Дослідницько-пригодницька розповідь сірогозького краєзнавця Юрія Безуха про останнього велетенського змія. В її основі події, що розгортаються на початку ХХ століття на Сірогозщині. До сімейних переказів автор додав чимало цікавих відомостей про полозів, що зустрічаються на півдні України
Змій з Муравського шляху
Було це на початку НЕПу. Моєму батькові тоді “тринадцятий минало”. Зведена селянська родина була великою, але заможною та дружною. Два старших зведених брата, однолітки 1903 року народження Шура Стась та Шура Безух уже парубкували. На баских конях відвідували вони дальні степові хутори, підшукуючи майбутніх наречених.
Хлопці відслужили в Мелітопольському кавалерійському полку, пройшли добрий вишкіл, зналися на джигітовці, вміли постояти за себе. Обидва статні, кремезні. Сміливо могли вийти назустріч хуторським парубкам, схопити двох найбільш задерикуватих за комір і, стукнувши лобами, відкинути подалі та ще й зауважити: “Ще питання є?”. Та після такого “змістовно пояснення” більше претензій зазвичай не виникало.
Парубкували ж то старші, а ось доглядати коней доводилося середульшому з братів, тобто моєму батькові. Розпрягти, вигуляти, напоїти, нагодувати й почистити коней – входило до його обов’язків. Тато до кінця своїх днів зберіг любов до коней та бугаїв, але віддуватися за всіх йому не дуже подобалося. Та що поробиш, в селянській родині кожен чітко знав своє місце.
Кінь для селянина — це майже все. Є в господарстві пара коней — ти вже хазяїн. Немає — злидень, батрак. Та сталася подія, про яку батько й через багато років розповідав із хвилюванням.
... Шура загнав коня. Ввечері галопом з шумом заскочив він на подвір’я, поквапом кинувся до воріт, перелякано поглядаючи на вулицю, старанно їх закрив. Батько зразу ж метнувся до коня. Проте худобина одразу упала, як влетіла у двір. Кінь був у піні і вже не міг підвестися. Так бідолаха і сконав на очах всієї сім’ї.
Коли Шура трохи оговтався, то розповів таку історію. Повертався він додому Муравським шляхом, що йшов з Дем’янівки на Сірогози. Коли проїжджав повз Могилу (від редакції: курган Огуз, що розташований на східній околиці Нижніх Сірогоз), його увагу привернула величезна колода, що лежала на схилі кургану. Він аж трохи стишив ходу коня. Коли ж кінь порівнявся з Огузом, “колода” підняла голову. Величезний змій-полоз скотився з могили й кинувся на вершника. Кінь злякався не менше за господаря, рвонув з усієї сили. Наляканий вершник шалено його підганяв.
Курган Огуз
Змій же, скрутившись величезним колесом, стрімко котився за вершником, весь час намагаючись збити коня могутнім хвостом. Відстав він десь аж при в’їзді в село. Але переляканий вершник ніяк не міг оговтатися й продовжував пришпорювати коня.
Жодних сумнівів ця історія не викликала. Вирішили, що це полоз, який втік з території заповідника Асканії-Нова. Адже під час Громадянської війни частина звірів заповідника загинула, частина вирвалася на волю.
Полоз, та не жовтобрюх
Знову повернутися до цього випадку змусила мене оповідь нашого земляка, відомого запорізького дослідника козацької старовини Андріяна Кащенка “Гетьманське урочище”. Події у його творі відбуваються в кінці позаминулого століття практично в центрі сьогоднішнього міста Запоріжжя. Автор описує свою зустріч з полозом-жовтобрюхом.
“Жовтобрюх підвів голову, скрутився у клубок і, роззявивши пащу, глянув на нас так, що в нас жижки затрусилися. Недаром кажуть про тих, кому без жаху не можна дивитися в очі: “У нього гадючий погляд”, бо справді в людини від нього душа холоне і чуб дереться догори”.
Але ж тут мова йде про жовтобрюха. Це найбільша в Україні та і в Європі змія сімейства вужоподібних, що й нині зустрічається в пониззі Дніпра. Полози завдовжки півтора-два метри; зрідка, як стверджує дехто з очевидців, зустрічаються трьохметрові. Щоправда, до таких даних науковці ставляться доволі скептично. Однак варто зауважити, що представники класу Плазуни, до якого входять і змії, ростуть все життя. Та знаючи вроджений жах людини перед «гадами» та повір’я про те, що за вбиту змію спишеться гріх, дуже важко уявити полоза, якому дадуть вирости до таких розмірів.
