— О, подивись, Льоню, наші сусіди собі нові меблі купили. У хату заносять. Гарні! Нам би такі… Дивись, у Марини нове плаття, я ще такого в неї не бачила. Дороге, мабуть. Мені б воно більше личило! Чуєш, кажуть Любченки, сусіди навпроти, машину нову купують… Коли ми вже свою «Таврію» на щось людське поміняємо?!
Ніна сиділа біля відкритого вікна веранди й спостерігала за всім, що відбувається у найближчих сусідів. Її чоловік — спокійний флегматичний Леонід, у цей час мовчки різав овочі на салат.
— Ніно, зашторюй свій «телевізор» та сідай обідати, — звернувся він до дружини.
— Ти мене ніби не чуєш! — дорікнула Ніна. — Я що, зі стінкою розмовляю?
Леонід лише посміхнувся й промовчав.
НІНА була найгарнішою дівчиною в класі. А, можливо, й у всій школі: середнього зросту, з «точеною» фігурою, блискучим хвилястим каштановим волоссям, яке по плечах струменіло аж до пояса, а на її чисте обличчя з тонкими рисами та очима кольору темного бурштину, хотілося дивитися й дивитися...
І все б добре, якби не одна вада: Ніну з дитинства «гризли» заздрощі. В дитсадку вона заздрила всім дітям, хто мав кращі іграшки; в школі — хто успішніше, ніж вона, вчився; у старших класах — дівчатам, які стильно одягалися. Причому, тих, хто її засмутив, заздрісниця ігнорувала або намагалася принизити. Не дивно, що подруг в Ніни не залишилось. Крім однієї, Лідки. Ця була їй не конкурентка: невеличка, повненька, кирпата, з окулярами на носі. Ліда повністю підпала під вплив своєї гарної однокласниці й виконувала всі її забаганки. Доки діти гасали на перерві, вона малювала в Ніниному альбомі невиконане домашнє завдання, перед уроками математики перевіряла й акуратно виправляла помилки в її зошиті. А на уроках, коли та виходила до дошки, відчайдушно підказувала рішення задач, історичні дати, оскільки через поганий зір сиділа на першій парті.
За це Ніна їй ніколи не дякувала. Навпаки, коли мала поганий настрій чи хотіла покепкувати, — «зривалася» на Лідці. «Ти, пончик на ніжках, збігай купи мені пепсі», — говорила, стоячи в компанії хлопців. А ті реготали Ліді вслід.
Однокласниці намагалися поговорити з дівчиною, аби не була «розмазнею». «Нінка з тебе вірьовки в’є! Чому ти така безхребетна, поводишся, мов її особиста прислуга? Май гордість, пошли її раз і назавжди!»
Ліда червоніла, знизувала плечима, і далі не сперечалася, коли Ніна просила в неї гарні речі — нібито тимчасово покористуватися (оригінальні шпильку для волосся, авторучку чи дзеркальце, які їй дарувала старша сестра-студентка), й ніколи їх не повертала…
Усі родичі та знайомі захоплювалися Ніниною красою і говорили в один голос: «Будеш кінозіркою!» Мабуть, дівчина сама в це повірила, тому й поїхала після школи вступати до театрального інституту. Запрошувала із собою Ліду. «Та що ти, — замахала руками та, — куди мені з моєю зовнішністю!» «А й справді, куди тобі!» — заливалася сміхом Ніна.
Утім перший же екзамен — акторську майстерність — вона «провалила».
«Ви дуже переграли, шановна, — сказав їй голова комісії після прочитаного уривка з відомого прозового твору, — я не повірив жодному вашому слову».
— Ніночко, ну це ж не кінець світу! — втішала її вдома мати. — Вступиш на наступний рік. Та й взагалі, для дівчини головне — вдало вийти заміж. Ти в нас така гарна! Знайдеш собі справжнього принца й житимеш, як у Бога за пазухою.
Того року Ніна ні в який вуз уже не поїхала. А Ліда успішно склала іспити і вступила до столичного фінансового університету.
НАВЕСНІ в їхнє селище прихала сім’я — мати із дорослим сином. Дев’ятнадцятирічний Влад був справжнім красенем — високий, мускулистий, смаглявий, його яскраво-зелені очі пускали «бісиків». А своє біляве волосся до пліч хлопець збирав у модний «хвостик».
На дискотеці в місцевому будинку культури вони з Ніною одразу запримітили одне одного. Влад запросив її на повільний танець і того ж вечора проводжав додому. Хлопець розповів, що мешкав в Одесі, проте батько — єдиний годувальник сім’ї — трагічно загинув під потягом, і вони з матір’ю змушені були переїхати до бабусі, оскільки свого житла в місті не мали. Влад збирався влаштуватися на роботу та навчатися заочно.
