Від добровольця до Героя: історія верхньосірогозця Андрія Акінчина, який загинув під Бахмутом

Нижні Сірогози.City

07 листопада 2024 07:00

Військовослужбовець 93‐ї ОМБр “Холодний Яр” Андрій Акінчин на позивний «Кім», родом з села Верхні Сірогози, що на Сірогозщині, загинув виконуючи бойове завдання 26 жовтня 2024 року під населеним пунктом Андріївка Бахмутського району Донецької області. Герою навіки залишилося 42 роки…

Акінчин Андрій Юрійович, позивний “Кім”

23.02.1982 – 26.10.2024 роки

23 лютого 2022 року Андрій відзначив свій ювілейний день народження. Рідні і друзі увесь день вітали іменинника з 40-річчям. А вже вранці 24 лютого він зателефонував сестрі Юлії і сказав, що стоїть у черзі до військкомату в місті Дніпро.

— Андрій декілька днів оббивав порог воєнкомату, стояв у довжелезній черзі разом з такими ж охочими піти на фронт. Кажуть, що у перші дні вторгнення українська армія поповнилася на понад 700 тисяч добровольців. Андрію відмовили, бо він взагалі не мав досвіду військової служби. Свого часу, його визнали непридатним до строкової служби, через проблеми зі здоров’ям. Ще у шкільні роки брат потрапив у аварію, у нього була складна травма ноги, також вже коли він працював — травмував око. Однак Андрій був вмотивований і рішуче налаштований, тож усіма правдами і неправдами він добився, щоб його мобілізували, — згадує про події перших днів війни сестра Андрія Акінчина Юлія Хлєбнікова.

Вже 26 лютого Андрія мобілізували і направили проходити бойовий вишкіл на полігон біля Черкас. Там він опановував вогневу підготовку, ази особистої безпеки та знайомився з особливостями військової спеціальності. Тренували як діяти окремо, а також вчили працювати в команді. Майже всі заняття були практичні.

— Брат увесь час рвався на фронт, казав, що треба звільняти рідну Херсонщину. Він не міг змиритися з окупацією. Казав, що його найголовніша місія — звільнення півдня України. Але служити потрапив на Східний фронт. Воював на Донецькому напрямку, у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” Сухопутних військ Збройних сил України, що входить до складу Оперативного командування “Схід”, — продовжує розповідь Юлія.

Андрій перебував на одній з найскладніших ділянок фронту — під Соледаром. Основною ударною силою росіян на цьому напрямку було організоване злочинне угруповання “Вагнер”. Загарбники за підтримки авіації та артилерії хвилями накочувалися на українську оборону, не рахуючи втрати. В новинах говорили, що ворог наступає буквально по трупах своїх же солдатів. І під таким системним тиском Соледар перебував багато-багато місяців. Проте українські бійці не лише обороняли, а й повертали втрачені позиції.

…Андрій на зв’язкок виходив рідко. Зазвичай розмова була дуже короткою, бо росіяни прослуховували телефонні розмови. Та й багато не розкажеш, якщо ти на “нулі” і під постійними обстрілами. Проте рідні раділи навіть таким коротким повідомленням від Андрія. Іноді він лише встигав сказати: “Зі мною все нормально! Не хвилюйтесь!” А якщо говорив: “Живий! Здоровий! Доволі ситий” — знали, що зараз він у безпеці і з ним дійсно все гаразд.

— Про те, як йому служиться, Андрій розповідав дуже мало, — ділиться Олена, колишня дружина Андрія Акінчина. — Навіть що пішов на фронт, повідомив нам з сином лише через чотири місяці служби. Не хотів, щоб ми переживали за нього. А взагалі то обіцяв, що розповість усе, як зустрінемося. Та навіть коли був у коротенькій відпустці, і приїхав у Дніпро, — це було в грудні 2022 року (тоді бригаду холодноярівці було відведено з лінії фронту на ротацію) він старався уникати розмов про війну.

