Я живу між двома країнами і двома реальностями — між Литвою та Україною, між тишею європейського тилу й війною, яка не відпускає навіть уві сні. Вдень я намагаюся будувати нове життя, а вночі повертаюся додому — на лівий берег Херсонщини, у редакцію “Таврійських вістей”, до батьків, друзів, незакінчених справ і болю, що не має вихідних. Ці два тижні “не мирних днів” стали для мене подорожжю не лише дорогами України, а й власною пам’яттю, страхами та надіями. Це історія про втому від подвійного життя, про війну, яка змінює міста й людей, і про те, як навіть у темряві ми вчимося триматися за світло.
Я втомилася жити подвійним життям
Жовтень 2025 року. Я розплющила очі, розуміючи, що ще не прокинулася, і знову їх заплющила. Особливої мотивації прокидатися в мене не було. Просто починався ще один день із тисячі, зі своїми дрібними проблемами, які нічого не значили, і цей день треба було просто прожити до вечора, щоб уночі знову зануритися в минуле.
Велика Лепетиха, пішохідний міст
Саме там у мене дуже багато турбот та завдань. Там у мене улюблена робота, мої читачі, для яких часом редакція газети — остання інстанція у пошуках справедливості. Там чекають моєї участі мої друзі, мій дім та садок, а головне — мої батьки.
Але нескінченний дощ за вікном нагадує мені про реальність: я не вдома і це ще один день мого нового життя у Литві.
Місто Тракаї, Литва. Фото з особистого архіву Світлани Павліченко
День, дуже схожий на попередні і майбутні, де зовсім інша Я буду наповнювати час новим клопотом, надаючи їм важливості. У цей момент я якось особливо гостро усвідомлюю, що втомилася. Втомилася від подвійного життя і часом воно схоже на шизофренію. Вдень я у Литві, то працюю, то у пошуках роботи. А вночі — в Україні, на лівому березі Херсонщини, у своєму гаряче любимому районному центрі формую черговий випуск районної газети, відвідую важливі засідання мерії та виконкому, беру участь у підготовці до свят, організую акції та конкурси.
Світлана Павліченко. Фото з особистого архіву
А ввечері, задоволена і втомлена від клопотів, повертаюся додому. Частину вулиці від автобусної зупинки до будинку ледь-ледь освітлюють ліхтарі. А я вдивляюся в далечінь, намагаючись вгадати: чи вдома мій чоловік, чи ще працює. Я спеціально не дзвоню йому на мобільний. Для мене це як ритуал: йти та гадати. І якщо він уже вдома, то вікна зустрічають мене затишним світлом, кімната теплом від дров, що розгорілися в печі і запахом смачної вечері…
Жовтень 2025 року. Раптом я вирішую, що мені просто потрібно поїхати на Батьківщину. Так, на Лівий берег Херсонщини мені, звичайно ж, не потрапити. Але до сина в Миколаїв, відвідати колег та друзів, яким пощастило виїхати на підконтрольну Україні територію, я можу!
І ось мене вже зустрічає Львів та… сирена. Виявляється я за ці роки відвикла чути це страшне виття, яке пронизливо пробирається в кожну клітинку твого мозку і ділитися там на мільйони яскравих спалахів. Так, сирена у Львові, слава Богу, явище рідкісне. Західна частина моєї країни живе в глибокому тилу частково завдяки близькості до кордонів Євросоюзу. Лякати своєю силою та могутністю Європу войовнича країна, звісно, може, але виявити відкриту агресію побоюється. Тут навіть ремонтуються та розширюються дороги, працюють будівельні крани, нарощуючи поверхи багатоквартирних будинків, висять яскраві білборди з рекламою та анонси розважальних подій.
Зовсім не до місця пам'ять підсовує мені картину дороги Василівка – Запоріжжя. Саме цей шлях ми пройшли, виїжджаючи з окупації три роки тому. Майже тиждень ми стояли у черзі до контрольно-пропускного пункту, який у липні 2022 року був єдиним виходом у вільну Україну.