Натуралісти й очевидці пишуть про надзвичайну агресивність жовтобрюха, який, на відміну від інших плазунів, не тікає, а навпаки нападає, причому намагається підстрибнути і вкусити людину за обличчя. Підстрибувати змія може на відстань, рівну довжині свого тіла.
Полоз жовтобрюх
А ось що пише дослідник нижньої Наддніпрянщини та друг Тараса Шевченка О.С.Афанасьєв-Чужбинський: “Прогулюючись біля Бізюкового монастиря (від редакції: Григорівський Бізюків чоловічий монастир УПЦ розташований у селищі Червоний Маяк Бериславського району), я вперше побачив великих змій, яких в народі звуть жовтобрюхами, а в деяких місцевостях полозами. А тут мені вдалося застрелити одну з рушниці в той час, коли вона згорнувшись у кільце на камені, грілася на сонці. Змія майже три аршини завдовжки і завтовшки з дитячу руку. Сорочка на ній — дуже гарного візерунку, сіро-зеленкуватого кольору, а черево жовте. Згодом я бачив декількох схожих змій, які повзали у траві. Жовтобрюх іде, піднявши голову на аршин від землі. Один колоніст розповідав мені, що зустрівши одного разу на дорозі змію, він налякався і не встиг відсторонитися: плазун зашипів і вирвав у нього шматок нижнього одягу”. Нагадаю, що події відбуваються у нас на Бериславщині між Пропасною балкою та селом Зміївка.
Свято-Григорівський Бізюків чоловічий монастир
Отже припустимо, що мій дядько потривожив полоза-жовтобрюха. Той стрибнув з кургану, злякав коня і вершника. Ну, від’їхав би дядько метрів двісті, посміявся зі свого страху і поїхав далі. Але ж ні! Тут щось не те.
Про розміри жовтобрюха часто пишуть: “величиною з велосипедне колесо”. Згадалася одна така зустріч. Ще в студентські роки, в середині 1970-х років, я їхав велосипедом по південній околиці острова Хортиця (Запоріжжя). На дорозі помітив, як мені здалося, велосипедну покришку. Вилаявши подумки недолугого спортсмена, який полишив стару покришку серед дороги, я трохи звернув вбік. Проїжджаючи поруч, уже боковим зором помітив, як велика зміюка розвернулася й поповзла геть.
Полоз розімлів на сонці й ніякої агресії не проявив. Звичайно ж, зустріч не з приємних. Але й ніякого жаху не було.
Острів Хортиця
Наведу свідчення ще одного очевидця, Богуслава Казимира Машкевича. Події відбуваються в 1647 році. “Йшли весь час берегом Дніпра, де на мокрих місцях трави не вигоріли. Серед інших змій, а саме: вужів, гадюк, веретінниць ми зустріли полоза товщиною у людську руку нижче ліктя, довжиною майже в спис. Розповідають, що зачувши вершника, навіть такого, що їде на найпрудкішому коні, полоз доганяє його, обвивається навколо коня і людини і відразу жалить в горло ніби шилом. Він має жало на обох кінцях тіла, очей у нього немає і рот дуже малий. Зустрівши цього полоза, волоська хорогва стражника Олександра Замойського порубала його на шмаття, а пізніше коли ми підійшли, кожна частина рухалася ніби жива змія”.
Очі в полоза, звичайно ж, є, але невеликі. Жало – це роздвоєний зміїний язик. Інші ж деталі нагадують розповіді про триголового Змія Горинича, в якого на місці зрубаної виростають дві нові голови. Відносно часто змії й справді народжуються з двома головами. В природі такі екземпляри довго не живуть, а ось у зоопарках роками тішать публіку. Про надзвичайну життєву силу плазунів свідчать і той факт, що впродовж двох годин відрубана голова гримучої змії ще здатна нанести смертельний укус. Щодо, «довжини в спис», та стандартна довжина козацького списа близько трьох метрів, а ось списи польських летючих гусарів сягали п’яти метрів.
Наведу записи відомого дослідника Наддніпрянщини Якова Новицького: “Після змій водилися тут полози. Це вже гад був недавній, бо і наші батьки бачили. Полоз, кажуть, був гад товстий і довгий, і як обкрутиться кругом вівці, або чоловіка, так і задаве. За людьми він котився колесом, а щоб не догнав – треба тікати против сонця — він тоді не бачить”.
