Росія майже чотири роки тримає під вартою міського голову Голої Пристані (Херсонська область), не визнаючи цього офіційно. Олександра Бабича викрали у березні 2022 року, і відтоді його справа не з’явилася в жодному відкритому суді, йому не висунули обвинувачень і не дали зв’язатися з родиною.
Олександр Бабич народився у 1968 році, здобув технічну, інженерну та управлінську освіту. Працював водієм, механіком, займався підприємницькою діяльністю, з 2015 року очолював Голопристанську громаду. У 2020 році його знову обрали міським головою — попри політичний тиск, спроби зірвати роботу виборчих комісій та навіть технологію “двійника” з таким самим ім’ям і прізвищем у бюлетені.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, він не виїхав і не перейшов на бік окупаційної влади. Саме це, за словами його колег, і стало ключовою причиною викрадення.
28 березня 2022 року близько восьмої ранку російські військові прийшли до будинку міського голови. Після цього він зник. Для міста, для колег, для державних інституцій — і, найболючіше, для родини. Російська сторона не повідомила про затримання офіційно, не оголосила підозри, не відкрила публічного процесу. Відтоді минуло майже чотири роки, але його справа так і не з’явилася у жодному відкритому судовому процесі в Росії, йому не висунули офіційних обвинувачень, до нього не допустили адвоката, а рідні не отримали жодного формального повідомлення про місце утримання чи правовий статус.
Така ситуація правозахисниками визначається як утримання у статусі інкомунікадо — повної ізоляції від зовнішнього світу. Фактично держава, яка людину утримує, не визнає її справу в публічному правовому полі, але фізично тримає за ґратами.
Уся інформація про Олександра Бабича за ці роки надходить родині уривками й випадково. Дружина Ольга дізнається, що чоловік живий, не через офіційні канали, а через інших ув’язнених, які перетиналися з ним у різних слідчих ізоляторах. Це короткі згадки, передані з вуст у вуста, іноді — записки на клаптиках паперу з кількома словами. Саме так у ХХІ столітті родина українського мера отримує підтвердження, що він і досі існує.
Про це розповіла менеджерка Кримськотатарського Ресурсного Центру Зарема Барієва, а також поділилая деталями про незаконне утримання Росією мера Голої Пристані Олександра Бабича.
“У середині січня я отримала лист від одного з політв’язнів Криму, який, як і Бабич, кілька років перебував у статусі інкомунікадо. У цьому листі чоловік (з метою безпеки не вказую імені політв’язня) просить передати величезний привіт як дружині Бабича — Ользі, так і самому Олександру (припускаючи, що Бабич, можливо, вже вийшов на свободу). Ось завдяки таким листам ми отримуємо інформацію/підтвердження про те, що люди дійсно утримувалися окупантами в тому чи іншому СІЗО Криму”, — пояснила вона.
Одна з ключових деталей, за словам менеджерк КРЦ, з’явилася завдяки колишньому українському військовополоненому Леоніду, який повернувся з російського полону влітку 2025 року. Він розповів про етапування групи з приблизно двадцяти людей — частини цивільних і частини військовополонених з СІЗО-2 Акмєсджіта (Сімферополя), де провів 9 місяців, практично аж до звільнення з полону.
Їх вивели з камер, зв’язали руки й ноги, обмотали скотчем голови, заклеїли очі й посадили в автозаки без пояснень, куди саме везуть. У таких умовах люди не знають, чи це допит, тортури, чергове переведення чи щось значно гірше. Саме під час цього перевезення Леонід опинився поряд із Олександром Бабичем, який на той момент незаконно утримувався в СІЗО Криму більше 3 років.
Згодом кілька днів вони провели в одній камері СІЗО-2 у Таганрозі.
За словами Леоніда, стан Бабича серйозно погіршився: він сильно схуд, втратив майже половину ваги, має проблеми з артеріальним тиском і загальне виснаження. Попри це, він намагався триматися і підтримувати інших. Силовики, за свідченнями колишніх полонених, регулярно поширюють серед ув’язнених дезінформацію про те, що Україна про них забула і що обмінів не буде. Бабич, за словами очевидця, у це не вірив.
«Незважаючи на всі проблеми, Бабич намагається не падати духом і не вірить казкам ФСБшників, якими їх годували весь час перебування в кримському СІЗО, про те, що в Україні вони нікому не потрібні, від України залишився один Львів, а вся решта країни вже захоплена росіянами за три дні і перебуває під повним контролем РФ, а також що їхні рідні про них уже давно не згадують і живуть своїм життям», — переповіла сказане Леонідом Зарема Барієва.
Як військовополонений, Леонід в рамках обміну повернутися додому 14 червня 2025 року, а цивільні, на жаль, залишилися в Таганрозі.
Найгостріше в цій історії — повна відсутність юридичної рамки. Людина утримується роками, але формально не є обвинуваченим у жодній справі. Її ім’я не фігурує у відкритих судових базах, немає процесу, до якого можна долучитися захиснику, немає рішення, яке можна оскаржити. Це створює ситуацію, у якій людина існує фізично, але майже не існує юридично. Саме тому правозахисники говорять не просто про незаконне позбавлення волі, а про системну практику прихованого утримання цивільних. І Бабич — лише один із небагатьох, про кого взагалі відомо.
В Україні вже встановлено відповідальність за саме викрадення Олександра Бабича: одного з причетних російських силовиків, Пилипа Квартника, заочно засуджено до 12 років позбавлення волі за порушення законів і звичаїв війни. Однак цей вирок не змінює реальність по той бік кордону: мер Голої Пристані продовжує перебувати в російському СІЗО.
