Учителька з лівобережної Херсонщини Любов Іконнікова пережила окупацію, втрату дому і вимушене переселення. Її історія — про тривогу за сина-військового, біль розлуки та пошук опори в творчості й людській підтримці.
Любов Іконнікова мріяла, що колись прийде час, і на пенсії вона зможе більше часу присвятити улюбленому захопленню — вишивці. Тепер каже: її мрія справді збулася. Але зовсім не так, як уявлялося колись. Довелося пережити окупацію та виїхати.
Вона втратила звичний світ. Втратила дім. Втратила спокій.
Але не втратила головного — себе. І сили жити далі.
Тяжко покидати свій дім
“У січні 2022 року син поїхав на заробітки в Польщу. Працював далекобійником. Коли почалася війна він був у Франції. Але відразу попросив, щоб його повернули назад. У військкоматі був 6 березня, а вже за два тижні був на передовій, в рядах Національної Гвардії України”, — говорить про своє, найбільш тривожне, Любов Іконнікова, вчителька з лівобережної Херсонщини.
Коли Любов Василівна згадує своє селище на березі Дніпра, її голос змінюється. Тут вона віддала дітям в одній Горностаївській школі 41 рік свого життя.
Любов Іконнікова разом зі своїми учнями. Фото з особистого архіву Любові Іконнікової
Але з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну цей населений пункт опинився в окупації і рідну школу, яка вже стала ліцеєм, було релоковано. Працювала до останнього і мала вже 46 років загального педагогічного стажу.
Хоч як не було важко, але жінка не збиралась покидати рідне селище, тому і прожила півтора року в окупації. Якось все таки сподівалась, що станеться диво і війна закінчитися.
Але чимдалі життя ставало все нестерпнішим. На її очах воно змінювалося до невпізнанності: з кожним місяцем все більше ставало на вулицях російських військових і все менше мешканців селища. Її не покидала тривога, бо в цей час декого з її колег-вчителів забрали на підвал, дізнавшись що в когось діти служать в ЗСУ, а хтось займався волонтерством та їздив на Донеччину з допомогою.
“Гнітило те, що в будь-який момент могли забрати на “підвал”, а ще більше те, що були “доброзичливці”, які могли тицьнути пальцем і донести, де знаходиться мій син. Тому я дуже боляче сприймала, що наші люди туди потрапляють. І не тільки за вчителів переживала, а й за інших односельців. Тривога за сина не покидала. Хоча ще були й такі, які говорили мені за сина: “А я його туди не посилала”. Це було дуже боляче чути”, — розповідає пані Любов.
До побутових проблем, вирішувати які з часом ставало складніше, додались емоційні: на тлі хронічного стресу, неврозу та страху, почались проблеми зі здоров’ям. Необхідної медичної допомоги там немає: після окупації лікарня не працює, і треба їхати за кілька сотень кілометрів, щоб потрапити до лікаря.
Пані Любов каже, навіть у Криму не бралися її лікувати. Це стало останньою краплею — почала серйозно замислюватись про виїзд. Вирішила: треба добиратися до Києва:
“Довго я не наважувалась виїхати з окупованої території. Дім, сусіди, друзі, рідні стіни, до болю знайомі стежини… Тяжко було це все залишати. Але, були ризики опинитися “на підвалі”, та й за станом здоровʼя, я змушена була покинути рідну домівку. Тож взявши найнеобхідніше і сподіваючись на швидке повернення, у вересні 2023 року виїхала з окупованого селища”.
Дорога з окупації та пошуки допомоги
Зараз, коли вже минуло два з половиною роки від виїзду на підконтрольну Україні територію, Любов Василівна розповідає про пережите вже трохи спокійніше — але ці спогади не втрачають своєї гостроти.
З окупації люди виїжджають майже без речей. З собою — у двох валізах все життя. Дорога невимовно складна і виснажлива. Але є моменти, які закарбовуються в пам’яті назавжди.
