Вже за кілька тижнів розпочнеться новий навчальний рік. Чимало школярів Херсонщини не зможуть 1 вересня переступити поріг своєї рідної школи. Окупація змусила багатьох з них виїхати разом з родинами в більш безпечні місця — в інші регіони України чи за кордон. Ті ж, хто залишився вдома, — також позбавлені можливості відвідувати онлайн-школу. Їм доводиться під тиском і з примусу російських загарбників та їх посіпак відвідувати окупаційні навчальні заклади.
Нижні Сірогози.City напередодні нового навчального року поспілкувалися з школярами та їх батьками (з метою безпеки прізвища цих людей ми не називаємо, імена змінили, класи вказані за 2022/2023 навчальний рік) і попросили поділитися своїм досвідом навчання в умовах воєнного часу.
Валерія, учениця 11 класу:
— Увесь цей час мені дуже важко було емоційно. Бо ти зовсім не знаєш, що тебе очікує завтра. Сьогодні є інтернет і можливість підключитися до уроків, поспілкуватися з вчителями і однокласниками. Це підбадьорює, підтримує, відволікає від негативу, що відбувається довкола. А завтра можливості долучитися до уроків уже може не бути. Так склалися обставини, що наша родина не змогла евакуюватися в минулому році. Мені було страшно, бо продовжувати навчання в українській школі, коли ти знаходишся на окупованій територій — це дуже небезпечно. Потрібно було постійно “чистити” телефон. Хоча там були лише повідомлення з посиланнями на уроки та домашні завдання. Однак навіть така інформація могла бути небезпечною.
Олександр, учень 10 класу:
— Навчальний рік що минув. запам’ятався відсутністю світла та інтернету. Від цього вся Україна потерпала восени і взимку. До того ж могли вимкнути енергопостачання у будь-який момент. Тож ти просто “випадав” посеред уроку. Або взагалі не міг кілька днів підключитися. Добре, що вчителі старалися дати детальні інструкції стосовно того, як виконувати домашнє завдання, підбирали відеоуроки та презентації, щоб можна було самостійно опрацювати. Відповідали на всі запитання, які я відправляв у індивідуальні повідомлення. До речі, я частенько звертався за роз’ясненнями, бо планую після 11-го класу вступати до вишу. Тож старався попри вимкнення світла і зв’язку, не відстати і всі завдання виконувати вчасно. Хоча була можливість піти до школи в тому місті куди ми переїхали, однак вирішив навчатися зі своїм класом.
Ірина, учениця 9 класу:
— Минулий навчальний рік — це найбільша подорож у моєму житті. Тільки не за таких обставин я мріяла подорожувати. В серпні ми виїхали через Василівку з окупації. Далі — Запоріжжя і евакуаційний потяг до польського Хелму. Потім на Варшаву… Табір для біженців… Волонтери допомагали мамі з пошуком житла і роботи. А я на уроки підключалася. Правда, у мене з гаджетів був лише смартфон, комп’ютер залишився вдома, тож не всі завдання було зручно виконувати в телефоні. Та й в таборі для біженців, де ми перебували перший місяць після евакуації, було гамірно. Трішки згодом, коли ми з мамою знайшли житло, стало більш комфортно готуватися і підключатися до уроків. Дуже раділа спілкуванню з однокласниками. Бо навіть за два вихідних дні, коли їх не бачила, дуже сумувала за ними.
Ілона, учениця 7 класу:
— Ми переїхали до Латвії. Батькам сказали, що я маю ходити до місцевої школи. Мови звісно що я не знала. Наш класний керівник доручила двом дівчаткам з України (вони знають латвійську), які з батьками переїхали ще до війни в Латвію, мені допомагати. Вони перекладали запитання які мені ставила вчителька, а вчительці — мої відповіді. Також я відвідувала онлайн-уроки в своїй рідній школі. Однак могла підключатися не щодня, бо ходила до латвійської школи. Та зі мною вчителі з української школи працювали індивідуально. Адже закінчиться війна і ми повернемося додому. І я хочу піти до школи саме зі своїм класом. Хоча мені було важко паралельно вчитися в українській та латвійській школах, однак я продовжу навчання в такому форматі і в нинішньому році.
