Вона пережила окупацію, втратила звичне життя й була змушена виїхати з Херсона. Та не залишила людей, за яких відповідала й відповідає досі. Щомісяця повертається до небезпечного міста, до свого будинку, де вона не просто мешканка, а голова ОСББ. Бо, як сама каже: “У мене там люди…” А в Новій Одесі Валентина Суслова очолює Раду з питань внутрішньо переміщених осіб і допомагає тим, хто також був змушений починати все заново. Сьогодні її життя — це дві громади, десятки людських історій і щоденна відповідальність за інших.
Між відповідальністю і небезпекою
Важко повірити, що цій енергійній жінці майже сімдесят. Саме енергійною та цілеспрямованою я запам'ятала пані Валентину після першої зустрічі на форумі Рад з питань ВПО Миколаївщини. Потім ми бачилися ще не раз, і я все більше переконувалася: її невтомність, внутрішня сила й готовність бути поруч із людьми не знають меж.
Тоді подумала: саме такими жінками тримається сьогодні український Південь.
Цього разу, зустрівши Валентину Володимирівну знову на форумі, остаточно вирішила: про таких людей потрібно розповідати. Саме вони — приклад стійкості й незламності, допомагають іншим не втрачати віри й надії.
Валентин Суслова на засіданні Рад ВПО. Миколаїв. Фото: з архіву Валентини Суслової
Як знаходити сили жити між двома містами? Як після окупації, зруйнованої квартири й постійних обстрілів не втратити віру в людей? Про це ми говорили під час вимушеної перерви форуму, коли над містом дзижчав ворожий безпілотник і лунала повітряна тривога.
Відповідь народжується вже з перших хвилин розмови. Жінка говорить спокійно, без пафосу. Але за кожною її фразою — пережита окупація, втрати, відповідальність за людей і неймовірна внутрішня сила.
Сьогодні вона очолює Раду з питань ВПО при Новоодеській міській раді, де живе як вимушена переселенка. Допомагає десяткам людей, таким як сама, знайти опору в новому житті. Та водночас не забуває про ще одну відповідальність — залишається головою об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ) в одному з мікрорайонів Херсона.
— Під час окупації міста я була зі своїми людьми, бо поруч залишалися пенсіонери, хворі, люди з інвалідністю. Були й ті, за ким полювали окупанти, — усі вони потребували підтримки. Після звільнення Херсона, у грудні 2022 року, у дах нашої дев'ятиповерхівки прилетіло. Вибило багато вікон, будинок залишився без опалення. А я, як відповідальна людина, мала цьому якось зарадити, — розповідає Валентина Суслова.
Виїхала вона лише у 2023 році, коли черговий російський удар знову пошкодив будинок. Зізнається: залишити рідне місто її змусили слова сина.
— Не хотіла виїжджати, та син наполіг. Сказав категорично: “Мені потрібна жива мама”. Виїхала, але своїх людей у Херсоні не залишаю, бо знаю, як їм важко.
Херсон: зруйнована квартира Валентини Суслової. Фото: з архіву Валентини Суслової
“Вона нас не покинула”
Так кажуть мешканці будинку. Валентина Суслова стала для них людиною, яка навіть у найтемніші часи не дозволяла втратити надію. Переконані, їм дуже пощастило з головою ОСББ.
— Коли почалася війна, Валентина Володимирівна не впала у відчай, а почала допомагати людям. Взяла під опіку дві багатодітні родини: шукала дитяче харчування, забезпечувала продуктами, памперсами. Не забувала про літніх і немічних. Готувала для мешканців будинку — усі пам'ятають її борщ, пиріжки й сирники, — розповідає Тетяна.
За її словами, пані Валентина не дозволяла розміщувати на будинку й у під'їздах російську символіку та вести агітацію за “русскій мір”. Через донос вона потрапила в поле зору російського ФСБ.
— Треба було бачити її психологічний і моральний стан після тих «розмов» і постійного тиску. Це позначилося на здоров'ї, але не зламало її. Коли будинок понад місяць був без опалення, а в квартирах були лише електроплити, виживати було дуже важко. Валентина Володимирівна домовлялася зі знайомими, у яких був газ, щоб люди могли приготувати їжу. І сама варила у великих каструлях та роздавала її мешканцям. Хіба таке можна забути? — додає Тетяна.