“Часто в памʼяті зринає момент перетину кордону. Зі мною їхала сімʼя донеччан. Але на той момент вони придбали будинок у нашому селищі поблизу водосховища. Коли ми переходили кордон, позаду почалася стрілянина, вибухи. Бабуся заплакала, причитаючи. А онучка, — їй було років 10–12 — підійшла і каже: “Бабусю, не плач. Все буде добре. Не для того ми виїхали, щоб тут загинути”. Потім підбігла до мене і сама розплакалась, щоб не бачила бабуся”, — пригадує пані Любов.
Говорить, люди плакали після того, як перетнули кордон. Можливо, від полегшення, що окупація залишалася позаду. А може тому, що там залишалися і дім, і все життя, а попереду була невизначеність.
У пошуках житла та медичної допомоги їй довелося побувати в кількох містах України — Києві та Дніпрі, зупинилася в Кривому Розі.
“Живу у знайомих на дачі, в хорошому місці, у добрих людей. Тут гарно, але не дома. Не вистачає рідних стін, спілкування зі знайомими і друзями. Часто сумую”, — ділиться жінка.
Водночас, говорить, на своєму шляху зустріла багато фахівців — чуйних і відповідальних людей, які допомогли в особливо важкі години:
“За цей час на моєму шляху, дякувати Богу, частіше були добрі, чуйні, доброзичливі люди. З багатьма із них підтримую дружні звʼязки. Це люди, які вміють підтримати добрим словом, ділом, та порадою. А Тимур Олегович, молодий лікар з Києва, заслуговує на особливу увагу та подяку”.
За всіх болить душа
Любов Василівна зізнається: коли син повідомив, що йде у військо — була в розпачі. Але сказати нічого проти не могла: син дорослий, має свій свідомий погляд на події і власне рішення. Тоді лише й змогла промовити, що любить, обіймає материнською любов’ю та молиться, щоб Бог його оберігав. І сьогодні її душа болить за всіх, хто захищає країну, хто перебуває в небезпеці. Серед них — і рідні їй люди.
“Син в рядах Національної Гвардії України був на Херсонському напрямку, потім на Донецькому, тепер на Харківському. Нині в бригаді “Хартія”. Старшої внучки чоловік у перші дні війни був поранений на Антонівському мосту. Тепер він на Курському напрямку. А внучка в Херсоні. Категорично відмовляється покидати рідне місто. Незважаючи на те, що відділення нової пошти, де вона працювала, розбито вщент. Та й небезпечно дуже там знаходитися”, — ділиться наболілим пані Любов.
Вона впевнена: скільки б не казали матері “не хвилюйся” чи “не переживай”, прийняти це неможливо. Коли дитина на фронті — тривога стає постійним станом. Доводиться вчитися жити в новій реальності, справлятися і з тривогою, і невизначеністю.
Любов Василівна зверталася по допомогу до лікарів і психологів. Каже, отримала поради, яких намагається дотримуватися.
“Керуюсь порадою Ірини Іванівни, лікаря лікувально-діагностичного центру «Медіком Кривбас»: “Все буде добре. Старайтесь відкидати весь негатив. Тільки позитивні емоції. Вірте в кращі часи і події. І все буде добре”. Ці слова були сказані з особливою інтонацією. Вони подіяли на мене, як гіпноз”, — каже жінка.
Вишивка для Любові Іконнікової стала елементом психотерапії. Фото з особистого архіву Любові Іконнікової
З теплом і вдячністю вона згадує сусідів, друзів, односельців, колег і вихованців школи. Вони додавали сил. Особливо, коли отримувала ось такі слова підтримки від випускників: “Любов Василівно! Ваша сила духу, витримка і нескореність — це справжній приклад для всіх нас. Ви пройшли крізь темряву окупації і не зламалися. Ваш син сьогодні боронить Україну на передовій — і разом з ним бореться й Ваше серце. Низький уклін Вам за Вашу мужність, за виховання справжнього Героя, за любов до Батьківщини”, — пише на сторінці у Фейсбуці її колишня учениця Оксана. Подібне говорять Інна та Даша.
Колишні учні стали для вчительки, яка виїхала з окупації, джерелом підтримки і розради. Фото з особистого архіву Любові Іконнікової
Де брати сили, щоб жити далі?
