулиці (проїзд по якій, до речі, закритий) назустріч одне одному. Заскрипівши гальмами, вони зупинилися. З однієї автівки вийшли четверо чоловіків, з другої — лише водій. Що вже вони не поділили, за що битися звелися, не знаю. Але ті четверо накинулися на одного, гамселили його щодуху, він упав – лупцювали ногами… Я набрала 102 і викликала поліцію, повідомивши, що коли терміново не приїдуть — людину заб’ють до смерті, й одразу вимкнула телефон.
Треба віддати належне нашим поліцейським, вони примчали за п’ять хвилин, розборонили бійку, «гарячих» хлопців затримали, ще й дубинками декого з них огріли, і потерпілого з собою прихопили…
Декілька ночей (хоча я ж не кожної у кущі навідувалася) минули без пригод. Так, нічого особливого, в основному спостерігала нетверезу молодь та їхні матюки слухала (зовсім люди розмовляти розучилися!) А потім, десь у середині червня, ось таке сталося. Майже опівночі на лавочку, що «на темному боці», прийшли троє. Ніч місячна була, я чітко бачила їхні силуети, пляшку горілки, яку вони «по колу» пускали… А далі почула наступне. Один говорить: знаю точно, що за два дні підприємці Н. (успішні й багаті люди, власники місцевого ринку) збираються у тижневу закордонну відпустку, треба їхню хату «обчистити». І почали зловмисники планувати — звідки краще в двір залізти, як вимкнути сигналізацію, потрапити в дім. Словом, запланували «візит» на суботу, на першу тридцять ночі.
Повернувшись додому, я друкованими літерами (про вся випадок) написала анонімні листи на адресу підприємців та поліції: так і так, мовляв, стала свідком планування крадіжки з проникненням. Інформація достовірна, хочете викрити злочинців — організуйте засідку, або просто не залишайте дім без нагляду (це вже я подружжю бізнесменів порадила). Не знала тоді, чим моя авантюра завершиться. Та навіть сама здивувалася, коли в неділю вранці на ринку, куди пішла за рибою, почула жваве обговорення того, як поліція чудово спрацювала — затримала крадіїв прямісінько в будинку власників ринку! Один злодюга виявився місцевим, а двоє — «гастролери», по наводці працювали.
Я зітхнула з полегшенням, але в кущі тиждень не ходила: хтозна, раптом у злочинців спільники на волі залишилися і сквер, де вони планували «операцію», обшукуватимуть, щоб з’ясувати, хто їх підслухав?
Надзвичайний випадок
Деякий час знову нічого цікавого не відбувалося, проте тиждень тому стався надзвичайний випадок. Пізно вночі вулицею йшла молода пара і сварилися так, що було далеко чутно. Коли опинилися навпроти моїх кущів, дівчина зупинилася і рішуче сказала хлопцю: «Та зрозумій ти, я з такими зусиллями «з голки зіскочила», більше не колотимуся і наркотики не продаватиму! А якщо переслідуватимеш — «здам тебе з потрухами».
Після цього хлопець її якось рвучко обійняв, потім відштовхнув і хутко зник у темряві скверу. Дівчина, зойкнувши, осіла на бордюр. Деякий час вона сиділа, зігнувшись, й стогнала, а потім упала набік і, певно, втратила свідомість…
На вулиці нікого не було, я вибралася з кущів, нахилилася над нею… Матінко рідна, у дівчини з живота текла кров! Молодик «підрізав» її! Я одразу викликала «швидку», перев’язала хусткою рану, дочекалася лікарів. Сказала, що нібито йшла з нічного автобуса (до нас з Одеси прибуває близько півночі) і випадково побачила поранену…
Дівчина вижила (я її навідала в лікарні), розповіла правоохоронцям про кривдника, він наразі в розшуку…
А ви кажете — кущі!
Цей останній випадок, зізнаюся, приголомшив мене. На «нічні чергування» виходжу значно рідше, але поки що не припиняю їх остаточно, принаймні, доки не настане осінь і не впаде листя. Може, ще когось урятую…
Звісно, свого імені я вам не відкрию. Називайте мене просто — ДАМА З КУЩІВ.
Авторка Олена Олійник