Так молоді люди почали зустрічатися. Ніна відчувала, що закохалася «по самі вуха». Одне її бентежило — юнак був з родини зі скромними статками й розбагатіти найближчим часом не мав ніяких перспектив.
А ось Ніні така нагода випала. Наступного літа вона вдруге «провалила» екзамени до театрального. Аби якось заспокоїтися, сіла за столик під смугастим тентом у найближчому кафе в парку та замовила морозива із шоколадом. Раптом навпроти зупинилася «крута» чорна іномарка, з якої вийшов елегантний чоловік та попрямував до дівчини.
— Спекотно! Хочеш холодного шампанського, красуне? — запитав, наблизившись.
— Хочу, — з посмішкою відповіла Ніна.
— Тоді поїхали!
Потім вона не могла собі пояснити, як таке сталося: чому беззастережно сіла в чуже авто до незнайомця?! Але все склалося якнайкраще. Віктор привіз її у шикарний ресторан, де вони пили шампанське, ласували омарами й екзотичними фруктами, а після запросив до себе додому — в чотирикімнатну квартиру в центрі міста…
Словом, через три місяці Ніна вийшла заміж за молодого багатія (хоч не красеня, але досить симпатичного), забувши про Влада. Але шлюб той протримався недовго, всього півроку. Зачарування красою дружини у Віктора минуло швидко, бо та щодня вимагала нову шубу («як у знайомої Ренати»), чергову пару чобіток до нової сумки або поїздку в Емірати, звідки нещодавно повернулися знайомі подружжя. Відколи почала спілкуватися з багатіями, Ніна стала ще заздріснішою, адже тепер дійсно було чому й кому заздрити. Люди того кола часто міняли авто, купували коштовності, літали на уїк-енди до Європи.
— Ти хочеш усіх «переплюнути», мрієш про все й одразу, — дорікав дружині Віктор. — Але ж працюю я один і мені просто так гроші з неба не падають. У мене серйозний бізнес, який вимагає, перш за все, грошових вливань.
Але Ніна влаштовувала істерику за істерикою, хотіла жити у великому будинку за містом, як сім’я старшого Вікторового брата…
Зрештою, чоловік не витримав, подав на розлучення, зібрав кілька чемоданів і відвіз дружину до того кафе в парку, де вони зустрілися.
— Поклав, де взяв, — сказав Віктор, хряснувши дверцятами машини й поїхав геть, залишивши дружину ні з чим, бо за шлюбним контрактом мав віддати тільки її власні речі.
Ніна повернулася до батьків. Невдовзі вона вийшла заміж за місцевого фермера, який заради неї покинув дружину та двох дітей. Але і цей шлюб був приречений через ненаситні амбіції жінки. Тож за рік фермер повернувся до колишньої, а Ніна — знову до батьків. Після третього невдалого шлюбу з молодим лікарем, Ніна впала в тривалу депресію: погладшала на 10 кг, краса її «розплилася», потьмяніла.
Вона заочно вивчилася на менеджера готельного бізнесу (лиш би отримати диплом про вищу освіту) й влаштувалася працювати продавцем у сувенірний магазин. Там одного разу й познайомилася з Леонідом — трохи старшим за неї водієм молоковозу: невисоким, лисуватим, із приємним обличчям і спокійною та доброю вдачею. Він кохав Ніну, мовчки терпів її заздрісні тиради на адресу інших, оберігав, як міг, від домашньої роботи. Вона ж вирішила: житиме в цьому шлюбі, доки не дочекається свого «принца». Тому про дітей і слухати не хотіла, хоч разом вони були вже сім років.
ТИМ ЧАСОМ Ліда закінчила університет, повернулася в селище і швидко зробила кар’єру: спочатку стала головним економістом найуспішнішого місцевого переробного підприємства, а потім і заступником директора. Треба сказати, що вона дуже змінилася зі шкільних часів: схудла (і з’ясувалося, що має ідеальну фігуру), вставила блакитні лінзи, які їй личили, вдало змінила зачіску, а дитячий кирпатий носик трохи підправила в косметичній клініці.
Тож тепер це була дама з ефектною зовнішністю. І ніхто не здивувався, коли вони з Владом одружилися. За порадою дружини, він закінчив автодорожній інститут та влаштувався на те ж підприємство головним інженером. У пари народилися двоє синів-погодків, був просторий будинок, машина.
З Ніною Ліда не спілкувалася, хоч жили в одному селищі. Вона всіляко уникала її, а коли несподівано зустрічала на вулиці, «не помічала».
