Завершення дослідницько-пригодницької розповіді сірогозького краєзнавця Юрія Безуха про останнього велетенського змія. В її основі події, що розгортаються на початку ХХ століття на Сірогозщині. До сімейних переказів автор додав і чимало цікавих відомостей про полозів, що зустрічаються на півдні України
Спробуємо поміркувати
Зараз змії-гіганти — удави і пітони живуть лише в тропічному кліматичному поясі. Це анаконда, окремі екземпляри якої досягають понад 11 метрів, сітчастий пітон (10 м), тигровий пітон (6 м) тощо.
Змії ці надзвичайно сильні й агресивні, якщо голодні. Вони нападають на все живе, що рухається й випромінює теплове (інфрачервоне) проміння. Легко ламають кістки крокодилам, леопардам, оленям. Іноді стають жертвами власної жадоби. Тоді знаходять мертву пару: здобич і мисливця, в пащі якого вона застряла.
Найдовший скелет змії — близько 20 метрів знайдено в Єгипті. Вчені вважають, що цей змій — гігантофіс — давно вимер. У пресі періодично публікують інформацію, що в озерах Сибіру зустрічаються гігантські змії. Зловити їх, правда, не вдається. Перезимувати такій зміюці на півночі значно важче ніж у нас.
Спробуємо тепер порівняти розповідь мого тата, з цими відомостями. Стосовно самої розповіді, жодних сумнівів в мене не виникає. На долю мого батька (1912 року народження), як і всього його поколінням, випало стільки подій, потрясінь та пригод, що ще щось вигадувати не було жодної потреби. Тато завжди дуже скрупульозно викладав факти. В абсолютній правдивості його слів я переконувався безліч разів працюючи в архівах та вивчаючи мемуари. Отже, оповідь батька цілком правдива. Але… полоза він особисто не бачив, лише про нього чув.
Щодо Асканії Нова, то Фальц-Фейн, засновник заповідника, був серйозним дослідником, і якби в його колекції був величезний полоз, він би про нього написав. Решта, як не дивно, збігається. Розмір (“як велика колода”), агресивність і манера полювання. Щодо пересування “котиться колесом” — свідки одностайні. Варто врахувати й малюнок на давній грецькій вазі, де змій Піфон саме в такий спосіб переслідує Латону та її дітей — Аполлона і Артеміду. Культ Аполлона — скіфського, тобто з наших теренів, походження.
Ніяких проблем з їжею у такої невибагливої тварини, як полоз не було: дрофи, байбаки, зайці, дикі козенята — всього вдосталь. Спожитої їжі плазуну вистачає на кілька місяців. Він спокійно лежить, виставивши черево на сонце для кращого травлення. Але всі плазуни холоднокровні, тому їм треба накопичити тепло вдень. Отже змій, який намагався напасти на мого дядька, коли той їхав повз південний схил величезного кургану, скоріше за все, там просто грівся. Але ж треба ще й не дати організму охолонути вночі. В теплу пору з цим проблем ніяких. А от як зберегти тепло взимку? В крові тварин, які впадають в сплячку, знаходять особливу речовину (щось на зразок автомобільного антифризу), яка попереджає загибель клітин від холоду. Тож полозу достатньо було знайти місце, яке взимку не промерзало, й куди не потрапляла вода. Для цього ідеально підходять печери, в околицях того ж Бізюкового монастиря, чи на Хортиці, де плазуни і шукали захисту. Печер у нас немає, але є численні грабіжницькі ходи, які пронизували кургани і вели до поховальних камер. Там полоз міг не лише ночувати, але й зимувати.
Згадують, що втекти від полоза практично неможливо. Та дядько ж врятувався! Справа в тому, що в полоза, як і в інших плазунів, немає повік і він не здатний заплющити очі. (До речі, у цьому й секрет “гадючого погляду”, згаданого вище – змія дивиться, не мигаючи). Полозу важко дивитися на сонце. Знавці радять тікати від змій просто у бік сонця. Події, про які ми говоримо, відбувалися ввечері, Муравський шлях від Огузу до Сірогоз веде строго на захід. Так, що й тут все співпадає.
Муравський шлях від кургану Огуз пролягає на захід — до Нижніх Сірогоз
А остання моя зустріч з лютим змієм відбулася в 2012 році. Та про все по порядку.