Виїхати з окупації можна було через Василівку. 2022 рік. Фото з особистого архіву Світлани Павліченко
Вдень ми в розжареному на сонці автобусі чекали на черги, а на ніч їхали до найближчого села, де нас пускали переночувати хто за гроші, хто з милосердя. Звісно, заплативши бородатим кавказцям можна було виїхати без черги. Жінкам дешевше, із чоловіків плату брали залежно від віку. Тому з небажаючих чекати вже створилася окрема черга. Тут уже місцеві розгорнули торгове містечко. Чай, кава, холодна вода, перекуси, предмети гігієни. Але їсти ми боялися. І не лише тому, що особливо грошей не було, а ціни курортні. Вибачаюсь за побутові подробиці, але в цьому самому влаштованому “сервісному містечку” не було туалетів. Замість них — уже давно засмічені до жаху узбіччя дороги та поля з табличками “Обережно, міни!”.
І ось на п'ятий день підійшла наша черга. А далі обшук особистих речей та перевірка гаджетів. Не дай Бог у твоєму телефоні знайдуть щось, що свідчить про твою ненависть до російських окупантів. Щоб не ризикувати — багато хто брав із собою кнопкові телефони та купував “російські сімки”, які діяли лише на окупованих територіях України. Навіть до Криму до них додзвонитися було не можна.
І ось “сіра зона”. З асфальту стирчать нерозірвані снаряди, будинки дивляться сліпими, вибитими вибуховими хвилями вікнами, вітер гойдає обірвані електропроводи, і всюди чорні скелети автомобілів, що згоріли. Це Кам'янське — шлях життя для сотень тисяч українців, які залишали свої будинки, щоб не бути частиною окупованих, щоб звільнити територію для військових дій і дати можливість військовим силам України повернути цілісність країни…
Так виглядає дорога, по якій відбувалася евакуація з Василівки до Запоріжжя. Скриншот: tiktok.com
В реалії 2025 року мене повертають запаморочливі краєвиди Західної України. Якби не сирена, здавалося, мало що тут говорить про війну. Але ми в'їжджаємо в глиб міста і вулиці Львова стають начебто забарвленими у камуфляж. Дуже багато військових, поранених військових, які проходять реабілітацію в одному з тихих куточків країни. Тут розташовано найбільший Західний реабілітаційний центр для наших військовослужбовців. Тут же зосереджено близько 150 тисяч тимчасово переселених із окупованих та прифронтових територій українців.
Так, у цьому регіоні, на щастя, не свистять снаряди, але він узяв на себе найбільшу місію — реабілітувати поранене тіло та душу. Західна Україна стала тимчасовою батьківщиною для багатьох моїх земляків. А у Хмельницькому створено центр допомоги херсонцям “Вільні разом”. Так, моїм землякам, що залишили рідні місця, моральна підтримка необхідна як повітря, вода та дах над головою. Адже ми жили у своїх затишних будинках. І зону комфорту ми створювали роками, щоб нам та дітям було добре у рідному домі, щоб уранці хотілося йти на роботу, а ввечері поспішати до родини. Ми планували відпочинок, майбутнє незважаючи на те, що дихання війни було зовсім поряд. У багатьох сім'ях діти служили в Криму, коли відбулася анексія. І я пам'ятаю той страшний дзвінок сина з військової частини у березні 2014 року: “Мам, наша частина оточена. Нам дали 15 хвилин, щоб зателефонувати рідним. Зброю забрали, але запропонували прийняти бій чи здатися. Сама розумієш, вибору немає, фактично ми у полоні. Телефони відберуть у нас, але обіцяють, якщо ми здамося, вивезти ближче до українського кордону. Але ми з друзями спробуємо втекти через гори…”.
Потім був Донецьк і Луганськ, нескінченний годинник очікування, щоб виклик пішов на телефон, просто почути гудки, які для матері означають, що абонент живий. Ротація, відпустка і знову на передову. І щодня ти проживаєш від дзвінка до дзвінка, адже після розмови відпускає, і ти кожною клітиною почуваєшся щасливою від того, що всі живі.
Світлана Павліченко: “Наш син, повернувшись із анексованого Криму, майже одразу ж відбув до Миколаєва, де вступив служити до 36-ї окремої бригади морської піхоти та закінчив службу у 2017 році. Усі ці 4 роки він воював за визволення окупованих територій Донецької та Луганської областей”. Фото з особистого архіву Світлана Павліченко
Напевно, саме тоді я навчилася почуватися щасливою фізично. Це схоже на обійми рідної людини: теплим, надійним. А 24 лютого 2022 року президент Росії Путін оголосив про початок “Спеціальної військової операції” і в Україну з 4-х сторін напали російські окупанти.