Карта Бахмута і околиць. Скриншот maps.visicom.ua

Після ротації, з 19 січня 2023 року, підрозділи 93-ї бригади зайняли оборону міста Бахмут. І в цей період Андрій Акінчив отримав важку контузію. Від її наслідків чоловік протягом двох місяців лікувався, а потім проходив подальшу реабілітацію у Дніпрі. Після чого знову повернувся на фронт — на Донеччину, на Бахмутський напрямок.

Підрозділ Андрія Акінчина базувався неподалік населеного пункту Андріївка, що входить до Іванівського старостинського округу, який охоплює Іванівське, Андріївку, Кліщіївку, Берхівку та Хромове. Село зовсім невелике. Знаходиться за десять кілометрів на південь від Бахмута. Всі будинки розбиті вщент: російські війська руйнували село і восени, і взимку 2022 року, коли вели наступальну операцію на Бахмутському напрямку.

Вигляд Андріївки з дрону, зйомка від 6 вересня. Фото: Associated Press

Частина, в якій служив Акінчин закріпились і утримувала в оборонних цілях це село. Росіяни вели контрнаступальні дії на цьому відтинку, були великі масовані обстріли із залученням різних видів озброєння. Це не тільки у випадку Андріївки, це стандартна практика. З боку армії РФ на цьому напрямку була задіяна 72-га механізована бригада Збройних сил Росії, яка зазнала великих втрат, та попри це атаки не припинялися. Засобів ураження у росіян було дуже багато, вони їх не надто економили, тож намагалися відбити позиції підрозділів ЗСУ, застосовуючи всі види зброї, зокрема, велику кількість БпЛА.

Андрію, який був водієм і перебував за кермом військово вантажівки, доводилося незважаючи на обстріли підвозити побратимам на “нуль” все найнеобхідніше. Звісно ж і самому брати зброю до рук.

Маючи великий водійський досвід, а за кермом автівки чоловік фактично з дитинства, та ще працював до великої війни водієм-далекобійником, а в дорозі всякого бувало, Андрій також вивозив квадроциклом з поля бою поранених побратимів.

Одну з таких евакуацій, по рівній ділянці донецького степу, відзняли оператори квадрокоптера, які забезпечували побратимам супровід і підтримку з повітря.

— Це відео, я показала 11-класникам, учням Каховського ліцею на виховній годині за темою “Герої поруч з нами”, — ділиться спогадами сестра Андрія Юлія, яка викладає в цьому навчальному закладі математику та інформатику. — Розповіла про свого брата, який для мене є Героєм, який поруч, поділилася його мрією — він хотів якнайшвидше звільнити загарбані росіянами українські землі.

Також Юлія розповіла, що брат навіть свою армійську заробітну плату витрачав на потреби бойових побратимів і підрозділу. Приміром, легкову автівку купив за власний кошт. Казав, що треба хлопцям, які перебувають на “нулі”, забезпечити швидке переміщення. Ця машина кілька разів потрапляла під російські обстріли, поки її вщент не розбили.

— Андрій казав: “Поки що мій єдиний план — вижити. Я часто говорю про смерть — і серйозно, і жартома. Бо вона мені загрожує. Та смерті я не боюся. В полон не здамся. Якщо буде така буде ситуація — себе підірву, але шкуру знімати не дам”, — пригадує розмови з братом Юлія.

На початку осені Андрій почав телефонувати рідним частіше — іноді бувало, що по два рази на тиждень. Був сповнений оптимізму, говорив підбадьорливі слова.

— З татом говорив по телефону 23 жовтня, — згадує 15-річний Владлен, син Андрія Акінчина. — Мову вели про буденні речі. Батько відправив мені гроші, а робив він це постійно, сказав, щоб я витратив їх на свої потреби. Він був дуже втомлений, голос ніякий. Я навіть не підозрював, що це буде наша остання розмова. Телефонував батькові наступного дня — він не відповів. Написав повідомлення — відповіді також не отримав. Такого не було ніколи. А 30 жовтня мамі подзвонили з військової частини і повідомили, що батько загинув…

Це вже кількома дням пізніше рідні отримали документ, де було вказано, що Акінчин Андрій отримав відкриті рани декількох ділянок нижньої кінцівки внаслідок вибуху. Це сталося під Андріївкою, яка знаходиться під контролем українських військ.

