Чотири роки повномасштабної війни росії проти України. Для мільйонів українців вона різна: військові обороняють країну, хтось живе під обстрілами, хтось виїхав за кордон чи в інші регіони, а хтось щодня прокидається в окупації — без світла, без зв’язку, без права говорити вголос.
Як живуть люди на тимчасово окупованих територіях, що їх турбує, які рішення вони змушені приймати і про що мовчать? Про це авторка дещо знає не з чуток: самій довелося майже пів року бути в окупації й виїхати після погроз, а нині підтримує зв’язок із мешканцями лівобережної Херсонщини.
Життя на лінії фронту
Спілкування з мешканцями окупованих громад Херсонщини відбувається переважно анонімно. Все ж вдалося з кількома жителями лівобережної Херсонщини поговорити на тему — як їм сьогодні живеться.
Про життя в окупації вони говорять неохоче. Люди бояться переслідувань: одні одразу відмовляються від розмови, а хтось погоджується лише за умови анонімності. Про політику — майже жодного слова. Настрої коливаються між виснаженням і тихою надією. Тому в цілях безпеки — без імен.
Населені пункти лівобережної Херсонщини, розташовані в прибережній зоні, фактично опинилися на лінії фронту, яка простягається територією області більш ніж на 250 кілометрів. Тут небезпека відчувається особливо гостро. Війна — це щоденний фон життя. Стрілянина, дрони, відсутність світла, води й зв’язку стали буденністю.
“Запитуєте, як живемо? Живемо одним днем. Хочемо, аби було світло, вода та зв'язок. Це велика розкіш для нас. Світла не буває по п’ять–вісім днів поспіль. Відповідно — ні води, ні зв’язку. Люди майже не виходять із домівок — тільки до магазину та на ринок за продуктами. Новин не знаю. На життя вистачає, але нічого не хочеться. Усі мріють лише про одне: щоб закінчилася війна і настав мир ”, — розповідає пенсіонер із Горностаївської громади.
Жінка з Великої Лепетихи говорить коротко й обережно. Каже, що не заглядає далеко вперед — думає лише про те, як перезимувати.
“Хочеться, аби це все закінчилося, щоб нарешті побачити дітей та онуків”, — додає вона.
Люди зізнаються, що звикли до обстрілів і перебоїв із комунікаціями. Але з’явилося інше відчуття — ніби повітря стало менше. Дехто намагається бодай на кілька днів поїхати на підконтрольну Україні територію, щоб зустрітися з рідними.
У розмовах часто звучить одна фраза: “Живі — то й Слава Богу”.
Дім як інструмент тиску
За роки окупації змінилося саме уявлення про нормальне життя. Крім частої відсутності світла та води, проїхати в автобусі без перевірки документів здається мрією. Подзвонити рідним без страху, що розмова обірветься, — розкіш.
“Це не життя — це виживання”, — каже жінка з Олешок.
Окремий вимір тиску — житло. На тимчасово окупованій частині Херсонщини його перетворили на інструмент контролю та тиску.
Так звана “націоналізація” на ТОТ передбачає: якщо власник не проживає у своєму будинку чи квартирі житло можуть визнати “безхазяйним”. Паралельно людей зобов’язують перереєструвати нерухомість за російським законодавством — поставити на облік і підтвердити право власності вже в російській системі до 1 липня 2026 року.
Без російського паспорта зробити це практично неможливо. Таким чином житло напряму пов’язують із паспортизацією, і фактично ставлять людей перед вибором:: хочеш зберегти дім — взаємодій з окупаційними структурами. Водночас в'їхати на окуповану територію без російського паспорта неможливо.
За словами жительки окупованого села, після виїзду її родини на будинку з’явився напис: “Собственность Российской Федерации”. І росіяни попередили: якщо власники не з’являться й не оформлять документи за новими правилами, житло можуть остаточно забрати. У будинки тих, хто виїхав, заселяються росіяни та колаборанти.
За таких умов навіть вимушений виїзд стає ризиком втратити дім.
У грудні 2025 року Путін підписав закон, який дозволяє конфісковувати нерухомість жителів окупованих територій під приводом «безхазяйності». Реєстрація відібраного майна в російському реєстрі відкриває можливість його подальшого продажу на ринку РФ.
Таким чином, через реєстраційні процедури, паспортизацію та ризик визнання майна “безхазяйним”, окупаційні структури посилюють тиск на населення та узаконюють масштабне майнове мародерство на захоплених територіях.
Виїхати чи повернутися?
За офіційною інформацією близько 70 % населених пунктів Херсонщини залишаються під тимчасовою російською окупацією з перших днів повномасштабного вторгнення — це 468 міст, селищ та сіл. Називають дуже приблизну кількість населення, яке там залишається — 150 тисяч чоловік. Точних даних про кількість наших людей, що нині живуть на загарбаних територіях, не існує, а окупаційним заявам вочевидь вірити не можна.
Час від часу з’являються повідомлення про нібито масове повернення переселенців на ТОТ. Однак ані офіційні дані, ані реальні історії цього не підтверджують. До того ж в’їзд можливий лише через аеропорт «Шереметьєво», де українці проходять багатогодинні перевірки та допити, а частині відмовляють у перетині. А хто повертається, ризикують опинитися під контролем спецслужб або бути затриманими. Тож більшість вимушених переселенців не повертаються в окупацію, навіть попри труднощі з житлом і роботою.