…Того ранку ми були у батьків, заїхали перед роботою. Мама сказала, що грім у лютому — це трохи дивно, але незабаром весна. А у чоловіка задзвонив телефон, і йому повідомили, що нашою дорогою вже їдуть колони окупантів. Через наш райцентр проходила траса Каховка – Кам'янка-Дніпровська, російські завойовники йшли до Запорізької області. І ми зрозуміли, що це не грім, а гуркіт танків. Це був початок нашої окупації. Ще якийсь час ми жили за інерцією. Цього дня я ще була на роботі та відправила до друку черговий випуск “районки”. Але Херсон уже був окупований, і цей випуск так і залишився у цифровому форматі.
Спершу була паніка. З магазинів зникло все абсолютно. Деякі ділки налагодили зв'язок із окупованими територіями, де мали своє виробництво та звідти возили продукти. Але це було можливим лише до того часу, як російським солдатам дозволили зайти в населені пункти (до цього окупанти обмежувалися блокпостами на в'їздах та виїздах, до населених пунктів їм заходити заборонялося, і навіть мер у нас залишався колишній).
Почалося мародерство. Насамперед, це торкнулося місцевого виробництва. Вивозили усе: продукцію, техніку, обладнання. У населення почалася нова хвиля паніки, але голоду вдалося уникнути: окупанти не лише вивозили до Криму крадене в українців. Через півострів у магазини окупованих територій постачали російські товари. Магазини все охочіше брали рублі та відмовлялися приймати оплату гривнями. А пізніше, лише кілька справжніх патріотів власників магазинів, нишком брали оплату гривнями з банківських карток, здебільшого жаліючи пенсіонерів, яким і за бажання рублі було ні звідки взяти. Ми створювали банки продуктів, але бажаючих допомогти було в рази менше від тих, хто потребував допомоги, оскільки основна частина працездатного населення залишилася без роботи, багато хто вже виїхав.
Настала і наша черга…
Начебто вдома
Жовтень 2025 року. На Миколаївщину наш автобус за'їжджає пізнього вечора. Південноукраїнськ не блищить вогнями, як було до війни, він начебто причаївся, загорнувшись рятівною темрявою, яка, проте, не в силах приховати спроби загарбників зруйнувати Південноукраїнську АЕС. Ще першого року війни сюди потрапив “Іскандер”. Епіцентр вибуху стався за 300 метрів від ядерного реактора, а у вересні 2025 року за 800 метрів від периметра АЕС вибухнув російський дрон. На щастя, у таких випадках ядерної катастрофи вдалося уникнути. Чи надовго? Адже Росія регулярно атакує енергетичні об'єкти України, спрямовуючи снаряди на електростанції, підстанції, лінії електропередач. Удари спрямовуються по всіх без винятку енергетичних вузлах України. На жаль, це не лише призводить до проблем з електроенергією, а й до людських жертв. А ситуація на Запорізькій АЕС досі тримає у заручниках увесь світ, оскільки перебуває на окупованій території. І її руйнація — це вже загроза не лише Україні.
Автобус продовжує свій шлях повільніше, набрати належну швидкість не дає розбита дорога та блокпости. З 25 лютого по 24 березня 2022 року тут був фронт. Російська армія намагалася зайти до міста та встановити контроль, як це пізніше і сталося з Херсоном. У ці дні ми з жахом чекали на реакцію всього світу на нахабне вторгнення країни-агресора.
Вранці 26 лютого російські солдати увійшли до Миколаєва, але були з нього вибиті. 2 березня було окуповано Херсон. Лінія фронту проходила за 20 кілометрів від Миколаєва, тому місто обстрілювалося безперервно.
За станом на 14 березня російські війська, як і раніше, контролювали села за 20 км від міста. Мирних жителів евакуювали дорогою, що веде до Одеси (близько 250 тисяч осіб). Миколаївці, що не хотіли виїжджати, запасалися провізією, озброювалися коктейлями Молотова, які ж самі й готували, на випадок вуличних боїв.