Ельдар, учень 11 класу:
— Якби не війна — я б нормально ходив до школи і навчався. А так ми переїхали з родиною за кордон. Щоб якось зводити кінці з кінцями, бо на соціальні виплати біженцям жити сутужно, пішов підробляти, і фінансово допомагав батькам. На онлайн-уроки не завжди міг підключитися, адже працював зранку. Однак старався виконувати всі завдання. Та поки мрію вступити до вишу відклав до кращих часів, а точніше до повернення в Україну. Ніколи не думав, що можливість відвідувати уроки вважатиму за щастя. До війни іноді хотілося прогуляти контрольну чи лабораторну роботу, знайти привід щоб удома залишитися. А під час війни онлайн-уроки стали для мене чи не єдиним зв’язком з батьківщиною. Для мене це була потужна підтримка.
Світлана, мама учнів 2-го та 5-го класів:
— Ніколи не думала про те, що навчання може бути пов’язане з ризиком для життя. І лише через те, що ми перебуваємо на окупованій території, а діти онлайн навчалися в українській школі. Робили це потайки та тільки тоді, коли мали інтернет-зв'язок. До війни в нашій школі були створені комфортні умови для навчання, для занять творчістю і спортом. Дивлюся що зі школою і дитсадочком нині сталося в нашому селі, — і плакати хочеться. Пустка без дітей, без вчителів… Все завмерло…
Степан, учень 11 класу:
— З поміж моїх однокласників є ті, кого батьки в минулому році записали в російську школу. Їх небагато було, але вразив мене сам факт того, що вони так швидко “перефарбувалися”. Вчора вишиванки одягали, а нині триколорами махають. Хизуються, що після школи подали документи до російських вишів. Проте далі Мелітополя і Генічеська щось вони не потрапили на навчання. Для мене ж головним було отримати саме український документ про освіту. Це оцінка моєї роботи за 11 років навчання. Це справжній, а не фейковий документ.
Руслан, учень 8 класу:
— На 1 вересня минулого року я мав вибір в якій школі навчатися. Наша родина переїхала в Запоріжжя, тож я міг вступити до однієї з міських шкіл, або продовжити вчитися зі своїм класом. Я вирішив не розлучатися з однокласниками, та й до вчителів наших звик, до їх вимог і манери викладання. Моє рішення підтримала мама. А точніше вона вирішила, що навчатися онлайн буде більш безпечно. Бо Запоріжжя було часто під обстрілами, і відвідувати звичайну школу досить ризиковано. В нинішньому навчальному році я продовжу навчання в своїй рідній школі, головне, щоб світло та інтернет не вимикали.
Людмила, мама учня 10 класу:
— Ніколи не думала про те, що можуть переслідувати за навчання ті родини, де є діти шкільного віку. Що окупанти шукатимуть сім’ї, де діти вчаться онлайн в українських школах. Що знайдуться “доброзичливці”, які писатимуть доноси на односельців, щоб примусити їх віддавати дітей на зомбування до російських шкіл. Саме це змусило виїхати з окупації. Бо сину треба закінчити школу, отримати документи про освіту. Сергійко попри всі утиски окупантів навчався онлайн в українській школі. У нього була тижнева перерва в навчальному процесі — це коли ми виїжджали на свободу. А потім син далі продовжив вчитися, старанно відвідував онлайн-уроки, з хорошими результатами закінчив 10 клас. Для нього дуже важливо, що він вчився разом зі своїм друзями-однокласниками. Я вдячна вчителям, які навчають наших дітей в таких складних умовах, дають їм знання, і що вони завжди знаходять слова підтримки.
Фото: pixabay.com
