Освіта стала новим фронтом війни Росії проти України. Переписані підручники, уніфіковані програми та мілітаризація молоді на тимчасово окупованих територіях формують покоління, для якого війна — історична норма, а лояльність Кремлю — природний вибір. Ця гібридна агресія ведеться не лише на фронті, а й у свідомості дітей і в міжнародному інформаційному просторі.
Освіта як фронт гібридної війни
Освіта на окупованих територіях перетворилася на поле боротьби за дітей — за їхню мову, пам’ять і самоідентифікацію. Водночас на міжнародному рівні триває змагання за право визначати смисли: хто є жертвою, хто — агресором, і як трактувати спільне минуле Східної Європи. У цьому контексті історія стає не академічною дисципліною, а складовою гібридної війни.
Саме про це вели мову учасники дискусії “Шкільний курс історії як інструмент ідеологічного контролю в Росії. Виклики та наслідки для України”, що відбулася в Українському кризовому медіа-центрі. У фокусі обговорення — шкільні підручники як зброя, механізми ідеологічного контролю Кремля, мілітаризація молоді та стратегія України у відповідь.
“Час архітекторів минув. Настав час понтифіків”
Сергій Терепищий, професор Українського державного університету імені М. Драгоманова розпочав дискусію із філософської рамки:
“24 лютого — це антидата 24 серпня. Це антинаша незалежність. Ми маємо справу з ворогом, з яким потрібно працювати не лише на фронті, але й у серцях і в мисленні наступних поколінь”.
Щоб окреслити характер сучасної епохи, професор навів, на перший погляд, побутову сцену. У McDonald's він побачив касира, який стояв без роботи, бо всі відвідувачі робли замовлення через електронні термінали. Науковець окреслив це як соціальну асептику — коли взаємодія з машиною є комфортною і передбачуваною, а з людиною — складною і потенційно травматичною. Саме в умовах такої «асептики» живе сучасна молодь — в Україні, в Росії і в глобальному світі. Тому, на переконання науковця, не варто перебільшувати роль підручника як головного інструмента впливу. Підручник — лише частина фундаменту. Набагато активніше потрібно працювати з цифровими середовищами, соціальними мережами, платформами на кшталт TikTok, де щодня формується світогляд підлітків.
У цьому контексті Сергій Терепищий згадав французького історика Марка Ферро, який досліджував, як різні країни розповідають дітям про одні й ті самі історичні події. Ферро показав, що історія в підручниках завжди є інтерпретацією, а її маніпулятивність — не виняток, а майже правило. Тож він пропонував починати не з “великих” подій і постатей, а з історії власної родини: сімейного альбому, нагород дідуся, розповідей бабусі, історії свого містечка. Лише після цього — переходити до великих наративів.
“Повномасштабна війна — це не лише фронт і зброя, а й боротьба за мислення, за формування суб’єктності наступних поколінь”, — Сергій Терепищий. Фото: УКМЦ
Нинішню російську систему освіти професор Терепищий порівнює з “архітекторами”, які будують важкі стіни за рахунок історичних наративів, видаючи підручники мільйонними тиражами. Проте він вважає, що такий підхід приречений.
“Час архітекторів минув, настав час понтифіків”, — сказав він, маючи на увазі, що суспільство має виховати покоління “понтифіків”, які будують мости між минулим, відповідальністю та національним майбутнім.
Щодо тимчасово окупованих територій, професор зауважив, що підручники можна перевидати, програми — переписати. Але покоління, які з 2014 року зростали в іншій інформаційній і ціннісній реальності, становлять значно складніший виклик. Це водночас педагогічна, філософська і медійна проблема. Ключем до її розв’язання він вважає роботу з критичним мисленням, медіаграмотністю, з екзистенційною глибиною людського досвіду — очищеного від “великих наративів”, якими так вправно оперують імперські “архітектори”.
“Історія в Росії — це не наука, а засіб пропаганди”
Відповідаючи на запитання про те, чи можлива перемога над Росією, кандидатка історичних наук, завідувачка кафедри теорії та історії держави і права Національної академії Служба безпеки України Аліна Понеполяк запропонувала розрізняти військовий та історичний виміри перемоги. Вона зауважила, що в короткостроковій перспективі Україна справді стикається з обмеженістю ресурсів для досягнення повної військової перемоги. Однак у ширшому історичному масштабі, на її переконання, Росія вже зазнала поразки, здійснивши повномасштабне вторгнення.
“Сам факт агресії став точкою біфуркації не лише для України, а й для всієї європейської системи безпеки, продемонструвавши руйнівний характер сучасного кремлівського режиму”, — Аліна Понеполяк. Фото: УКМЦ
За словами Понеполяк, навіть у російському суспільстві дедалі частіше з’являється запитання: “А що далі?” Навіть у разі захоплення нових територій відсутній образ майбутнього та позитивна стратегія розвитку. Саме цю ідейну порожнечу Кремль намагається заповнити через історичну політику — шляхом активного переписування минулого, насадження наративів про безперервність між Російською імперією та СРСР, а також через порівняння сучасної агресії з міфологізованою “Великою Вітчизняною війною”.