Поховають “Кіма” — Акінчина Андрія Юрійовича 7 листопада на Краснопільському кладовищі у Дніпрі, яке стало одним із головних місць спочинку загиблих героїв російсько-української війни.

Краснопільське кладовище у Дніпрі Фото: The Economist

Таким Андрія Акінчина запам’ятали земляки і рідня

Імена людей, які поділилися спогадами про Андрія Акінчина, і зараз перебувають в окупованих Верхніх Сірогозах, з безпекових питань ми не називаємо.

Спогади вчительки Верхньосірогозької школи:

— Андрій і Юлія Акінчині народилися у Верхніх Сірогозах, і були погодками. Діти рано осиротіли, мама померла коли їм було десять років. Батько одружився вдруге. Тож дітьми опікувалися бабуся і дідусь по батьківській лінії.

Онучат вони виховували старанно і правильно. І в шкільні роки братика та сестричку Акінчиних ставили іншим до прикладу, адже до школи вони завжди приходили охайні і з вивченими уроками.

Спогади тітки Ірини Кульчицької:

— Андрій завжди з любов’ю ставився до мене. Тіткою називати не хотів, з повагою звертався — Михайлівна. Ще коли була жива моя старша сестра — мама Андрія, вони частенько приїздили погостювати до мене у Цюрупинськ (нині Олешки) і оздоровитися на Голубівому лимані — цілющому озері неподалік Олешок.

А ще у племінника у Цюрупинську була улюблена розвага — пити газовану воду з сиропом. Для нього це перетворювалося на справжній ритуал: Андрій брав 3 копійки, спускався з другого поверху і йшов до автомата з газировкою, який було встановлено неподалік під’їзду нашо дев’ятиповерхівки. Бо у Верхніх Сірогозах такої “атракції” не було.

Пригадую, що з дитинства племінник мріяв бути шофером, як його батько. Тато частенько брав його з собою на роботу, садив поруч у кабіну, або брав на руки і давав покрутити руля. А як Андрій почав ногам діставати до педалей — вчив водити авто.

Любив племінник кататися на автобусі. Тож ми купували квиток на рейс “Нижні Сірогози — станція Сірогози” і просто каталися за цим маршрутом.

Спогади сестри Юлії Хлєбнікової:

— У нас з Андрієм різниця у віці півтора роки, він за мене старший. З дитинства ми все робили з ним удвох — і шкоду, і домашні справи, бо мали свої обов’язки, так як дорослі були на роботі. До школи і додому ходили теж разом, доводилося йти далеченько — десь півгодини, тож всю дорогу ми розмовляли…

В початкових класах Андрія завжди ставили мені у приклад. Вчителька казала: “Дивися, як Андрійко гарно і старанно пише. Він же хлопчик! Вчися у нього!” Проте в середніх і старших класах у брата згасло бажання гарно вчитися. У нього було два улюблених хоббі — гра в футбол і машини. В цьому він наслідував батька, який свого часу був воротарем місцевої футбольної команди і працював водієм на грузовому авто. Тож і Андрій стояв на воротах за шкільну та вуличну футбольні команди і захоплювався машинами. Був душею компанії, вмів дати корисну поради, був начитаний...

Після закінчення школи поїхав у Дніпро (тоді ще Дніпропетровськ). Брату дуже сподобалося це місто і він завжди мріяв, що працюватиме там після школи. Тож як тільки отримав атестат — вирушив до Дніпра, де почав самостійне життя.

Андрію всього довелося добиватися самотужки. Адже чим йому могли допомогти бабуся і дідусь, яким уже самим потрібна була допомога? Тож в його житті бувало всякого: і на вокзалі доводилося ночувати, і вдосталь не їсти.