В 1985 році в гроті № 55 Кам’яної Могили, що під Мелітополем, Борис Михайлов знайшов скульптуру дракона зроблену в кінці ІІІ — на початку ІІ тисячоліття до народження Христа. Ця подія схвилювала науковий світ. Автора знахідки вітали на археологічних конгресах у Москві та Сполучених Штатах. Виразну морду полоза я запам’ятав по публікаціях. Та повну уяву отримав лише в музеї Кам’яної Могили, де знаходиться муляж в натуральному розмірі зроблений з того ж піщаника. Скульптура являє собою морду гігантського полоза, розміром з дебелу людську голову. Тобто виходимо знову ж на ті 7–10 метрів тулуба. Голова дуже виразно висовується з-під брили піщаника.
Кам’яна могила
Можна уявити сеанс чаклунства. В напівтемній низькій печері жрець виконує свої чарівні дійства. Навколо заціпенілі “глядачі”. Швидким рухом шаман кидає жмут соломи чи кураю в вогонь, що ледве жеврів. Спалахує полум’я, глядачі з жахом дивляться на голову полоза, який за наказом жерця з’являється в гроті. Жах, захоплення!
На відміну від багатьох інших зображень Кам’яної Могили, ця скульптура виконана в строго реалістичному стилі. На нас дивиться голова з усіма деталями велетенського полоза, а не якогось там казкового змія. На ній виразно виступає зображення стопи. За індійськими легендами, “окуляри” на голові кобри — це сліди пальців Будди, якими він відмітив змію за те, що вона врятувала йому життя. Цікаво, що дослідники та й читачі не звернули увагу на інше широко відоме зображення полоза. Мова йде про зображення на панелі №37/4 яке можна побачити в інтернетівській статті про Кам’яну Могилу. Ми бачимо зображення гарби яку тягнуть пара волів чи биків. Причому — це вигляд зверху. А поруч зображено змія. Зазвичай кажуть, що це символ землі. Ну, що ж, символ так символ. Але розмір! Змій значно довший за бричку та волів разом. Тобто довжина його, як ви мабуть вже здогадались, близько 10 метрів!
Шукаймо кістки!
Отже затримка за “дрібницею": кістками лютого змія. Тоді — і лише тоді — факт його існування буде визнано наукою.
Чому немає кісток в музеях? Причин багато.
Перша: гігантські полози завжди були вкрай рідкісними.
Друга: їхні кістки ніхто не шукав. Археологи шукають кістки людей та предмети їхньої діяльності. Нечисленні палеонтологи копаються в глибоких шарах ґрунтів, шукаючи скам’янілі рештки. Згадайте: майже в кожному музеї є кістки мамонтів, черепи бізонів, які вражають своїми розмірами. А чи бачили ви десь кістки, або череп тарпана? Ні! А багатотисячні табуни цих диких коней бігали ще якихось 200-150 років тому по наших степах. Їхніми кістками були всіяні поля. Але вони своїм виглядом нікого не дивували, не привертали увагу.
Ось як це прокоментував редактор “Мелітопольського краєзнавчого журналу” Семен Воловник: “Пане Юрію, щодо тарпана. Кістки його знаходили багаторазово, іноді у величезних кількостях. Мій колега якось визначив його кістки серед знайденого науковцями на Хортиці. Проблема у тому, що, здається, вчені не в змозі точно розрізнити тарпанові кістки і конячі”.
Та повернемося до головної теми дослідження. Змії, в тому числі полози, мають смачне поживне м’ясо. На Південному Сході це особливо цінний делікатес, яким пригощають шанованих гостей. Навряд чи народи нашої країни вживали м’ясо гада. А ось вовки, шакали, лисиці та хижі птахи розтягували вбитого полоза по шматочках. А хто зверне увагу на окрему кістку? Ніхто. До того ж в хребті великої змії понад 400 кісточок, тобто вони досить дрібні. Ось якби трапився весь кістяк… Теоретично його ще можна знайти – там де змій ховався. Тобто, говорячи словами Юрія Вілінова “обрящите кості змія в печерах полуденних”. Адже й зараз вчені описують щороку близько 15 видів птахів та до трьох видів ссавців, досі невідомих науці.
Де найдовше міг зберегтися в Європі гігантський полоз? У найпізніше освоєній і найменше залюдненій її частині. Тобто в Таврії. Там, де, до речі, найчастіше про нього й розповідають. На мапі рідкісних тварин України саме південна Наддніпрянщина показана, як місцевість, де ще зустрічаються рідкісні види змій. Змій — це тотемна тварина зниклого народу — кипчаків. Отож кочовики його не чіпали. Окремі поодинокі екземпляри могли утриматися в плавнях, а коли слов’яни почали освоювати узбережжя Нижнього Дніпра, Молочної та моря, останній змій відступив у віддалений сірогозький степ. Шукайте!
