Коли двадцятирічна Тамара грала на сцені сільського будинку культури Наталку Полтавку, їй аплодували як справжній «зірці». Особливо, глядачі-чоловіки: і грала вона добре, і гарною була — очей не відвести. Висока, струнка, з довгим чорним волоссям, що водоспадом розсипалося по плечах, великими блакитними очима та звабливою ямочкою на підборідді. Її в селі так і називали — царівна Тамара й вважали, що з такою зовнішністю в дівчини щасливе майбутнє: знайдеться принц, вартий її вроди, який забезпечить красуні розкішне життя.
Тамара мріяла стати акторкою. Та тільки навчатися не мала змоги, бо вони з матір’ю ледь кінці з кінцями зводили. Жінка виховувала доньку сама (чоловік кинув її ще вагітною), працювала прибиральницею в місцевій аптеці та колгоспній конторі. Саме вона умовила голову колгоспу взяти Тамару після закінчення школи секретаркою. Голова погодився, сказав жартома: «Така секретарка точно «прикрасить» контору, а працювати навчу».
Він ставився до дівчини по-батьківськи, аж доки в неї не закохався його старший син Андрій. Як тільки чоловік дізнався, що молоді зустрічаються, — скипів. Тамару пригрозив вигнати з роботи, а сина — з дому, адже в Андрія була наречена – донька ректора обласного університету.
«Якщо тобі потрібна донька прибиральниці, то сам себе забезпечуй, ні копійки від мене не отримаєш!», — кричав голова, не зважаючи на Тамарину присутність.
І Андрій здався. Він «пришвидшено» одружився, виїхав жити у місто. А Тамара з відчаю «відбила» нареченого у своєї єдиної подруги, негарної повненької Марини. Причому, зажадала від хлопця бучного весілля. Він, звичайний муляр з досить непримітною зовнішністю, закохався по вуха і був згоден заради красуні на все! Та прожили молодята разом всього місяць: Тамарина байдужість переросла у різке роздратування до Михайла…
Якось весною, у травні, до приймальні зайшов чоловік: усміхнений, трохи зверхній і дуже гарний. На французького актора Алена Делона схожий, подумала Тамара, відчуваючи, як серце обдає тепла хвиля. Чоловік також зупинив свій погляд на секретарці, дивився на неї з неприхованим захопленням, а потім сказав уголос: «Це ж треба, які тут красуні працюють!» Коли ж вийшов із кабінету голови, запропонував: «Робочий день скінчився, давайте підвезу Вас додому, я на авто».
Тамара погодилася. Так вони з Борисом почали зустрічатися. Він — головний інженер одного із радгоспів сусіднього району, був старший від неї на 12 років. Мав дружину та двох синів-підлітків…
Так розпочався їхній роман. Упродовж шести років майже щотижня чоловік приїздив до дівчини. Для домашніх, хвалився їй, завжди щось вигадував: то важливу нараду, яка тривала зранку до пізньої ночі, то полювання (так і з’являвся у Тамари в камуфляжному костюмі з рушницею), то дводенне відрядження в область. Разом вони сміялися над цими вигадками і використовували відведену добу «по повній»: їздили до Азовського моря чи в Крим; гуляли по вулицях найближчого міста, навіть у театр встигали сходити, або просто не вилазили з ліжка…
Свою матір Тамара «переселила» у врем’янку і не зважала на неї. Вона кохала Бориса всім серцем, не уявляла життя без нього. Він обіцяв одружитися, як тільки сини закінчать школу. Та вже й молодший «випустився», а чоловік не поспішав йти з сім’ї. Тамара знала все про його домашніх, Борис від неї нічого не приховував. Навіть те, що його дружина дуже ревнива і має негарну звичку перевіряти чоловікові кишені. Тож якось наважилася — написала листа на цілого аркуша, який починався так: «Єдиний, коханий мій Боренько! Вже шість років ми разом, а мої почуття до тебе з кожним днем розквітають!..» і непомітно поклала у кишеню куртки Бориса. План коханки був простий: дружина знайде листа, влаштує скандал та й вижене чоловіка з дому. І він переїде жити до Тамари.
Однак після цього минув місяць, а Борис взагалі не приїздив. Тамара не знаходила собі місця, тож зважилася поїхати до сусіднього райцентру, де мешкав чоловік. Знала, що шукати його треба у місцевій конторі.
Вони зіткнулися на сходах. Борис холодно подивився на неї:
— Ти?! Навіщо приїхала?
З’ясувалося, дружина листа дійсно прочитала і чоловіка таки вигнала. Та пішов він не до Тамари, а до колишньої однокласниці.
— Через півгодини зворотній автобус, поспіши, — процідив Борис крізь зуби. — Зроби так, щоб я тебе більше ніколи не бачив! І запам’ятай, може згодиться в майбутньому: якщо чоловік одразу на тобі не женився, через роки він точно цього не зробить!
Як доїхала додому, Тамара не пам’ятала. У магазині купила пляшку горілки і вдома випила всю до дна, аби приглушити нестерпний біль у серці. Відтоді молода жінка запила. Не допомагали ні материні сльози, ні осуд односельців. З роботи її звільнили. А врода за сім років пияцтва зовсім «стерлася»: в одутлій жінці неможливо було впізнати колишню красуню. Знайомі її сторонилися, навіть ігнорували. Тільки Михайло, в якого після тих їхніх «ураганних» одруження та розлучення так і не склалося особисте життя, навідувався, умовляв кинути пити, кликав жити разом. Вона не погоджувалася. Але одного дня з жахом зрозуміла, що вагітна. Михайло навколішках просив залишити дитину, практично виривав пляшку з рук, не відходив від Тамари. І вона народила хлопчика. Та після пологів запила ще дужче. На дитину взагалі не зважала. Коли синові виповнилося півтора рочки, Михайло, законно довівши своє батьківство, забрав Павлуся і виїхав з батьками із села.
А Тамара на два роки сіла до в’язниці: п’яна покалічила п’ятирічну дівчинку, на яку наїхала велосипедом. Звідти вона вийшла непитуща, але дуже хвора. За цей час померла мати й жінка залишилася зовсім сама. Не жила — виживала. Пам’ятаючи добрі стосунки часів молодості, у контору прибиральницею її взяв син голови Андрій, який після батька очолив реорганізоване сільгосппідприємство…
Два роки тому Тамарі зробили складну операцію на шлунку (гроші на лікування, знову ж таки, дав Андрій). А сьогодні, у цей холодний листопадовий день, вона виписується з обласної лікарні після інфаркту. За іронією долі — в свій п’ятдесятирічний ювілей.
Та їй зовсім не хочеться повертатися додому в напівпорожню хату, яку навіть протопити нічим. Жінка втратила все: кохання, матір, дитину, гідність, здоров’я. Навіщо її врятували? І вона раптом твердо вирішила кинутися під першу-ліпшу машину на вулиці за воротами лікарні — поставити крапку в своєму безглуздому житті, продовження якого не хотіла…
Зібрала в пакет речі, спустилася сходами у двір. А там…
А там на неї чекав Михайло і гарний юнак з чорнявим волоссям, блакитними очима та ямочкою на підборідді. Він простягнув розгубленій Тамарі букет хризантем:
— З днем народження, мамо!
— Ми за тобою, Томо, — взяв пакет з її рук чоловік. — Досить. Більше ти сама не житимеш. Поїхали до нас!
Авторка Олена Олійник