Проте з часом життя у Андрія налагодилося. Почав працювати на підприємстві, зустрів Олену, з якою створили сім’ю, народився син Владлен. Був період, коли молода родина переїхала жити у Верхні Сірогози. Брат навіть намагався налагодити бізнес — вирощував свиней на продаж. Однак прогорів, та не впав духом. Він у складних ситуаціях завжди говорив дуже мудро: “Життя нас вчить, і з цих уроків потрібно робити правильні висновки”.

Коли Владлен підріс — родина брата вирішила переїхали знову до Дніпра. Цього разу все складалося дуже добре. Андрій почав працювати далекобійником, непогано заробляв. З кожної поїздки привозив рідним смаколики і подарунки. Можливо молодь цього не зрозуміє, але перший нарізний і заламінований хліб та якусь “заморську” дорогу ковбасу, Андрій привіз нам у село на гостинець. Це була дивина, раніше ми такого не те що не куштували, а й не бачили.

Свій перший мобільний телефон я також отримала в подарунок від брата. До речі, останні цифри номерів мобільних телефонів у нас з Андрієм однакові. Він спеціально стартові пакети з такими номерами шукав. Бо у нас з ним завжди був особливий зв'язок.

І з днем народження мене завжди першим вітав брат, навіть коли був на фронті.

А ось публічності Андрій не любив, ніколи не вів ніяких соцмереж. Казав, що за роботою йому цього робити ніколи, а працював він багато і хотів жити краще.

Брат завжди пишався мною, дуже радів, що я змогла здобути вищу освіту, створила гарну сім’ю, народила двох діток, жила і працювала в Каховці. Він взагалі дуже любив дітей: і свого сина Владлена, і моїх доньку та сина. Радів їх успіхам і здобуткам.

Андрій переживав за мою родину, коли ми опинилися в окупації. Наполягав, щоб ми якнайшвидше виїхали з Каховки. Розумів всю небезпеку і чого можна очікувати від росіян, людям з проукраїнської позицією. Брат “видихнув” з полегшенням, коли в травні 2022 року нам нарешті вдалося виїхати з окупованої Херсонщини.

Спогади однокласниці Наталії Шехавцової:

— Нас у класі було трохи більше 20 учнів. З них лише четверо дівчат, і з Андрієм ми всі приятелювали, бо він нас ніколи не ображав. Взагалі був не конфліктний, завжди позитивно налаштований, усміхнений і з гарним настроєм. Хоча дитинство однокласника не назвеш легким.

Його дуже любила наша перша вчителька Наталя Іванівна. Пригорне Андрія до себе, погладить по голівці, розпитає про все. Та й Андрій з нею мав дуже довірливі стосунки, ділився своїми проблемами.

В молодших класах Андрій навчався старанно. А вже в середній та старшій школі був таким собі “середнячком”, зірок з неба не хапав. Проте спорт дуже любив, особливо грати у футбол. Його можна було побачити не тільки на шкільному стадіоні, а й на імпровізованому “футбольному полі” на Лисивці — на пустирі, де хлопці прибрали бур’яни і з гілляччя зробили ворота.

Андрій радів, що в старших класах зміг вивчати водійську справу у Нижньосірогозькому навчально-виробничому комбінаті. Легко здав екзамени на водійські права. І зразу після школи планував влаштуватися на роботу шофером.

Ми двічі організовували зустріч однокласників — через 10 та 20 років після закінчення Верхньосірогозької школи. Та випадало так, що в ці дні Андрій був у рейсах — працював далекобійником. Однак гроші на святкування передавав, і дуже жалкував, що не може приїхати, аби всіх нас побачити.

Про однокласників Андрій не забував, по можливості телефонував. Навіть коли пішов на фронт частенько писав повідомлення, надсилав фото і відео. Заїжджав до мене в гості своєю величезною і посіченою кулями та уламками армійською вантажівкою, коли був на ротації у грудні 2022 року.