Про випробування, які пережили керівники ОСББ в окупації, згадує й голова сусіднього ОСББ Ганна Соломаха. Каже, Валентина Суслова була для колег прикладом стійкості — до неї всі зверталися по пораду й підтримку.
Мешканці будинку пам'ятають, як після ще одного влучання КАБа, коли в будинку вдруге вибило вікна, їх вдалося відновити завдяки наполегливості їхнього керівника ОСББ. Навіть після виїзду пані Валентина не перестала опікуватися будинком.
— Вона нас не забуває. Щомісяця приїздить і майже два тижні живе нашими турботами: приймає людей, вислуховує, допомагає вирішувати нагальні питання. Попри обстріли ходить по установах. Кожен її приїзд до Херсона — маленьке свято для нас. Ми вдячні їй за турботу, людяність і велике серце, — написала мешканка будинку.
Нове місто — нова відповідальність
Після вимушеного виїзду життя Валентини Суслової не стало простішим. Навпаки — у новому місті відкрило для неї ще один напрям служіння людям.
— Я людина неспокійна. Коли в Новій Одесі оформляла довідку ВПО, одразу сказала працівникам: “Дайте мені якусь роботу. Хоч папери підшивати — і зарплати не треба, аби бути корисною”. Усе життя працювала: спочатку в банківській системі, потім очолювала ОСББ. Без діла сидіти не можу. Згодом міський голова запропонував очолити Раду з питань ВПО. Це був 2023 рік, коли такі ради лише починали створюватися, — говорить пані Валентина.
За її словами, Новоодеська Рада ВПО стала однією з перших в області.
— Ми фактично починали з нуля. Насамперед, проаналізували, скільки переселенців проживає в громаді, звідки вони приїхали і яких послуг потребують.
На той час у громаді проживали 4 975 внутрішньо переміщених людей. Значну частину становили жителі Миколаєва, які виїхали до Нової Одеси, коли фронт наблизився до обласного центру. Згодом багато хто повернувся додому. На даний час в громаді зареєстровано 2 285 ВПО, серед них понад 600 — із Херсонщини.
— Нам пощастило з міським головою. Він дослухається до наших пропозицій, бере участь у засіданнях Ради й допомагає вирішувати проблеми переселенців. Ми організували отримання гуманітарної допомоги в Херсонському ХАБі в Миколаєві, налагодили співпрацю з громадськими, благодійними та міжнародними організаціями, які підтримують переселенців, і дуже вдячні їм, — додає жінка.
Новоодеська Рада ВПО приймає гостей учасників проєкту “Коло сильних” з Миколаєва. Фото: з архіву Валентини Суслової
Рада з питань ВПО тісно співпрацює з міською владою та службами соціального захисту, координує допомогу, долучається до розподілу тимчасового житла й представляє інтереси переселенців у громаді.
— На п'ятому році повномасштабної війни більшість уже розуміє, що залишиться тут надовго, адже багатьом просто нікуди повертатися. Люди знаходять роботу, облаштовують життя, а ми допомагаємо їм адаптуватися. Переконана: ті, хто вирішить жити й працювати в Новоодеській громаді, з часом матимуть і власне житло. Думаю в цьому допоможе й урядова програма “Будиночок у селі”. До речі, вже шість родин самостійно придбали на території громади будинки або квартири, — розмірковує пані Валентина.
Для неї ця робота давно перестала бути громадським навантаженням. Просто це продовження її життєвого принципу — бути поруч із людьми, які потребують підтримки.
А її досвід став у пригоді багатьом новоствореним Радам з питань ВПО на Миколаївщині.
— Валентина Володимирівна — людина, яка на початку роботи наших Рад мотивувала, підтримувала й підказувала, як діяти. А іноді, як жартуємо, давала “підзатильника”, щоб ми не опускали рук, — говорить Яна Бурлуцька, голова Ради з питань ВПО при Вознесенській міській раді.
