З початком воєнних дій багато людей вимушені були покинути рідні домівки — рушили в дорогу, не знаючи де ночуватимуть наступного дня. І чи він для них взагалі настане. Хтось їхав до знайомих або рідних, хтось — просто подалі від війни, загрози життю, гуманітарної катастрофи. Їхні долі склалися по-різному: одні — знайшли прихисток у друзів, інші — шукали державної підтримки. Щодо цього, мені пощастило: коли настала критична година, прихистила подруга на Київщині.
Херсонська область була окупована з першого дня вторгнення російських військ в Україну. Більшість журналістів Херсонщини змогли протриматися на окупованій території — хто скільки: хто три-чотири місяці, хто півроку — доки не настала загроза життю. Мені довелося виїхати після піврічного перебування на тимчасово окупованій території. Чому — думаю пояснення зайві, та й про це я вже розповідала у своїх публікаціях.
Ми з чоловіком, біженці з лівобережної Херсонщини. Їхали, не знаючи де будемо жити. Все вирішила доля, а вірніше — Світлана Ведєнєєва з Переяслава.
У далекій юності ми працювали в одній сільській школі в Горностаївському районі. Світлана, 51 рік тому, приїхала вчителювати до нашого маленького степового села Маринське після закінчення педагогічного училища.
Маринська школа. У першому ряду друга ліворуч Світлана Ведєнєєва, друга праворуч Любов Рудя
Пам'ятаю, як до вчительського кабінету зайшла молоденька дівчина з довгою косою і сором'язливо почала розпитувати, де б їй винайняти квартиру. Я запропонувала піти до мене перебути, доки не з'ясується з житлом. А якщо сподобається — може й залишиться жити...
Вона залишилася. Ми разом до півночі готувалися до уроків (Світлана Яківна викладала українську мову, а я математику), малювали таблиці. Ходили до сільського клубу на танці та репетиції, виступали з концертами і виставами... Спали на одному ліжку, їли, як кажуть, з однієї каструлі.
1972 рік. Світлана Ведєєва і Любов Рудя
Світлана, працюючи в нашій школі, вступила до Херсонського педінституту. Згодом повернулася у свій Переяслав, де вчителювала, як і її мати, до виходу на пенсію. Увесь цей час ми не поривали зв'язків, поріднилися.
2021 рік. Світлана Ведєєва і Любов Рудя
...Коли почалася війна, Світлана Яківна умовляла їхати до неї. Але в мене були справи: я вважала, що більше користі буде вдома — волонтерила з групою добровольців. Зрештою, коли потрапила в поле зору російських військових (а зустрічі з ними ставали все більш загрозливими) — у серпні 2022 року, після піврічного перебування в окупації, мій терпець урвався і я зважилася виїхати. З собою взяли найнеобхідніше, можна сказати, зібрали все своє життя в одну валізу та дві сумки...
Як їхали — то окремо треба розповідати. Якщо коротко: 29 ворожих блокпостів, 5 діб на трасі під пекучим сонцем, відчуття приниження на пропускному пункті у Василівці Запорізької області...
“Дорога життя” — так називали цей виїзд із тимчасово окупованого півдня України на підконтрольну територію України. Страшно було добиратися через ворожі загородження до своїх — озиралися увесь час, доки не побачили наші блокпости. І неймовірна радість, від зустрічі з українськими військовими...
Місто в якому сім’я Любові Руді знайшла прихисток
Думали перебути у Переяславі декілька днів та їхати далі, шукати десь житло. Але гостинність Світлани, її наполегливе: “Залишайтеся тут і живіть до Перемоги”, її підготовка до нашої зустрічі (дещо спеціально прикупила до нашого приїзду), переконали, що негарно нехтувати гостинністю господині. Погодилися перебути з тиждень у гостях.... та й залишилися на 7 довгих місяців.
Ми вдячні Світлані Яківні, що стільки терпіла нас у своєму домі. У неї досить великий будинок, тож місця усім було вдосталь. Господиня виділила нам окрему кімнату. Старалася, щоб нам було комфортно і затишно. Так ми й прожили разом під одним дахом понад півроку. Разом готували їсти, і знову, як в роки далекої юності, їли з однієї каструлі. Спілкувалися, обмінювалися думками. Між нами панувало порозуміння, і я можу сказати, що ми стали фактично однією родиною.
2022 рік. Світлана Ведєєва і Любов Рудя
Окрім того, Світлана гостинно приймала в своєму домі й наших родичів та друзів, які навідувалися до нас у гості.
Адаптуватися на новому місці допомагали й небайдужі переяславці: кожен ніби хотів взяти участь у нашому житті — хто картоплі приніс, хто пригостив консервацією, баночкою меду чи десятком яєць (хоча в цьому не було потреби)... Ми познайомилися з багатьма людьми, які готові були нас підтримати. І дуже вдячні всім, з ким спілкувалися у Переяславі. Спостерігаючи та контактуючи з мешканцями міста, ми зрозуміли, що не лише до нас таке ставлення — переяславці готові допомогти всім, хто вимушено втік від війни, а ще хто чим може — допомагають військовим.
Втім наша родина, як, мабуть, і інші біженці (хоча мені здається слово “біженець” дещо образливе — краще вже вимушені переселенці), мріяли та мріємо вже незабаром повернутися додому та відсвяткувати перемогу. Тож попри доброзичливий прихисток наших друзів у Переяславі, не могли зловживати їхньою гостинністю, та й хотілося бути ближче до дому.
Але наш дім на Лівобережжі Херсонщини, яка до цього часу в тимчасовій окупації... Вирішили переїхати до Миколаєва — тут неподалік Херсон. І повітря, здається, напахчене ароматом Таврійського степу. Щоправда, тривога дуже часто лунає...
Але ми не впадаємо у відчай, віримо, що завдяки ЗСУ настане день Перемоги. А коли наступить тиша і закінчиться війна, ми обов'язково повернемося додому і залишимо частинку себе там, де знайшли прихисток від страху, болю й жахіття. А ще цінуватимемо кожну дрібничку.
Війна змінила кожного по-своєму. Цінуймо те, що маємо!
Авторка Любов РУДЯ