Спогади односельця, товариша батька Андрія:

— Ще з шкільних років Андрій працював улітку на зернотоку. Старався заробити грошей і купити собі та сестрі до школи все необхідне. Коли був ще живий його батько і працював водієм (а він також помер у молодому віці), то вони удвох і в рейси їздили, і будь-які машини ремонтували, бо мали золоті руки.

Спогади колишньої дружини Олени:

— З Андрієм ми познайомилися у 2005 році, мені було лише 15 років, а йому на той час — 23. Через рік почали зустрічатися. У 2007 році, коли я перейшла до 11 класу, а Андрій працював на одному з підприємств міста, ми почали жити разом.

27 грудня 2008 року я зателефонувала коханому і сказала що вагітна. Як він радів цій новині! Здається, що щасливішої людини я не бачила в своєму житті. А так як в Дніпрі ми винаймали квартиру, то вирішили, що нам краще буде жити в селі.

У Верхні Сірогози ми переїхали, коли я була на 6-му місяці вагітності. Тож наш синок Владлен народився на батьківщині тата – у Верхніх Сірогозах.

Прожили ми у селі два роки, потім повернулися до Дніпра. Андрій влаштувався на роботу водієм, я після декретної відпустки працювала в лікарні молодшою медсестрою, синок пішов у дитсадок.

Андрій їздив у рейси по всій Україні, побував у різних її куточках, і хотів, щоб всі гарні місця побачили і ми з сином. Тож чоловік принагідно брав нас з Владленом з собою в поїздки.

А бувало й так, якщо його фура кілька днів стояла у якомусь місті на розвантаженні чи завантаженні, то він телефонував мені і казав, що чекає щоб ми до нього з сином приїхали. Влаштовував нам екскурсії і відпочинок. А коли Владлен став доросліший, то вже їздили з батько удвох, бо я не завжди могла відпроситися з роботи.

Під час таких поїздок Андрій розповідав синові шоферські секрети, вчив не тільки машину водини, а й як її ремонтувати та що робити у разі непередбачуваних обставин на дорозі. Чоловік все міг зробити своїми руками, тож вчив і сина бути самостійним.

Проте, так склалися обставини, що ми з Андрієм розлучилися. Але це не вплинуло на наші дружні стосунки. Ми продовжили спілкуватися, радитися і підтримувати один одного, спільно виховувати сина та всі втрьох проводити вільний час.

Спогади племінниці Анастасії Хлєбнікової:

— Очі і руки в дядька Андрія дуже схожі на дідусеві. Згадую, як сиділи ми з ним біля дідової хати у Верхніх Сірогозах, він мені розповідав цікаві історії, бо багато їздив Україною, бував у цікавих місцях. До речі, завжди ставився до мене, як до рівної собі, хоч і називав малою.

Ще пригадую, коли він приїхав до нас у гості в Каховку, то скачав комп’ютерну гру, а пароль до неї поставив — дату народження свого сина. Гра була складна, розрахована на дорослих, але дядько Андрій показав мені як у неї грати, розповів деякі секрети. Сказав, що хоча це гра, проте важливо навіть в грі не програвати.

Дядько завжди підтримував мене і пишався моїми досягненнями, особливо, коли я вступила в університет у Києві. Досі в голові лунають його слова “Що там, моя племяшка?”

Пригадую, як у перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми опинилися в окупації, дядько Андрій подзвонив і сказав мамі: “Я пішов воювати заради племінниці. Щоб в неї було життя без війни, щоб вона прожила веселі студентські роки і мала можливість вчитися”. Казав, що він везунчик і все в нього буде добре. Завжди нас підтримував, запевняв: зачекайте ще трошки і ми всі разом зустрінемось у Верхніх Сірогозах.

Для мене дядько Андрій був надійною підтримкою в окупації. Його словам я завжди вірила, з його дотепних жартів — сміялася Він був сильним та мужнім і в мирному житті, і під час війни. Завжди памʼятатиму його саме таким…

На моє запитання якою він бачить Україну майбутнього? Дядько Андрій мені відповів: “Вільною, звісно!”