“У мене там люди…”
Втім, попри нові обов'язки, її відповідальність і досі залишається в Херсоні. Щомісяця вона повертається до свого будинку.
— Я дуже хочу додому, в Херсон. Коли виїжджала — плакала. Сподіваюся, що повернуся вже не тимчасовими приїздами, а назавжди. Син сварить: “Навіщо ти туди їздиш? Скажу, щоб тебе на блокпосту висаджували”. А я відповідаю: “Як навіщо? У мене там люди. Вони сподіваються на мою допомогу”, — зізнається пані Валентина.
Засідання голів ОСББ та квартальних у Херсоні. Фото: з архіву Валентини Суслової
Саме такою — людиною, яка ніколи не залишає своїх, — знають Валентину Суслову ті, кому вона допомогла у найважчі хвилини.
— Вона не втратила морального духу. І, як то кажуть, працює на два фронти: у Херсоні та в Новій Одесі. Я дуже вдячна їй за допомогу моїй родині. Після чергового “прильоту” в листопаді 2023 року в чоловіка стався інсульт, і нас швидкою доправили до Миколаєва. Я була в чужому місті, у стресі, чоловік — у тяжкому стані. Тоді саме Валентина Володимирівна прийшла на допомогу. Вона не дала мені зламатися, і саме завдяки її підтримці ми вистояли, — пригадує Ганна Соломаха.
Подібні слова вдячності звучать і від мешканки будинку Наталії:
— Ми знали: якщо Валентина Володимирівна сказала, що спробує допомогти, вона зробить усе можливе. І її підтримка дала змогу людям пережити найважчі місяці після російських ударів по будинку.
Зустріч з представниками БФ “Карітас” з оформлення допомоги “Тепла зима”. Херсон, підземне укриття. Фото: з архіву Валентини Суслової
Попри щоденні турботи, ця жінка знаходить приводи для радості. Каже, щоразу, коли приїздить до Херсона, її серце зігрівають троянди біля будинку, які свого часу висадили мешканці з депутатом міської ради.
Водночас зізнається: не все вдається. І найбільше болить тоді, коли через якісь обставини не може допомогти людям так, як пообіцяла.
Двічі Бог відвів від біди
Поїздки до Херсона щоразу пов'язані з небезпекою. Валентина Суслова згадує два випадки, коли, за її словами, Господь уберіг її від трагедії.
— Треба було їхати в місто у справах. Під'їхала переповнена маршрутка. Я влізла — голова вже в салоні, а ноги ще на вулиці. Водій, лаючись, вигнав мене, щоб зачинити двері: “Жіночко, вийдіть. Через п'ять хвилин буде наступна велика маршрутка — нею й поїдете”. Я й досі не знаю, як дякувати тому водієві, що мене висадив. Сіла в наступну маршрутку, їдемо й бачимо: ту, в яку я спочатку сідала, росіяни розстріляли.
Інший випадок стався, коли вона поспішала на маршрутку до автовокзалу — мала їхати до Нової Одеси.
— Вийшла між двома зупинками й думаю: піти ліворуч чи праворуч? Ліворуч — далі, зате маршрутка буде порожніша. Праворуч — ближче, але людей більше. Пішла праворуч. А згодом дізналася, що на тій зупинці, яка була ліворуч, стався приліт і загинула дівчина. Після такого мимоволі думаєш: як не вірити в Бога?
Пані Валентина на мить замовкає, а потім тихо додає:
— А люди ж там, у Херсоні, живуть. Живуть і працюють...
Слухаючи її розумієш: справжня стійкість не потребує гучних слів. Вона — у щомісячних поїздках до небезпечного Херсона, у відповідальності за людей, яких вона не змогла залишити, у здатності почати життя заново, не втративши зв'язку з домом.
Коли пані Валентину запитують, навіщо вона знову повертається до Херсона, відповідь завжди одна: “У мене там люди…”
І, мабуть, саме в цих чотирьох словах — найточніше пояснення її вибору, характеру і відповідальності, що виявилася сильнішою за страх.