Навпаки, більше відомо, що люди продовжують виїжджати з тимчасово окупованих територій. Щоправда, виїхати теж непросто,та й їхати особливо нема куди — і все ж люди наважуються.
Дві родини з Каховського району нещодавно шукали волонтерів, щоб вивезти дітей , бо окупаційна влада погрожувала позбавити батьківських прав та відібрати дітей, якщо не віддадуть у російську школу. Сьогодні вони вже на підконтрольній території, діти навчаються, займаються спортом і можуть жити без щоденного страху.
Після трирічних вагань, жінці з лівобережжя вдалося поїхати на підконтрольну територію України провідати родину.
“Я ніби повернулася додому. Дорога була нелегкою, але коли приїхала — відчула, ніби ковтнула свіжого повітря. Навіть попри тривоги та обстріли, тут я почувалася безпечніше. Побачила дітей, онуків, яких не бачила чотири роки. Думала, поїду на кілька днів, а залишилася на два місяці. І зрозуміла, що треба виїздити з окупації”, — каже вона.
Такі рішення даються важко. Ті хто наважився взагалі виїхати, говорять із болем: чому через війну вони мають залишати дім, у якому прожили десятки років? Чому змушені починати все спочатку?
Вони пережили окупацію і відчувають ризики. Повернутися — означає знову жити під контролем і невпевненістю. А ось чи вдасться виїхати вдруге?
Залишитися — не означає зрадити
Настрої на тимчасово окупованій лівобережній Херсонщині різні — від сумнівів до тихої віри, що звільнення відбудеться.
Людей позбавили можливості вільно слухати українські новини: демонтували супутникові тарілки, встановили російське мовлення.
Оголошення окупаційної влади про обов’язкову заміну супутникових антен. Скриншот з окупаційних соцмереж
Для багатьох єдиний спосіб почути голос України — радіоприймач і хвиля Українського радіо. Росіяни активно насаджують пропаганду, зокрема проводять різні заходи.
На ТОТ росіяни примусово демонтували українське супутникове обладнання і встановили обладнання «Русскій мір». Фото з окупаційних соцмереж
Бувають дні апатії. Новини про перемовини сприймають болісно — як страх, що про них можуть домовитися без них.
“Ми обстрілів вже не боїмося. Ми боїмося, що про нас забудуть”, — каже чоловік із прибережного села.
В окупації небезпечно мати позицію і ще небезпечніше — говорити її вголос. Але інколи проривається інше: “Дехто вважає нас зрадниками, бо ми залишилися. Але ми не зрадники — ми просто хочемо жити вдома і чекаємо на звільнення”.
Залишитися — не означає змиритися. Так само як виїхати — не означає перестати боліти за свій дім. Для багатьох виїзд — це був вимушений вибір: хворі батьки, відсутність коштів, страх довгої дороги й перевірок...
На тимчасово окупованих територіях створені умови, коли без російського паспорта складно отримати медичну допомогу чи соціальні виплати. Як розповідають мешканці з окупованої території, вони не хотіли брати паспорти: “Але на нас почали тиснути. Спершу нам сказали, що ми не можемо лікуватись у поліклініці, якщо не є громадянами росії. Нам розповідали, якщо ми відмовлятимемося від паспортів, у такому разі у нас 24 години на виїзд”.
Людей ставлять перед вибором: документ або базові послуги. А це примус, а не позиція.
Тож автоматично прирівнювати до зрадників усіх, хто залишився, — несправедливо. Звісно, не йдеться про тих, хто свідомо співпрацює з окупаційною владою.
Той, хто не зазнав життя в окупації, не завжди зрозуміє, що там відбувається. Важко їм там зараз: морально і фізично. І переважна більшість чекає на звільнення. Бо коли іноді у розмові у тебе проскакує якась невпевненість чи натяк на втрату сподівань на повернення, у відповідь чуєш: “Не смій так говорити! Ми тут віримо, що все буде добре!”
Вони чекають. І хочуть, щоб про них пам’ятали — як про українців, які опинилися в біді.
В умовах невизначеності
В окупації немає простих рішень. Є різні історії й різні обставини.
Дехто виїхав одразу. Хтось — через рік чи два. А хтось і досі залишається, бо не може залишити стареньких батьків або не має коштів на дорогу. Для когось дім — це все прожите життя.
Скриншот з окупаційних соцмереж
Є й ті, хто свідомо співпрацює з окупаційною владою. Про це знають у громадах. Але більшість — це люди, які намагаються вижити: працюють, якщо мають де; стоять у чергах; ховаються під час обстрілів; чекають.
Окупація може контролювати територію, змінювати прапори, обмежувати зв’язок і доступ до українських новин. Але внутрішні переконання, пам’ять і відчуття дому — це зламати значно складніше.
Про це рідко говорять уголос. У таких умовах обережність — питання безпеки. Та у фразах “ми чекаємо”, “аби це закінчилося”, “хочемо побачити дітей” — більше, ніж просто втома. У них — бажання повернутися до нормального життя і вільно дихати.
І, можливо, саме в цьому — різниця між територією і людьми. Територію можна окупувати. Людей — значно важче.