До 18 березня 2022 року основну колону російських військ на Миколаївському напрямку було знищено, залишки частин РФ відступили в Херсонському напрямку та зосередилися в аеропорту “Чорнобаївка”. Але бої за місто тривали до 24 березня, і Миколаїв обстрілюється особливо жорстоко. У тому числі розбиті ракетами казарми десантно-штурмової бригади ЗСУ (загинули близько 60 українських військових), будівля онкологічної лікарні, головна клініка та лікарня швидкої допомоги, завод газових турбін, 9-поверховий будинок Миколаївської обласної адміністрації (37 загиблих, 33 поранених).
Ось таких руйнувань завдав обстріл російськими військовими дев’ятиповерхової будівлі Миколаївської ОДА. 2022 рік. Фото: RFE/RL
Обстріли Миколаєва тривають до сьогодні. Б'ють по житлових масивах, торгових центрах, готелях. За 2 тижні, які я провела у цьому місті, не було жодного дня та жодної ночі, коли б не звучала тривожна сирена. Але в укриття вже ніхто не спускається. Люди звикли, що сирена попереджає про загрозу, але сподіваються на Бога, що вбереже й на ППО Збройних сил України, що вчасно загрожує. Ну, а якщо “прилетить” — значить така доля, — філософськи міркують мужні жителі Міста-героя. Про мужність, милосердя цих сміливих людей хочу сказати окремо. Мені важко судити, як живуть українці в інших містах, але миколаївців війна навчила цінувати прості речі, такі як безперебійна електрика в будинку, вода в крані та резервуарах з питною водою, які стоять на вулицях і їх комунальники періодично наповнюють.
Миколаївці набирають питну воду у пункті роздачі. Фото: Єлизавета Кротик/Суспільне Миколаїв
Саме із цієї води можна готувати їжу, заварювати чай. Та, що тече із крана, для приготування їжі не придатна. Зараз електрику подають 2 х 2, тобто дві години світло є та дві години воно відсутнє (зараз в Миколаєві після масованих обстрілів енергосистеми діють більш жорсткі графіки відключень, — ред.). Люди планують свій день залежно від графіка відключень електропостачання, адже бувають такі дні, коли немає електрики по 8 годин. Росія б'є по енергетичних об'єктах безперервно і це все вимагає ремонту, оновлення, перемикання навантажень, адже, насамперед, необхідно налагодити безперебійну електрику в лікарнях, дитсадках, пунктах незламності. Це такі спеціально обладнані місця, де мирні жителі в період відсутності електрики можуть перечекати та отримати безкоштовний чай та воду, зігрітися, користуватися інтернетом та електрикою. Тут також є аптечки з ліками першої необхідності та ігровий куточок для дітей.
Рука допомоги
Укриття, бомбосховища, пункти незламності — це наші сучасні реалії, які допомагають жити та вірити. А ще — волонтери. Щоправда, як каже моя колежанка, теж редакторка газети з окупованої Херсонщини, охочих допомогти суттєво поменшало. Але мені вдалося не лише бачити, а й брати участь у благодійному обіді. В одному з районів Миколаєва щонеділі вже другий рік учасники благодійної організації “Дотик Христа” організовують безкоштовні обіди для пенсіонерів та людей, що опинилися у скрутних життєвих обставинах.
Роздача гарячих обідів волонтерами благодійної організації “Дотик Христа”. Фото надане Світланою Павліченко
А таких людей стає дедалі більше. Адже на сьогодні мінімальна пенсійна виплата в Україні становить 3038 гривень, а для пенсіонерів, яким виповнилося 65 років і більше — 3758 грн. Це відповідно 62,5 та 77,3 євро. Мінімальна зарплата до вирахування податків — 8 тисяч гривень, після — 6160 грн, що у євро 183 та 126,7 відповідно.
Я не навантажуватиму вас середньостатистичними витратами українців, які отримують мінімалку (а таких дуже багато), але ціни на основні продукти озвучу. Хліб від 9 грн за батон, молоко — 55,12 грн за літр, ковбаса типу “Докторська” від 120 грн за кілограм, м'ясо свинина від 230 гривень за кілограм, а курячі стегенця, наприклад, від 170 грн за кілограм. Співвідношення євро до гривні: 1 євро — 48,62 гривні (курс коливається у межах 1 гривні).