Одного разу Ніні треба було будь-що поїхати до обласного центру, а їхня «Таврія» зламалася. Автобусом, що «кланяється кожному стовпу», вона їхати не захотіла, вийшла на зупинку й підняла руку назустріч іномарці. Тоноване скло на дверцятах повільно поповзло вниз і звідти заусміхався Влад: «Сідай, підвезу».
Усю дорогу вони розмовляли «про життя», ділилися спогадами. Час минув непомітно. «Як справишся, телефонуй, — сказав Влад, коли приїхали в місто, — я заїду в пару фірм — і буду вільний».
Він пригостив жінку обідом у дорогому ресторані, називав її «любов’ю юності» й підливав коньяк у келих (сам не пив, адже за кермом). Ніна, зачарована блиском зелених Владових очей та його гаманцем, набитим крупними купюрами, натякнула, що непогано було б ту юність повернути.
Зворотною дорогою вони на годинку зупинилися в готелі на околиці міста…
ТАЄМНІ зустрічі Влада й Ніни були нечастими, два-три рази на місяць, бо ж у селищі — всі на виду. Їх, ті зустрічі, доводилося ретельно планувати, уникаючи чужих вух і очей. Тепер, коли жінка пересвідчилася, що Лідка живе в достатку, вирішила будь-що «відбити» у неї Влада разом із частиною майна. Все наполегливіше вона говорила коханцю про розлучення й створення їхньої нової сім’ї. Він нібито погоджувався, але ніколи не говорив, коли це станеться.
Щоб прискорити рішення, у розмовах Ніна нерідко намагалася принизити його дружину:
— Знаєш, як я Лідку в школі називала? Пончиком на ніжках! Вона була «ні риба, ні м'ясо», в неї ні волі, ні характеру!
— Та я б не сказав, — вагався Влад й одразу переводив тему на інше, явно не бажаючи обговорювати з Ніною свою дружину.
Якось улітку Ніна побачила Ліду за кермом новенької червоної «Тойоти» й мало не луснула від заздрощів. Тоді й вирішила прискорити події. Призначила Владові побачення в уже облюбованому ними романтичному «гніздечку» (чоловік наймав квартиру в містечку за 70 км від їхнього райцентру), під час котрого запланувала поставити питання «руба» — я або вона! А якщо вибір буде не на її користь, вирішила: погрожуватиме шантажем, зажене коханця «в куток» — і куди він дінеться!
Холодне шампанське вирішили купити у магазині на виїзді із селища, бо Ніна захотіла дорогою «освіжитися» і заразом налаштуватися на серйозну розмову. Доки Влад у машині вів телефонну бізнес-розмову, жінка пішла до магазину за пляшкою. Перед нею стояли три покупці. Та тільки-но дійшла її черга, як до торгової зали влетіла розлючена Ліда: «Що, Ніно, й далі моє життя руйнуєш? Мало тобі того, що я досі з жахом згадую свої шкільні роки, де почувалася твоєю рабинею, тепер чоловіка мого хочеш відібрати?! Дзуськи!» Вона розмахнулася і вдарила Ніну по спині своєю сумочкою. Сумочка була маленька й напівпорожня, тому удар вийшов безболісний. Ніна хотіла відповісти Лідці відбірною лайкою, яка вже ладна була зірватися з її язика, аж раптом помітила, що до магазину заходить Влад, і в душі затріумфувала: зараз він кинеться їй на поміч, втихомирить свою дружину, при свідках скаже, що кохає не її, а Ніну. Тоді вони прямо тут поцілуються, сядуть в авто й поїдуть назустріч своєму щастю.
Та Влад, котрий явно не чекав побачити Ліду, перелякано позадкував, швидко вскочив у машину й рвонув зі стоянки, яку добре було видно крізь скляні вітрини магазину. Ніна заклякла на місці…
Вона не помітила, куди ділася Ліда й коли саме в магазині з’явився Леонід. Він узяв її за руку і спокійно сказав: «Пішли додому». Ніби крізь реп’яхи, продираючись крізь насмішкуваті погляди покупців, кинув на ходу: «Ну що витріщилися, лише святі тут зібралися?» Всі промовчали. І тільки одна літня сива жінка сумно так подивилася на Ніну й сказала їй тихо: «Цінуй своє, дитино, чужого не бажай. У тебе он який чоловік хороший».
Всю дорогу додому Ніна міцно-міцно тримала руку Леоніда, бо, здавалося, як тільки випустить її — впаде й боляче заб’ється…
Авторка Олена ОЛІЙНИК