Проаналізувавши підручники з історії для 6-11 класів, які поширювалися на тимчасово окупованих територіях Херсонщини, дослідниця дійшла висновку, що їхня головна мета — сформувати уявлення про “безповоротність” і “непереможність” російської армії, а також закріпити тезу про “ісконно русскіє” території.
Понеполяк підкреслила, що гібридність цієї війни полягає саме в поєднанні військового та ідеологічного вимірів. Нові покоління росіян формуються в умовах системної пропаганди, що становить загрозу не тільки для України, а й для всієї Європи. Проте вона переконана, що історична поразка Росії є неминучою, однак цей процес потребує часу й системних зусиль. І у цьому контексті проводить паралель із післявоєнними процесами в Європі: “Нюрнберг для Росії невідворотний”.
Повний цикл мілітаризації шкільної освіти
Керівник Групи аналізу гібридних загроз Українського кризового медіа-центру Володимир Солов’ян нагадав, що впродовж багатьох років у Росії послідовно готувалася уніфікація підручників з історії, яка була фактично завершена у 2023 році. Важливим етапом стали зміни до закону “Про освіту” у 2020 році, а також ширший пакет конституційних змін, які закріпили авторитарну модель влади.
“Саме 2019-2020 роки стали переломними: під прикриттям політичних реформ Кремль здійснив глибоку гуманітарну перебудову, зокрема в сфері історичної науки та шкільної освіти”, — Володимир Солов’ян. Фото: УКМЦ
Не виключено, що підготовка до масштабної агресії проти України вже тоді супроводжувалася системною ідеологічною підготовкою молодого покоління.
Проте, старший аналітик Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Максим Віхров застеріг від двох крайнощів — недооцінки й спрощення. З одного боку, історична політика, що впроваджується через школу й університет, є важливим інструментом впливу, і легковажити нею не можна. З іншого — не варто зводити проблему лише до підручника як тексту.
За словами Віхрова, окупаційні адміністрації на ТОТ вибудовують повний цикл ідеологічної обробки, спрямований насамперед на молодь. Люди старшого віку для них не становлять стратегічної цінності — вони радше елемент “картинки” для пропаганди. Натомість діти й підлітки — це ресурс: військовий і демографічний. Моніторинг інформаційного простору на тимчасово окупованих територіях показує, що приблизно 40% публічних заходів — виставок, лекцій, концертів — присвячені темі так званої “Великої Вітчизняної війни”, ще близько 40% — темі “СВО”. Решта — культурні, релігійні чи гуманітарні події, які, однак, так само вписані в загальну ідеологічну рамку.
“Мілітаризація є осердям окупаційної політики. Йдеться не про створення “вітріни русского міра”, а про формування казарменого простору, де молодь виховується з єдиною місією — стати ресурсом для наступних воєн”, — Максим Віхров. ТОТ Запорізька область, 2026 рік. Скриншот проросійський Telegram-канал
Фактично в сучасному російському дискурсі ці два наративи — Друга світова війна і повномасштабна агресія проти України — злиті в єдиний “таймлайн”. Зовні це може виглядати карикатурно, але в умовах інформаційної ізоляції така конструкція працює. Діти на окупованих територіях позбавлені альтернативних джерел інформації, а школа доповнюється позашкільною діяльністю: участю в парамілітарних організаціях, псевдоволонтерських рухах, мілітаризованих таборах, спеціальних “вишколах” і тематичних екскурсіях.
“України не існує” — базовий наратив для дітей
Журналістка, головна редакторка сайту “0629” (Маріуполь) Анна Мурликіна особисто проаналізувала російські підручники з історії для 8-11 класів, зокрема порівняла версії 11 класу, підготовлені до та після редакційного втручання Володимира Мединського (Мединський — російський ідеолог режиму Путіна, є одним із головних авторів нових підручників з історії Росії для 5–11 класів, які почали активно впроваджуватися в російських школах з 2023 – 2024 років. — Ред.)
Нові російські підручники історії під редакцією Володимира Мединського. Скриншот проросійське ЗМІ
За її словами, зміни є принциповими: навіть якщо фактичний матеріал подекуди зберігається, його трактування перестає бути академічним. Якщо раніше імперська версія історії Росії подавалася відносно нейтральною мовою, то нові підручники фактично відтворюють риторику російської державної пропаганди.