Мати дім і не мати змоги в ньому жити, переживати, що окупаційна влада може у будь-який момент визнати житло «безхазяйним» і привласнити — це гірко сприймати. Пані Любов зізнається, іноді з’являється просте, але болісне запитання: чому так важко втрачати рідні стіни? Де брати сили, щоб витримати тривогу за сина? Як бути для своєї дитини корисною навіть на відстані?
“Чи не щодня огортає смуток так, що хочеться вити. В такі миті я вишиваю картини хрестиком, створюю картини з алмазної мозаїки, пишу вірші”, — зізнається жінка.
Каже, відчуває, ніби перетворює хрестики власної долі на візерунки — і в цих роботах знаходить заспокоєння. Кропіткий процес, коли намистинка за намистинкою лягає на полотно, допомагає відволіктися від тривожних думок і хоча б на деякий час відновити внутрішню рівновагу. І скласти думки у віршовані рядки:
“Чи сплять солдатські матері? Не варто в них про це питати.
Про їх тривоги, болі і жалі... Словами це не передати”.
Роботи Любові Іконнікової. Фото з особистого архіву Любові Іконнікової
Любов Василівна переконана: у таких обставинах важливо не залишатися наодинці зі своїми переживаннями, дбати про себе і не боятися звертатися по допомогу.
Вона знайшла підтримку в координаційному центрі допомоги херсонцям «Вільні разом» у Кривому Розі, де неодноразово отримувала продуктові набори, зверталася до перукаря, лікаря, отримувала консультації психологів юристів.
“У Херсонському ХАБі я відчула, як піклуються за людей. І дуже їм вдячна. Юристка Інна Василівна допомогла мені двічі. Перший раз при вирішенні одного з наболілих питань особистого характеру — при оформленні групи, коли лікарі перекладали цю роботу один на одного. Другий — при внесенні земельної ділянки в єдиний державний реєстр. Коли я звернулася в ХАБ, то Інна Василівна перевірила, що вже внесено в реєстр, домовилася про день і час прийому в адміністрації. У призначений час приїхала і сама, підтримала. Всю допомогу я отримала безкоштовно. Щоправда, траплялися і інші люди. Але, я думаю, що не варто про них говорити”, — розповідає пані Любов.
Думки і мрії
Після її виїзду там, на лівобережжі змінилося багато. Життя на тимчасово окупованій території стало значно важчим. Люди продовжують виїжджати.
Для Любові Василівни, як і для багатьох вимушених переселенців, втрата можливості жити у власному домі змінила ставлення до повсякденного життя. Те, що раніше здавалося важливим — побут, ремонт, матеріальні речі — відійшло на другий план. Натомість з’явилося інше розуміння: найцінніше — це безпека, тепло і дах над головою.
Вона зізнається, що тривожиться за сина і сумує за своїм домом. За картинами, які вишивала роками і залишила там, бо їхала, як думала, ненадовго. За вулицями та стежкою до рідної школи, за тишею і простором південного краю.
“Я дуже хочу додому... Хочу, щоб там не було росіян і не стріляли. Хочу миру і зустрічати дітей та внуків на порозі рідного дому. Думаю, мрії у всіх моїх земляків однакові. Бо як би далеко не були люди, як би не розкидала їх війна — думками вони все одно вдома”, — говорить Любов Іконнікова.
Водночас розуміє: життя склалося так, що не всі зможуть повернутися. Поки що вони вимушені переселенці — без свого двору, без саду, без звичних маршрутів і навіть без можливості перед Великоднем прийти на могили рідних, прибрати, постояти мовчки. Жінка із сумом тішиться і, що їй прислали фото могили чоловіка: “Я майже побувала на могилі чоловіка. Його друг Сергій прислав мені фото могили. Щиро дякую”.
І це, мабуть, одна з найболючіших втрат — коли навіть пам’ять не має місця, куди повернутися.
Але пані Любов віри не втрачає, і цю віру вкладає у віршовані рядки:
“Прийдуть часи — відійдуть муки, Скінчаться довгі дні розлуки.
Прилетять до рідного порогу Діти й внуки, що рушили в дорогу”.
Любов Іконнікова не втрачає віри і надію на повернення до рідної домівки. Фото з особистого архіву Любові Іконнікової
