Добре, що райцентрівський ринок від автостанції недалеко: Оксана, вийшовши з автобуса, ледь дотягнула важку сумку до прилавка. Розклала свій товар: три кілограми сиру, кілька баночок вершків та сметани, молоко у пластикових пляшках. Прийшли і її постійні сусідки по молочному ряду — тітка Галя й бабця Маня. А невдовзі й перші покупці з’явилися.
У ворота ринку, що якраз навпроти «молочників», увійшла пара: жінка «під сорок» у норковій шубі, із масивними золотими перснями на пальцях, на півкроку позаду якої йшов, певно, її чоловік, теж дорого вбраний. Оскільки Оксана стояла скраю — жінка одразу підійшла до неї (війнуло дорогими парфумами):
— Сиру хочу. Дайте скуштувати!
— Будь ласка, — посміхнулася дівчина й розкрила пакетик з домашнім сиром.
Жінка взяла найбільшу грудочку, надкусила і бридливо кинула в калюжу з сірою «кашею» мокрого снігу:
— Тьфу, гидота! Та він сухий. А я люблю ніжний, м’який. Чим попало торгують!..
В Оксани вмить на очі сльози навернулися. Сир вона дійсно трохи перегріла, проґавила, коли її покликала хвора мама. Але він був смачний, сама вранці їла. І дехто з покупців віддавав перевагу розсипчастому, а не «мокрому». Пещена дама пішла далі. Її чоловік обернувся й поглядом ніби вибачився перед засмученою дівчиною.
Через півгодини подружжя вже прямувало у зворотному напрямі до воріт: жінка з гордовито піднятою головою, а чоловік — завантажений сумками з продуктами. Проходячи повз Оксану, багата дама зневажливо гмикнула і зміряла її зневажливим поглядом. Чоловік винувато знизав плечима, йому було незручно через поведінку дружини. І тут Оксана, на зло пихатій жінці, посміхнулася й підморгнула чоловікові. Він здивовано підняв брови. Потім пройшов кілька кроків і обернувся: Оксана послала йому «повітряний» поцілунок. Чоловік спіткнувся.
— Дивись під ноги, незграбо! — гаркнула дружина й пара зникла за воротами.
Яким же було Оксанчине здивування, коли наступної суботи чоловік прийшов скуплятися до неї сам і попросив кілограм сиру та літр вершків.
— Навіть куштувати не будете? — запитала продавчиня.
— Ні, й так бачу, що все смачне. — Чоловік склав покупки в пакет і зам’явся. — А чи не приглянуть люб’язні сусідки за товаром? Хочу пригостити Вас смачним чаєм. Тут кафе поруч.
— Іди, Оксанко, — сказала тітка Галя, — хоч зігрієшся.
День і справді був морозний. Оксана в старих, ще шкільних, чоботах ніг не відчувала. Тож погодилася. Кафе й справді було за кілька кроків від ринку. Чоловік замовив зелений чай з ароматними екзотичними добавками, тістечка, шоколад.
— Я хотів вибачитися за той інцидент, — почав він розмову. — Висока керівна посада геть змінила мою дружину. Коли ми одружувалися 12 років тому, вона була доброю і спокійною людиною. Правду кажуть, влада псує… А Ви де працюєте?
— Ніде. Мріяла стати філологом. Та два роки тому, в день мого випускного, у мами стався інсульт. Мова до неї повернулася, а от ліві нога та рука практично бездіяльні. Ми удвох живемо, я не можу її залишити. Тепер і хата, і дві корови, і все господарство на мені. А без нього в селі не вижити…
Відтоді Віктор (так звали чоловіка) приходив на ринок щосуботи. Скуплявся і запрошував дівчину до кафе. Вони пили чай, розмовляли на різні теми. Чоловік дивувався Оксаниній освіченості.
— У нас вдома бібліотека чудова, я багато читаю, — посміхалася вона. — Мама 25 років вчителем історії пропрацювала, змалечку до книжок привчила.
— А я й забув, коли книжку до рук брав, часу бракує. Всю потрібну інформацію в Інтернеті шукаю.
Віктор ще після інституту створив власний бізнес: постачає сільгоспвиробникам техніку, запчастини, добрива. Каже, мріяв збудувати великий будинок, одружитися, мати трьох дітей. Будинок збудував, одружився, та дружина категорично відмовляється народжувати, бо це «зашкодить її кар’єрі».
— Іноді здається, що працюю лише для того, аби вона могла щодня міняти дорогі наряди, «як того статус вимагає». Нам уже по 37 років, та жінка про дітей і чути не хоче. У великому будинку якось порожньо. Сидимо ввечері по різних кімнатах, кожен біля свого телевізора…
Якось, наприкінці січня, Оксана захворіла і на ринок не приїхала: боліло горло, піднялася температура. Ближче до обіду біля воріт пролунав автомобільний сигнал. Дівчина вийшла на вулицю. То приїхав Віктор з пакунком яблук, апельсинів, бананів, винограду...
— Ось, дізнався, що хворієш, привіз вітаміни.
— Як Ви мене знайшли?! — дивувалася Оксана.
— Це було неважко. Я запитував найгарнішу дівчину в селі.
— Зайдете?
— Ні, незручно якось. Краще дочекаюся суботи. Одужуй, мені без тебе сумно…
У той день вони нарешті обмінялися номерами мобільних і майже щодня розмовляли про настрій, враження, про погоду... Словом, як давні друзі.
…Та субота припала саме на День закоханих. Оксана стояла за прилавком, коли у ворота ринку «влетіла» Вікторова дружина. Вона наближалася до дівчини, на ходу вигукуючи:
— Селючка! Колгоспниця! Вертихвістка! Ти ще не знаєш, з ким зв’язалася! Я тебе знищу! Чоловіка мого вирішила вкрасти? Він мені все розповів! — Жінка схопила з прилавка баночку вершків і замахнулася на дівчину.
— Що розповів?! — у розпачі запитала Оксана.
— Розповів, що кохаю тебе, Оксано, — невідомо звідки з’явився Віктор. Він затримав руку дружини і баночка впала на прилавок. Вершки розтікалися по кам’яній поверхні, мов біла кров.
— Для кого ця вистава, Людо? — звернувся він до жінки. — Ти мене тижнями не помічаєш. Я давно для тебе — порожнє місце. А тут раптом такі ревнощі!.. Йди в машину. — Чоловік узяв її під руку і вивів з ринку.
…За вікном автобуса мигтіли засніжені дерева. Оксана, студентка-заочниця філфаку університету, поверталася додому, на «відмінно» склавши зимову сесію. А ось літню, подумала, доведеться складати екстерном, бо якраз прийде час народжувати первістка. Вони з Віктором такі щасливі! Мама обіцяла переїхати до них, коли донька народить. Вона майже одужала після лікування в реабілітаційному центрі та санаторіях.
На автостанції з квітами її чекав Віктор. Коли побачив Оксану, очі його засвітилися ніжністю й радістю:
— Привіт, кохана! Я так чекав тебе, так скучав!
— Я теж скучила, рідний. Знаєш, про що думала всю дорогу? Як добре, що два роки тому я перегріла сир!..
Авторка Олена ОЛІЙНИК.