Водночас, за словами журналістки, існує фундаментальна відмінність між ідеологічними меседжами для громадян самої Російської Федерації та для українців на окупованих територіях. Якщо в російських регіонах наратив спрямований на конструювання “єдиної багатонаціональної російської нації” з великоросійським ядром, то для українських дітей готується інша версія: системне заперечення самого існування України. У підручниках майже не вживається слово “Україна” — натомість використовуються історичні імперські синоніми на кшталт “Малоросії”. Українська державність або замовчується, або подається як історичне непорозуміння. І цей наратив транслюється не лише на уроках історії, а фактично в межах усіх предметів — від літератури до природничих дисциплін.
Особливу увагу Мурликіна звернула на кадрову політику окупаційної влади. Українських учителів, які залишилися працювати, масово відправляли на “перепідготовку” до Росії, а поїздки супроводжувалися фінансовими стимулами, що мало створити атмосферу лояльності та залежності.
Вчителів з тимчасово окупованих територій залучили до активної участі у Всеросійському конкурсі для вчителів історії. Санкт-Петербург, 2025 рік. Скриншот проросійський Telegram-канал
Паралельно відновилася практика доносів, контроль за висловлюваннями, перевірки лояльності та переслідування дітей, які навчаються в українських онлайн-школах. У разі виявлення таких випадків родини стикаються з погрозами — аж до залякувань вилученням дітей та примусовим переведенням до інтернатів. Тож з кожним роком кількість дітей, які зберігають зв’язок з українським інформаційним простором, зменшується. Молодші школярі, що перебувають під впливом російської системи з дитячого садка, практично не мають захисних механізмів проти масованої пропаганди.
Реактивність — шлях до поразки
Михайло Сінаюк, експерт Програми російських і білоруських студій аналітичного центру Українська призма розповів, що шкільна історія в будь-якій державі рідко є “чистою” академічною наукою, і передусім виконує функцію громадянського виховання та політичної соціалізації. У Росії ж історія стала державноцентричною, без критичного мислення. Особливо після 2022 року, коли запровадили єдиний державний підручник історії під редакцією Володимира Мединського.
У російських школах з'явиться обов'язковий усний іспит з історії, який учні 9-х класів повинні будуть складати для допуску до державної підсумкової атестації. За словами пропагандиста Мединського, новий іспит запроваджується у рамках виконання доручень Володимира Путіна. Скриншот проросійський Telegram-канал
Ідеологічну рамку підсилюють концепції Олександра Дугіна з його баченням “євразійської цивілізації”. У цій моделі Україна та інші сусідні держави постають не як самостійні суб’єкти, а як периферія “русского міра”, що нібито тимчасово перебуває під зовнішнім впливом. Також на тимчасово окупованих територіях освіта використовується як інструмент десуверенізації — демонтажу локальної ідентичності, сформованої за роки незалежності України.
Втім, експерт наголосив: проблема не лише в російських підручниках. Значно важливішим є стратегічний вимір. Україна часто діє реактивно — аналізує нові видання, спростовує чергові заяви, відповідає на сформульовані Кремлем тези. Натомість потрібен перехід від defensive framing до agenda setting — формування власного порядку денного та пропонуючи світові не імперську, а горизонтальну партнерську модель пам’яті.
Історія як фундамент ідеології
На думку кандидата історичних наук, доцента Луганського національного університету імені Тараса Шевченка Єгора Брайляна, історія вже неодноразово ставала інструментом формування імперських ідентичностей. Отже, сам механізм використання історії для консолідації суспільства не є унікальним.
Втім, сучасна російська ідеологія має специфічне походження, що поєднує три складові: радянську ностальгію та елементи комуністичної традиції; імперську “білогвардійську” романтика з культом дореволюційної Росії та символікою Білого руху; православний компонент у специфічній московській інтерпретації. Ця суміш і формує сучасний ідеологічний каркас, у якому історія відіграє цементуючу роль.
Водночас, на думку Брайляна, не варто переоцінювати рівень віри російського суспільства в офіційні історичні наративи. Значна частина молоді демонструє байдужість до традиційної героїчної риторики про Другу світову війну. Однак небезпека полягає не лише в шкільних підручниках, а в системі військово-патріотичного виховання та мілітаризації молоді, яка активно доповнюється роботою з інфлюенсерами та новими медіа. У цьому середовищі популярні блогери можуть впливати на свідомість значно ефективніше, ніж класична державна пропаганда.
Учасників СВО залучають до навчального процесу в школах на тимчасово окупованих територіях. ТОТ Херсонська область, 2026 рік. Проросійський Telegram-канал
Він зауважив, що Росія активно працювала в західних університетах та аналітичних центрах, просуваючи власне бачення історії Євразії. Тож Україна не зможе перемогти в цій боротьбі кількісно, але може зробити це якісно — через розвиток власної історичної школи, сучасних методологій і конкурентних академічних продуктів. Російська ідеологія апелює до минулого, тоді як Україна має орієнтуватися на майбутнє. Саме тому гуманітарна політика, інвестиції в історичну науку та системне осмислення російського досвіду мають стати центральним елементом національної стратегії.