І поки ми розливали борщ охочим поїсти і заощадити свою копійчану пенсію (багато людей похилого віку приходять із баночками, щоб взяти їжу та чай із собою на пару днів уперед), я дізналася від хлопців-волонтерів, що благодійними обідами їхня діяльність не обмежується. Більшість із них — колишні залежні від алкоголю, наркотиків, куріння, інших згубних звичок. Усі вони “випускники” Миколаївського Центру “Друге життя”. І всі вони — зі своєю непростою життєвою історією. А поєднує цих хлопців не лише складне минуле, а й Віра в те, що лише милосердя врятує цей світ. Щодня їх наповнено добрими справами. Вони встигають і роздати гуманітарну допомогу, яку отримують від європейських братів по Церкві, і в шпиталях побувати з гостинцями для поранених солдатів і поспілкуватися один з одним.
Волонтери благодійної організації “Дотик Христа”, разом з фахівцями Департаменту головної інспекції та дотримання прав людини завітали до лікарні щоб навідати поранених військовослужбовців Національної гвардії й поліції. Фото надане Світланою Павліченко
А ще вони консультують батьків і самих залежних, які бажають позбутися згубних звичок, але слабкі духом. Вони не лікують медикаментами та зіллями, не кодують та не застосовують інших чарівних засобів. Але це реально працює. Може комусь здається, що не доречно в цьому репортажі розповідь про хлопців. А я попрошу вас подумати про ще один аспект цієї війни, вірніше її наслідки.
Зараз ще недостатньо багато говорять про те, як ми справлятимемося з її наслідками. Я зараз не про зруйновану інфраструктуру, слабкий бюджет, порушену екосистему, а про хлопців, які вціліють і повернутися з передової у мирне життя. Адже це лише у кіно солдатів, який повернувся з війни, означає щасливий кінець фільму. А в житті це початок довгої, тяжкої, не завжди успішної реабілітації. Вони не закінчать своєї війни, переступивши поріг рідного дому. Не лише тіла, а й душі солдатів поранено навіки. І ще довго ночами їм сниться передова, і нестерпно хворітимуть давно ампутовані частини тіла. Я не експерт і не можу сказати скільки знадобиться часу, сил, людських ресурсів, щоб навчити наших Героїв жити заново. Але й обивателю зрозуміло, що це буде архіскладно. Тому сьогоднішнім волонтерам — моїм новим друзям буде чим зайнятися. Вони і зараз працюють з комісованими, насамперед оточуючи їх теплом, турботою, ламаючи стереотипи про людську бездушність та байдужість. На жаль, стабільного бюджету в цій громадській організації немає, вони працюють зі спонсорськими коштами, а ще самі є спонсорами. Усі вони мають роботу, волонтерством займаються у вільний від основної діяльності час, і кожен вкладає свій внесок.
Мені так сподобалося спілкування з цими ентузіастами (адже видно, як у людини горять очі, коли він говорить про улюблену справу), що я напросилася на найближче Богослужіння і на жіночі зустрічі. І не пошкодувала, відчувши себе маленькою, але дуже важливою ланкою у цій молодій, мужній, сильній громаді. Хоча назвати цю компанію громадою, напевно, не зовсім правильно. Це як суспільство у суспільстві, з оновленими правилами життя. Поліпшений варіант, як зараз модно казати. Вони живуть за людськими законами, але крізь призму заповідей Божих. Вони викреслили собі ряд порочних спокус, замінивши їх добрими справами в ім'я ближніх. Вони роблять свою справу, як і хлопці, які зараз на передовій. І мета у них одна — зберегти та відродити свою націю.
На цій піднесеній ноті було б красиво та пафосно закінчити репортаж. Але я дивлюся правді в очі, вірніше, вже покидаючи Миколаїв у напрямку тихої, затишної Литви, я розумію що кожного разу подорожуючи містом, я зустрічаю траурну колону автомобілів, а пісня “Зорі запалали”, що пронизливо ллється з динаміків красномовно свідчить про те, що вдома. І все більше в кожному населеному пункті алей героїв, все більше свічок замість фото на аватарках у соціальних мережах, все більше вдів, сиріт та матерів, що посивіли від горя. І все, про що думалося, мріялося, про що душа раділа тут, зараз; все, що вам повідала, стало таким неважливим. Усі, окрім бажання кричати в небо: “Господи, зупини цю війну, адже люди цього не можуть…”