Взимку 1887-го року Оксентій Орел із Кушугумівки розповів Якову Новицькому таке: “Полоз — це великий був гад! Було дожене чоловіка, обкрутиться і задавить. Полози жили по степах, по лугах, а найбільше по скелях.
Одного разу пливли запорожці Дніпром і пристали до берега у Великому Лузі. От старі козаки понабивали люльки та й курять, а один молодик пішов на полювання. Далі котрийсь із козаків обдивився кругом і каже:
— Стій, братця! Ми молодикові не сказали, що тут полози живуть. Вони його задушать!...
Пішли — коли стоїть молодик під дубом, а кругом нього обкрутився полоз… став полоз душити козака, а він йому засадив ножа в голову. Полоз так і закляк на ньому.
Побачив козак своїх і гукнув:
— Ой братчики, рятуйте!
Розмотали ті, глянули — аж подавлений і рушниця погнута…
В тому місці кажуть жило чотири полози: два старих і два молодих”.
Подібну історію наводить Зінаїда Тулуб у своєму відомому романі “Людолови”: "Тільки чую я крик. Повернувся. А Абдулка біжить до води, як навіжений, а полоз за ним колесом котиться. Я туди. Поки підплив, полоз його догнав, обвив та й почав душити. Ніколи я не бачив такого. Думав, брешуть старі люди, що є на світі така гадина.
Почав я його шаблею рубати. Рубаю, а сам боюся, щоб разом із полозом і Абдулку не порубати. А гадові шматки спадають на землі і плигають наче живі ковбаси. Та такі товсті, як чоловіча рука біля ліктя. А він, — хитнув Корж на Абдула, — лежить весь синій, і кров йому з вушей та горла так і б’є”.
Американські вчені встановили, як удави, пітони та анаконди душать свої жертви. Роблять вони це “до втрати пульсу”. Шкіра змій надзвичайно чутлива до будь-яких вібрацій. Вони відчувають серцебиття жертви й дуже економно поступово збільшують тиск навколо неї. Як тільки серце зупиняється полоз послаблює хватку.
А ось як описує полоза Дмитро Яворницький: “З гадів найбільше говорять про жовтобрюхів. Тут вони досягають справді величезних розмірів 6 аршин (понад 4 метри) довжини і близько чверті (18 сантиметрів завтовшки — «товсті, наче голобля». Вони кидаються на людину зі свистом і кусаються ніби собаки… зблизька вони здаються ніби сріблястими: “лежить, наче срібне колесо звернене”. Якщо наїдуть на жовтобрюха плугом під час оранки, то він хапається за леміш із такою силою, що іноді й двома парами волів потягти аж ніяк неможливо. Якщо ж його будеш тягнути з нори, то швидше перервеш навпіл, а не витягнеш”.
Кілька років тому на Хортиці, ми спілкувалися з відомим запорізьким краєзнавцем, теж лікарем за освітою, Юрієм Віліновим. Він щойно закінчив працювати над оповіддю про зниклого гігантського запорізького полоза. Юрій Аркадійович зібрав багато свідчень, з яких постає гігантських розмірів агресивний плазун довжиною 7–10 метрів. Такого змія панічно боялися навіть запорожці, які взагалі-то нічого не боялися. Цей змій сміливо нападав на вершників, при цьому котився колесом, а голова весь час знаходилася зверху. Він намагався збити коня ударом хвоста, а людину задавити.
Моя робота про полозів, що зустрічаються в степах на півдні України була надрукована в Дніпропетровському журналі “Експедиція 21” (№10, 2009). Звідти вона в перекладі на російську мову потрапила до Інтернету. Там було кілька коментарів, два з яких я вважаю вартими уваги.
Микола (06.09.2013, 09:01):
— В свій час покійна нині бабуся розповідала про велику змію, яка в березі річки Чаплинка (с. Шевченківка, Магдалинівського району Дніпропетровської області) стала фігурою, схожою на літеру “Г”, висотою вище очерету. Довго дивилася кудись, а потім зникла.
Херсон, Білозерський район, с. Дніпровське (20.05.2012, 18:19):
— Особисто я зустрів жовтобрюха 2 метра довжиною. Рухається з величезною швидкістю, майже не звиваючись, прямолінійно. В нас їх багато живе.
